Що подивитись у Болгарії? Море, скажете ви. Так, Болгарія – це виключно море, для переважної більшості туристів. Але значно цікавіші у Болгарії гори, один із найцікавіших куточків яких – північний-захід, економічно найслабше розвинутий регіон країни – області Відіна, Враци та Монтани, із головною туристичною зіркою – Белоградчиком. Цей регіон має потенціал стати потужним конкурентом турецької Каппадокії, але поки він не становить конкурентної загрози, навіть для болгарських курортів. Однією із головних причин цього парадоксу є тотальний дефіцит інформації – навіть у болгарському інтернеті небагато ресурсів, які містять гарні світлини казкових ландшафтів Белоградчицьких скель та цікавинок довкола них: печер, фортець, каньйонів та монастирів.
Белоградчик: скелі та фортеця.
Найбільші міста тут – обласні центри: Відін, Враца та Монтана, але не вони є справжнім епіцентром інтересу туристів (хоч поки не настільки чисельних, як десь у околицях Гьореме або Закопан, але то поки) є місто Белоградчик та нереальні скельні комплекси навколо нього.
Нинішній Белоградчик – місто із п’ятьма тисячами мешканців, розташоване у Відінській області. На відміну від багатьох міст регіону, Белоградчик не виглядає тотальним породженням «совка» – багато приватного сектору під черепицею, вузькі, досить затишні, часто вкриті бруківкою, вулички, які то котяться донизу, то летять стрімко вгору, трохи будиночків османського типу й усі дороги ведуть до фортеці могутньої гірської твердині, яка існувала, ще у римські часи.
Фортеця Белоградчик
Римляни звели перші мури на Белоградчиських скелях – самі скелі виконували оборонну функцію, добудовувати довелося небагато – мури звели лише на північному заході та південному сході. На думку більшості дослідників, тривалий час фортеця виконувала виключно спостережну функцію, і лише у 14 столітті цар Іван Срацимир добудувавши башти й нові потужні мури, перетворив фортифікації Белоградчика на одну із найпотужніших фортець Болгарії (зовсім не рядової, в ті часи, держави).
Наприкінці 14 століття Болгарію завоювали турки. У 1396 році була захоплена і майже зруйнована фортеця у Белоградчику. Але османи відразу відбудували її та значно розширили. Останній раз добудова фортеці відбулась вже у 19 столітті – це було пов’язано із революційними заворушеннями в регіоні.
У 1850 році в Белоградчику вибухнуло повстання, яке приборкав гарнізон фортеці. В бойових діях фортеця приймала участь востаннє у 1885 році, в період сербсько-болгарської війни.
Як і більшість турецьких фортифікацій, фортеця у Белоградчику зводилася європейськими архітекторами – французькими та італійськими. За тривалий час розбудови її площа сягнула 10210 квадратних метрів (сучасна площа). Найменша, але найстаріша ділянка займає верхівку скель, нижче, із окремими брамами, розкинулись ще дві частини. Висота стін сягає 12 метрів, а товщина більше 2 метрів.
Вночі фортеця, як і навколишні скелі, підсвічується. Неймовірне видовище.
Головна окраса Белоградчицького регіону – утворені із пісковику та конгломерату скелі. Незвичайна форма скель інколи просто вражає, як і їх колір, який коливається від червоного до жовтого. Висота скель сягає 200 метрів, площа, на якій вони розкидані – 50 квадратних кілометрів, а довжина скельних масивів 30 кілометрів. Тут є де погуляти. Сотні оглядових майданчиків дозволяють розгледіти казкові пейзажі, та зробити нереальної краси світлини.
Загалом Белоградчиські скелі поділяються на п’ять груп. Центральна група найвідоміша, саме в її межах лежить фортеця. Ці скелі простяглися на південь від міста. Друга група тягнеться на захід, третя – розташована за 4 км на схід від Белоградчика. Четверта група лежить між селами Боровіца і Фалковець, а п’ята між селами Гюргіч і Белотинці.
Уперше ми побували в Белоградчику в дощ і туман. Боялися, що нічого не побачимо, але, на щастя, наші очікування не справдилися – скелі Белоградчика – наскільки величне видовище, що навіть у туман і дощ вони просто казкові.
