Більше мільярда років Рось вгризалася у породи Українського кристалічного щита. Вона виорала в ньому глибокі долини і звільнила собі простір для плину. Але щит не здавався. Порогами він випірнув у руслі ріки, скелями навис над її зеленястою водою. Рось не ніяковіла перед похмурою величчю скель – вона вперто продовжувала торувати собі дорогу поміж велетенським камінням. Інколи їй на допомогу приходив льодовик, який спочатку підживлював річку талою водою, а потім намагався зім’яти скелі товщею криги. Але, ніби розуміючи свою безсилість, льодовик відкочувався назад на північ, і Рось самостійно продовжувала свою кропітку роботу. Та настав момент, коли ріка сказала собі: “Досить. Мені вистачить”. І тоді було підписано мирову угоду між нею і щитом. З тих пір Рось і каміння зажили у мирі.
Рось. Стеблів. На іншому боці суконна фабрика, на якій працював Микола Джеря – легендарний герой Нечуя-Левицького.
Долина Росі в цій місцевості вирізнялася рідкісною, як для рівнинної України, красою. Тихі плеса та бурхливі вири, піщані відмілини та глибокі ями, пороги та перекати, а над усім цим – стрімкі схили високих пагорбів та скелі.
Радянським людям не було діла до цієї краси. Вони безжально нищили її, намагаючись заставити Рось працювати на себе. Скелі та води ріки, що пережили немало катаклізмів, отримали ще один. Берегами залунали вибухи “мирного динаміту”, за допомогою якого добували камінь, а русло було перегороджене численними греблями. Кам’яна велич почала зникати. І майже зникла. В одних місцях вона зникла, пішовши на будматеріали, в інших – під товщею води, піднятою греблями. Але зникла вона не всюди – де-не-де її ще можна побачити. Наприклад, у Стеблеві або у Корсуні-Шевченківському – населених пунктах, про які ми спробуємо розповісти вам далі.
Мінлива й неспокійна Рось завжди притягувала до себе людей. З давніх-давен жили вони на її берегах. Цьому є безліч археологічних підтверджень (чого варта одна лише Межиріцька стоянка). Ця відносно невелика річка мала величезне значення для східних слов’ян. В її басейні жили поляни – наймогутніше східнослов’янське плем’я, і, ймовірно, саме вона дала назву східнослов’янській державі – Русі, а також найбільшій з існуючих на планеті країн – Росії.
Береги Росі в різні часи рясно поливались людською кров’ю. Тут постійно вирувала війна. Ще у сиву давнину невідомі будівельники звели тут Змієві вали – унікальні оборонні укріплення. У князівську добу лівим берегом ріки проходила південна межа Київської Русі і стояли численні форпости київських князів: Володарев (сучасна Володарка), Юр’єв (сучасна Біла Церква), Богуславль (сучасний Богуслав), Боровград (сучасний Стеблів), Корсунь, Дверен (сучасний Деренковець), Товаров (біля сучасного Межиріча), Родень (у гирлі Росі). Пізніше деякі з цих фортець стали литовськими та польськими замками. В Литовсько-Польську добу саме ця місцевість першою приймала удари кочівників.
Немало кривавих чвар та сутичок бачив цей край, але найбільшими стали дві. Дві великі битви, які розділило три століття. Корсунська (1648) та Корсунь-Шевченківська (1944).
“Стеблев замечателен своим местоположением. Рось течет здесь между высокими лесистыми скалами по дну, усеянному огромными камнями и порогами, по которым вода стремится у виде водопадов. В самом местечке в Рось впадают два ручья: Боровица и Хоробра. Первая бежит в таком углублении, что нависшие по обеим сторонам скалы и деревья совершенно скрывают ее от глаз.” Так писав про красоти Стеблева Лаврентій Похилевич у своїх “Сказаниях…” ще в середині ХІХ століття. Старожили кажуть, що Стеблів уже не такий гарний – дуже сильно зіпсувала місцевість гребля Стеблівської ГЕС, внаслідок будівництва якої дві третини кам’яної величі пішло під воду.
Споглядаючи те, що залишилось, мені навіть важко уявити, якою була долина Росі у Стеблеві до будівництва греблі. Адже навіть залишки тієї долини виглядають так, що будь-які епітети будуть недоречні. Це треба бачити.
Скелі долини у Стеблеві часто мають власні назви, деякі з них є пам’ятками природи. Вони заворожують і… принижують. Принижують людину перед епохальною величчю природи, принижують, вказуючи на людську неповагу до природи та на людську жадібність, яка спонукає до руйнування природи заради наживи, заради ілюзорного багатства.
Стара долина залишилась на довоєнних фото та на старовинних малюнках. Побачити їх можна у музеї Івана Нечуя-Левицького, який сам був уродженцем Стеблева. Також у музеї виставлено велику кількість експонатів, що стосуються життя одного з найвидатніших українських прозаїків (на мою думку, найвидатнішого). Цей музей входить до Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.
На думку істориків та археологів сучасний Стеблів мав двох попередників. Одним із них було місто Боровий (Боровград), яке стояло біля впадіння річки Боровиці у Рось. Це місто відоме лише за легендами. Достеменно його розташування не відоме. А ось на одному з великих островів Росі у 1032 році Ярослав Мудрий заснував місто-фортецю, що на думку деяких істориків (наприклад, Миколи Костомарова) називалася Торчеськ. Хоча, можливо, це поселення мало іншу назву. Археологічні дослідження довели – поселення на острові, що розташований у межах сучасного Стеблева і має назву Замок, дійсно існувало. Саме тому датою заснування Стеблева вважають 1032 рік.
