Боброве – помираюче депресивне село в Лебединському районі Сумщини. Так говорити є підстави. У 1914 році, ще коли село було центром волості, в ньому мешкало 1258 чоловік, а зараз бодай набралось би до 100.
Колись, до революції, тут вирувало життя, були суконна фабрика, селитряний завод, церква…
Заснування села відноситься до середини 17 ст., невдовзі після битви під Берестечком в цю місцину переселялись козаки, за документами на 1779 рік у Бобровому було 346 душ козаків і лише один селянин. На кінець 18 ст. головним землевласником в селі був титулярний радник Неплюєв, якому також належала винокурня, були й менш заможні пани. В різні часи в селі були маєтки прапорщика Олександра Васильовича Рославцева (чи Рославлева), штабс-капітана Горбовцова, напевне його родича підпоручника Олексія Валильовича Горбовцова, дійсного статського радника Бабарикіна.
Біля 1780 г. маєтки всіх поміщиків у Бобровому викупили Бухаріни, дуже впливовий рід. Першим власником з з Бухаріних у селі був Іван Якович Бухарін (1772-1858), таємний радник, губернатор декількох губерній, в тому числі і Київської (у 1821-1822 рр), а також Великого князівства Фінляндського.
Сам він у селі практично не бував, тут останні 2 роки свого життя проживала його дружина, Лізавета Федорівна, в дівоцтві Полторацька (1789-1828). Кажуть, що оселилась вона окремо від чоловіка, оскільки не витримала його поведінки…, ну скажімо так…, похідної від його прізвища. Смерть її була трагічною. Перебуваючи у постійній депресії та не маючи підтримки, Єлизавета Федорівна сиганула у вікно, а оскільки це був лише другий поверх, то лише зламала ногу. Щоб не розпочалась гангрена, ногу ампутували, а вже після цього згодом вона померла. Поховали її неподалік від Миколаївської церкви, про яку буде нижче. На надмогильному камені ще можна прочитати напис “Єлизавета Бухаріна”.
Так храм виглядав у 1913 році.
У подружжя Бухаріних були дочка Віра (1813-1902) та син Микола (1815-1897). Микола Іванович Бухарін став градоначальником Одеси.
Віра Іванівна, як це кажуть нині, була світською левицею. Випускниця Смольного інституту, що постійно була присутня на столичних балах, і якій присвячували свої вірші спочатку Пушкін, а потім і Лєрмонтов.
У 1832 році Віра Іванівна одружується з Миколою Миколайовичем Анненковим (1799-1865), майбутнім генералом від інфантерії Київьким військовим губернатором, Подільським та Волинським генерал-губернатором. Боброве стало частиною посагу. Саме з цього часу маєток став називатись маєтком Бухаріних-Анненкових. В шлюбі у них було шестеро дітей. Маєток дістався старшому сину Михайлу Анненкову (1835-1889), який збудував трьохповерховий водяний млин та величну класицистичну садибу з колонами, двома мармуровими левами при вході, заклав липовий парк. Після нього маєток успадкували дочки Марія та Віра, проте тут вони проживали лише влітку, оскільки були фрейлінами імператорського двору і майже весь час проводили у столиці. Були вони бездітними, обидві після 1917 року емігрували до Франції, де і померли в середині 20 ст.
В селі від Анненкових залишилось народне училище, 1903 року, яке у радянські часи слугувало школою, з деякою перервою, коли тут розмістили магазини. Після закриття школи у 1982 році це вже була їдальня та тракторна бригада. В кінці 1990-х у будівлі сталась пожежа, з тих пір вона не відновлювалась. В самій садибі Анненкових у 1920-1930 роках розміщувався дитячий будинок та будинок пристарілих, після 1945 року будівлю розібрали, а цеглу пустили на будівництво колгоспних свинарника та конюшні.
Ось, як і обіцяли, ми й дійшли до історії Михайлівської церкви, найстарішої на Сумщині (1730 року). Зараз дивитись на цю церкву просто боляче. Вона як суха старенька зігнута бабуся з паличкою, зморена хворобами, та яку покинули невдячні діти, про яких вона піклувалась, коли була молодою та здоровою, яким віддавала всю свою любов до останньої крихти.
Церква за час свого існування зазнала кілька реконстукцій. В 1831 році церква була розширена коштом Віри Анненкової.
Діючим храм був аж до кінця 1920-х років, в 1930-му храм закрили та використовували як зерносклад, а потім, майже до кінця 1990-х, як сінник. Незважаючи на це, за свідченням очевидців, ще у 1980-х роках храм виглядав дуже пристойно, і навіть у 1990-х сюди приїздили художники, щоб замальовувати церкву з натури.
Окрім поховання Лізавети Федорівни Бухаріної біля храму є ще багато поруйнованих надмогильних плит на похованнях представників роду Бухаріних та Анненкових. Поруйнували фамільні склепи на рубежі 20-21 ст.
Цікава історія. Не знаємо, чи правда, чи ні, а розповідають, що в кінці 1950-х років одного літа поруч з церквою довго проживав якийсь турист, коли він поїхав, селяни виявили посеред церкви яму, а в ній скриню із зірваним замком. Якимось чином встановили, що у скрині було золото та срібло, і припускають, що цим туристом був хтось з нащадків Анненкових, який забрав схований перед еміграцією Марією та Вірою Михайлівними скарб.
Як це не сумно, перпектив на відновлення церкви не видно. Особливо враховуючи те, що й саме село теж наближається до невтішного фіналу, як колись сусіднє село Курди, яке зняли з обліку ще 1988 року.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.