Фортеця Баба Віда
Видин. Столиця царства та Баба Віда.
В Болгарії було немало столиць – науковці нарахували шість: Плиска, Великий Преслав, Скоп’є, Охрид, Велико Тирново та Софія. Дуже часто до переліку додають і сьому столицю – Видин. Але це неправильно, адже місто ніколи не було столицею цілого Болгарського царства.
Болгарський цар Іван Асень ІІ підняв Болгарію на небувалі висоти й дозволив їй домінувати на Балканах, захопити майже всю територію півострова, в тому числі візантійські землі. Іван Асень ІІ називав себе царем болгар, волохів та ромеїв (візантійців), а його столиця, Велико Тирново – одним із найгарніших міст Європи. Апогеєм правління цього царя стала перемога над монгольським військом хана Батия, але після смерті Івана Асеня ІІ (1241 р.) почалася активна боротьба спадкоємців за престол, яка значно ослабила державу. Керівники окремих деспотств (адміністративно територіальних одиниць Болгарії) почали оголошувати себе незалежними володарями. Те саме зробив і деспот Видина, оголосивши про появу Видинського царства. Сталося це у 1261 році, а у 1323 році відінський цар Михаїл Шишман, був обраний царем усієї Болгарії, тому окреме царство Видина приєднали до Болгарського.
В 14 столітті відбувалися складні й малозрозумілі процеси, які призвели до багатосотлітньої окупації Болгарії Туреччиною. Видинський деспотат став санджаком – адміністративно-територіальною одиницею у складі Османської імперії. Аж до 1878 року Видин був опорним пунктом та потужною фортецею турків на Дунаї.
Перше поселення на місці Видина з’явилося ще у римські часи, в І столітті н.е. Це був військовий табір, який називався Бононія. У 6 столітті місто розширив та розбудував римський імператор Юстініан, і саме він почав зводити перші фортифікації міста, які мали охороняти та контролювати важливу придунайську дорогу. Фортеця Бононія, яку болгари називали Бдин, а візантійці – Видин, потроху трансформувалася, зважаючи на розвиток оборонних технологій. У 10 столітті, вже болгари, значно укріпили фортецю й назвали її Баба Вида. Майже відразу вона стала найпотужнішим опорним пунктом на півночі країни, який витримав восьмимісячну облогу та штурм армії візантійського імператора Василя ІІ Болгаробійці.
Наприкінці 14 століття фортеця Баба Вида була зруйнована. Відбудували її вже турки – те що ми бачимо нині – їх рук робота. Як і потужні стіни, зведені у 17 столітті. Їх довжина становила майже 4 кілометри. Вони оточували усю стару частину Видина (тоді, то було усе місто), в яку можна було потрапити крізь потужні брами. Ззовні мури оточували вал та глибокий рів. Зі сторони Дунаю мур був подвійним. У 17 столітті Видин був взагалі найпотужнішою фортецею на Дунаї.
Церква святої Петки
Кафедральний собор
Мечеть
Синагога
У 19 столітті місто розрослося й вийшло далеко за межі стін. Лише на північному сході, мури та бастіони лежали за межами міської забудови, й виконували роль військової казарми та арсеналу. Вони збереглися і нині, щоправда у напівзруйнованому стані, зарослі деревами та чагарями. Дивно, що ніхто їх не доглядає – подібного розміру оборонних мурів у Болгарії більше немає.
Від міських стін, які стояли в межах забудови, залишились лише чотири гарні брами. Мури було розібрано у 1878 році, згідно із Берлінським мирним трактатом.
Головною пам’яткою Видина є фортеця Баба Вида. Це найкраще збережена фортеця Болгарії і одна із найгарніших. Подвійна стіна, чотири башти та надбрамний корпус. Нині це цікавий музей. Вартість входу 5 левів.
Унікальна османська пам’ятка – конака (щось типу гостинного двору)
Недалеко від фортеці є музей античних надгробків, а якщо рухатись вниз за течією Дунаю, можна надибати на величезну покинуту синагогу – колишній символ великої єврейської громади. Без даху, вікон і дверей, можливо найбільша синагога Болгарії.