Понтонний місток через Рось
Лаврентій Похилевич у своїх “Сказаниях…” указує на залишки фундаментів кам’яних споруд, що стояли на острові Замок. Він припускає, що на цьому острові було місто, населене переважно греками. Але як би там не було – місто, що було попередником Стеблева, зруйнували татаро-монголи. Сучасний Стеблів виник приблизно у XVІ столітті.
За легендою місто на кам’янистому острові Росі заснував козак Стебло. Саме тому воно і називається Стеблів. Хоча є думка, що назва Стеблів походить від польського “стебло място” – місце вільне від лісу.
У тому ж XVІ столітті Стеблів почали заселяти козаки. Сюди, від панського гніту втікало чимало селян, які ставали вільними козаками. Польському уряду було частково вигідне заселення Надросся вільними озброєними людьми, адже це була місцевість, що найчастіше зазнавала татарських набігів і слугувала заслоном для панських маєтків. Саме тому поселенцям дозволили на острові звести укріплений населений пункт, який згодом став сотенним козацьким містом. 1584 року польський король Стефан Баторій дав офіційний дозвіл заселити землі Корсунського староства, а з ними і Стеблів. У XVI столітті місто отримало Магдебурзьке право.
Стеблів був досить вагомим козацьким містом, яке відігравало значну роль у боротьбі з татарами. Його стратегічне положення зумовили численні криваві сутички та зростання кількості жителів містечка. Дуже часто стеблівські козаки поповнювали ряди Війська Запорізького. На Запорізькій Січі існувало навіть два стеблівських курені – Верхньостеблівський і Нижньостеблівський. Стеблівська сотня була у складі Корсунського козацького полку.
Музей-садиба Івана Нечуя-Левицького
Уродженцем Стеблева був гетьман Оліфер Голуб (Стеблівець), який отримав булаву після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного. Він брав участь у козацькому повстанні 1625 року, очолюваному Марком Жмайлом.
Під час Визвольної війни 1648-54 років неподалік від Стеблева (усього в кількох кілометрах), на лівому березі Росі, в урочищі Горохова Діброва відбулась велика битва, що отримала назву Корсунської. А у 1664 році Стеблів зруйнували війська польського ставленика в Україні Стефана Чернецького. Після погрому Чернецький віддав жителів Стеблева у ясир своїм союзникам – татарам.
Земська лікарня – прекрасний зразок українського модерну.
У часи Руїни Стеблів руйнували багато раз. Він постійно опинявся у епіцентрі військових сутичок. Особливо значних руйнувань зазнало це місто у 1678 році від турецьких військ. Довгий час після того Стеблів стояв пусткою і не заселявся.
Майже все XVІІ століття Стеблів належав родині Яблоновських. Довгий час ним володів Микола Яблоновський, який зрікся католицької віри й прийняв православну. Його дуже любили й поважали селяни. Можливо, саме тому стеблівський маєток Яблоновського не зруйнували гайдамаки у 1768 році, коли Стеблів, як і більшість населених пунктів правобережної Наддніпрянщини, опинився у котлі Коліївщини.
Яблоновський помер у 1795 році. Стеблів перейшов до його найближчих родичів – князів Воронецьких. А у 1812 році Воронецькі передали містечко у власність родині Головінських. Головінські сприяли його промисловому розвитку, збудувавши тут цукровий та винокурний заводи, а також велику суконну фабрику (до речі, вона функціонує і зараз).
Головінські мали у Стеблеві великий маєток із палацом і парком. У 1825 році в одному із флігелів маєтку зупинявся Адам Міцкевич, який товаришував із Головінськими. Нині від всього маєтку зберігся якраз тільки той флігель, та й то в не найкращому стані.
Наприкінці ХІХ століття у Стеблеві почали будівництво земської лікарні, яке завершилося у ХХ столітті. Ця лікарня стоїть і зараз, дивуючи своєю незвичною архітектурою. Дехто з місцевих жителів називає її “панською, бо ще за панів була”.
Флігель садиби Головінських в якому зупинявся Адам Міцкевич (фото 2008 та 2020 рр.)
Під час Великої Вітчизняної війни Стеблів опинився в центрі Корсунь-Шевченківського котла. Тут проходили дуже кровопролитні бої, і недаремно саме поруч із цим селищем (зараз це смт) стоїть велике бетонне кільце з написом “Радянській армії слава”. Поставили цю стелу на честь розгрому німецьких військ. Поряд з кільцем розташовано ряд гранітних плит з вирізьбленими назвами військових з’єднань, що брали участь у Корсунь-Шевченківській битві та удостоїлись найменування “Корсунських”.
Відразу після завершення війни у Стеблеві розпочали будівництво греблі та гідроелектростанції. Воно проходило дуже складно. На будівництві працювало дуже багато жінок і дітей. Але, незважаючи на труднощі, у 1952 році Стеблівська ГЕС дала перший струм. Вона, разом із Корсунь-Шевченківською ГЕС, забезпечувала струмом три адміністративних райони. Але саме ці дві електростанції майже сховали під товщею води ділянку долини Росі, практично позбавивши нас можливості споглядати величну кам’яну красу.
Зараз у Стеблеві мешкає 4 тисячі жителів. Зовсім недавно тут відкрили жіночий монастир.
ДИВІТЬСЯ 3d-панорами із Стеблева
Текст та фото Романа Маленкова