Дуже цікавим об’єктом є турецький конак (таким словом османи називали резиденції та вілли) – чудернацька, схожа на пагоду буддистів, дерев’яна будівля. Нині тут відділення історичного музею. Крім конака, про тривалий турецький період у місті нагадують мечеть Османа Пазвантоглу, із бібліотекою Пазвантоглу (їх звели у 1800 році), Крастата (Хрещата) казарма, збудована на місці палацу паші, за проектом польських фахівців, і вже згадувані чотири фортечні брами.
Міські брами Видина
Також про турецьке владарювання нагадують дві невеликі однонавові, напіввкопані у землю церкви – святого Пантелеймона (на митрополичому подвір’ї) та святої Петки (навпроти Крастатої казарми). Турки заборонили будувати християнські храми, вище вершника на коні, тому болгари (як і більшість балканських народів) «вкопували» свої церкви в землю. Це зовсім невеликі храми, але є у Видині й великі – кафедральний собор святого Димитрія (1885 – 1926 рр.) – другий за розмірами храм Болгарії та митрополича церква святого Миколая (1926 р.).
Видин – одне із найцікавіших міст у Болгарії: фортеця, міські оборонні мури та брами, численні храми, в тч. мечеть та синагога, чимало старовинних житлових та адміністративних будинків, багато музеїв, велика мальовнича ріка (Дунай, все таки) – все що потрібно для туристичної перлини, от лише б струсити «совкову» зашкарублість.
Ущелина ріки Іскир
Іскирська ущелина. Лютидол та Череписький монастир
Річка Іскир є найдовшою, виключно болгарською, річкою. Її довжина 340 км. Верхня частина Іскира протікає у горах, формуючи красиву, інколи неймовірну, ущелину, найцікавіші місця якої починаються біля міста Враца.
За 26 км від Враци лежить село Лютидол, біля якого, в горах, перпендикулярно до річкової долини, розташовується природний феномен – Ритліте – величезний вапняковий гребінь – пласкі кам’яні стіни, які сягають 80-метрової висоти та триметрової товщини. В античний період, між природними стінами Ритліте, побудували укріплене місто – Коритен град. До залишків його фортифікацій дістатись непросто – потрібно дертися вгору, серед чагарів та каміння. Стіни підмурки стін, із крупного каменю – то фундамент величезної базиліки візантійського періоду.
Природний феномен – скелі Рітліте
Церква святого Георгія
Неподалік від Ритліте варто оглянути дуже колоритну, кам’яну церкву святого Гергія, зведену на зламі 15-16 століть. Розміри храму 11х9 м. Стиль побудови – візантійський. Має три абсиди, але без притвору. Всередині збереглися старовинні розписи, але їх ми не бачили.
Вгору за течією Іскира, від Лютидолу, дорога звивається у вузькій , каньйоноподібній, надзвичайно мальовничій долині, із білими скелями. Річка меандрує між прямовисних берегів, формуючи прекрасну локацію для туристів, які люблять, як оглядати ландшафти, з численних видових майданчиків, так і сплавлятися в каламутних водах, байдарками та рафтами. Дорога пробивається у скелях тунелями – фотографувати хочеться постійно
За 4 кілометри від Лютидолу лежить Череписький монастир (бол. Черепишки манастир). В напрочуд затишному місці, між скелями та печерами, в далекому 14 столітті виникла ця святиня. Її поява була пов’язана із Коритен градом – мешканці того давнього міста спонсорували монастир.
Череписький монастир
Під час османського завоювання Болгарії монастир зруйнували. Але він був відбудований знову в 1660 році. А у 19 столітті його прославив Іван Вазов – болгарський Шевченко – найшановніший поет країни. Він назвав монастир найкращим місцем на землі. Збереглася тераса, на березі Іскиру, де любив відпочивати Вазов – прекрасне місце. Неймовірне.
Черепишки монастир – що то за назва така? Відразу спливає в умі череп і черепаха. Але нам сказали про інше – про черепицю. І відразу ми побачили, яка ж тут черепиця – такої я більш ніде не бачив. То не просто черепиця – то величезні шматки плаского каміння. Це виглядає архаїчно і казково.
Нинішній монастир – це кілька храмів, кілька келійних корпусів, будинок настоятеля. Тут є і кафе, із їжею та алкоголем. Над святинею розташовано класний оглядовий майданчик, але, на жаль, сходів до нього немає – потрібно їхати або йти, долаючи неабиякий гак – мінімум кілометра три-чотири. Але варто їх проїхати и пройти – вигляд звідти фантастичний.
Поряд із монастирем на початку 20 століття побудували залізничну станцію, санаторій та гарну церкву. Нині монастир та церква покинуті, а станція функціонує.
Божий міст біля села Лиляче
На північ від міста Враца, десь за 12 км є село Лиляче. На схід від Лиляче збереглися залишки фортеці Лиляшка, але то не найцікавіший об’єкт в регіоні – невеликі стіни, невеликої фортеці, гарненько відбудовані й реконструйовані. Прямо під стінами, з одного боку, простягнувся великий яр, на дні якого розташовано дійсно цікавий об’єкт – природний феномен континентального значення – карстовий тунель, який має висоту 20 м, ширину 25 м, та стометрову довжину.
Фортеця Лиляшка
Через тунель протікає річка Лиляшка, яка повноводна взимку та навесні, а влітку інколи пересихає. 120 мільйонів років довбала вона грунт, щоб створити цей тунель. Він має кілька рукавів, та декілька печер у стінках. В печерах мешкали колись люди, але нині тут бувають лише туристи, та вівці з пастухами.
Печера Магура
Не всі люблять печери, адже часто це тісний, замкнутий простір. Клаустрофобія чи просто небажання перебувати в замкнутому просторі, небажання ходити навкарачах… Так от, зразу скажу тут не потрібно ходити накарачках, тут немає замкнутого простору, тут зовсім змінюються стереотипи про печери.
Ви уявляєте сталагнат в діаметрі чотири метри, або природний підземний зал, в якому можна було б звести кілька багатоповерхівок, уявляєте оперний концерт у печері? Це тільки трошки про печеру Магура, яка розташована за 22 км від Белоградчика. Про об’єкт, який у сотні найкращих туристичних атракцій Болгарії зазначений пі номером 14. Повірте, я, не великий любитель печер, від цієї був у захваті.
Довжина печери 3 км, туристичний маршрут має довжину 1,5 км. Висота найбільшого залу печери – Тріумфального – 30 метрів, ширина – 58 метрів, а довжина 130. В ньому неодноразово проводились концерти, в тому числі й оперні. Найбільший сталагміт має довжину 11 метрів і діаметр при основі 6 метрів, а найбільший сталагнат в діаметрі становить 4 метри при висоті у 20 метрів. Вони найбільші у Болгарії та і взагалі на Балканах. А ще тут найбільша кількість настінних малюнків – петрогліфів – намальованих екскрементами кажанів 3100-900 років до нової ери – їх тут аж 700 штук. Щоправда, зараз зал із петрогліфами закритий для туристів – чи то реставрація, чи то консервація. Але в інтернеті ці малюнки побачити можна: чоловіки та жінки, тварини та рослини, сонце та зорі. Тут же є настінний календар на 366 днів – феноменально. Кажуть, що цей календар найдавніший у Європі.
Настінні малюнки. Фото із Вікіпедії
В печеру можна потрапити лише у складі групи, з екскурсоводом і за розкладом. Об’єкт державний, обслуговування попахує совком – чекайте півгодини, хоча нікого немає і близько, щоб скласти нам конкуренцію, ну і тд. Але це дрібниці, адже ви потрапляєте у казку.
Житлові оборонні вежі у Враці та пішохідна зона (наступне фото)
Враца і Врацата
Дорогою до Белоградчика ми проїжджаємо обласний центр – місто Враца. Це за 113 км від Софії. В античні часи тут була фортеця заснована фракійцями. Пізніше фортецю модернізували й перебудовували, а потім, як і усі давні кам’яні фортеці, вона втратила своє фортифікаційне значення, її розібрали, й забудували територію житловими будинками. Від давніх фортифікацій у Враці збереглися дві великі житлові башти (кули) – Курпашовців та Межчіїв.
Башти розташовані у центрі міста, де і сконцентровані усі нечисленні архітектурні пам’ятки Враци – етнографічний музей, у цікавих будівлях османського архітектурного стилю, кілька храмів – в тому числі кафедральний собор, історична забудова 19 століття.
Врацата
Значно цікавіші пам’ятки розташовані навколо Враци – природні – мальовничі гори. Головною атракцією тут можна вважати ущелину Врацата (ворота, в перекладі) – давній каньйон річки Вертешниця, розташований на південний захід від Враци. Колись ці прямовисні скелі були проходом крізь цю ділянку Старої Планини – і загарбники, і військові каравани, йшли через Врацата (ворота). Нині це пам’ятка природи та місце відпочинку, адже тут є популярна канатна дорога та кілька пансіонатів та готелів. Основна туристична локація – село Згориград.
Римська фортеця Монтанезіум
Монтана
Ми знаємо Монтану, як штат у США, на кордоні із Канадою. На його території могли б розміститись три Болгарії, але мова не про нього, а про сорокатисячне болгарське місто, яке є обласним центром на північному заході країни. Назву свою місто виводить від латинського Montanezium (щось типу «гористий») – саме так називався римський табір, заснований на місці сучасної Монтани у 160 році. Заклали його на місці старого фракійського поселення.
Мечеть та римські бані у Монтані
Від римлян зосталася головна пам’ятка Монтани – фортеця Кастра ад Монтанезіум, а точніше її руїни. Збудована ще у 2 столітті вона неодноразово перебудовувалася, добудовувалася, модернізувалася візантійцями, а потім і болгарами, в епоху Другого Болгарського царства. Після османського завоювання Болгарії фортеця практично не використовувалась, занепадала й розбиралась на будматеріали. Нині це лабіринт двохметрових підмурків, який розкинувся на пагорбі, на півдні сучасної Монтани. Недалеко від фортеці, фактичну у сучасних дворах, збереглися римські бані.
Також до пам’яток міста можна віднести мечеть 19 століття – залишок турецької окупації.
Мездра
На 9 кілометрів південніше Враци лежить місто Мездра. Воно невелике (9 тисяч мешканців) й схоже на звичайний український райцентр. Омивається річкою Іскир, на скелястому березі якої, на півдні міста, лежить головна пам’ятка Мездри – археологічний комплекс Калето.
Калето – для туристів – доволі симпатична атракція, але виключно за рахунок мальовничого скелястого берега Іскира, адже від фортеці залишились лише реконструйовані залишки мурів античної фортеці із відбудованою брамою. Цікавий об’єкт на 30-40 хвилин огляду, біля якого варто зупинитись.
Калето – для науковців – це залишки двох укріплених поселень, які існували, тут, на скелях над Іскиром, від 5 тисячоліття до нашої ери. Це надцінне джерело знань про історію Болгарії, та й не лише Болгарії.
Мездра – ніби й простеньке місто, але йому приписують 70 століть історії.
Скельний монастир Івана Пусти
Монастир Івана Рілского (Пустельника), інша назва – Бистрицький монастир, розташований на 12 км північніше Враци, ліворуч від дороги на Монтану. Дорога до монастиря – дуже стрімкий серпантин, який декому із водіїв може видатись складним випробовуванням. Під самісінькою скелею, на терасі, стоїть мурований храм, який датують 13 століттям, хоча перші письмові згадки про сам монастир відносяться до 1544 року. Ймовірно, сучасний монастир дійсно заснували у 16 столітті, але науковці припускають, що монастир існував з 11 століття.
Основа монастиря – велика печера, яка колись була храмом. Висота печери 6 метрів, глибина На одній із стінок печери збереглися феноменальні розписи. Просто диво, що ці розписи збереглися.
В часи турецької окупації, захований у горах монастир був осередком майстрів: художників, гравіювальників та золотарів. В багатьох музеях Болгарії , нині, є витвори мистецтва, зроблені в Бистрицькому монастирі.
Текст та фото Романа Маленкова
