Корсунь-Шевченківський є регресивним у демографічному відношенні містом, кількість населення якого неухильно зменшується. На початку ХVII століття в Корсуні мешкало майже стільки ж жителів, як і зараз (15 проти сучасних 20 тисяч). Тоді Корсунь вважався великим козацьким полковим містом – зараз – це глуха провінція. Хоча поглянувши на казкові корсунські краєвиди, думаєш: “Ех, тут тільки б жити й жити!” Та чомусь не живеться. Особливо в останні півтора десятки років. Хоча, мабуть, така ситуація з часом зміниться (особисто я в цьому майже впевнений). Зміниться завдяки економічному підйому. І, можливо, нарешті, з’явиться розуміння величезного туристичного потенціалу Корсуня.
Брама та палац Лопухіних-Демидових.
В майже тисячолітній історії Корсуня бувало всяке: і занепади, й підйоми. Але місто постійно з гідністю виходило з усіх негараздів. Надіємось, що і з цього вийде.
Історія міста
До 1944 року Корсунь-Шевченківський називався Корсунь. Ця назва дана була йому священиками київської десятинної церкви, які були вихідцями з кримського Корсуня (Херсонеса). Ці священики, нібито, отримали від князя Володимира право збирати данину на Пороссі. Потрапивши у поселення, засноване князем Ярославом Мудрим ще у 1032 році, святі отці зачудувались природою, яка нагадувала їм рідний Херсонес. Ось так і з’явилась назва Корсунь, яка вперше згадується у офіційних історичних документах під 1169 роком.
Корсунь було засновано як прикордонний форпост Київської Русі – він входив до оборонної лінії Ярослава Мудрого. У 1195 році місто стало центром удільного князівства. Першим корсунським князем був волинський князь Роман Мстиславович. Але у страшному 1240 році Корсунь, як і більшість поселень Київської Русі, був зруйнований татаро-монголами.
Коли відновилося життя в Корсуні – достеменно невідомо, як невідомо, чи існував він у Литовську добу. Як місто він знову згадується в історичних документах уже за поляків аж наприкінці XVI століття, коли польський король Стефан Баторій наказав збудувати у Корсуні замок. Сталося це 1580 року. Привілей на відновлення та володіння містом було надано братам Вишневецьким – Олександру та Михайлу.
У 1585 році було утворене Корсунське староство. Того ж року місто отримало Магдебурзьке право. А вже у 20 роках XVIІ століття Корсунь став значним містом Наддніпрянщини. За кількістю населення він тоді випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста і поступався лише перед Чигирином. Головною особливістю Корсуня стала значна концентрація в ньому козаків. Це був один із головних центрів українського козацтва.
Козацька старшина і заможні реєстрові козаки, що мешкали у Корсуні, крім земель у місті та на його околицях, мали свої хутори. Тому в Корсунському старостві у першій половині XVIІ століття сіл не значилось, лише “хутори міські, козацькі”. Але дуже багато було у місті козацької бідноти та безземельних селян. Саме вони під час виступу Тараса Федоровича (Трясила) підняли повстання у Корсуні. Сталося це 1630 року. Тоді військо Трясила, що оточило місто, було підтримане міщанами та реєстровими козаками. Польсько-шляхетське військо не витримало удару з фронту й тилу й поспішно втекло у Бар.
Підтримало населення Корсуня і повстання Павлюка у 1637 році. Але особливу роль Корсунь відіграв під час Визвольної війни 1648-54 років. Тоді місто стало центром великого козацького полку. Цей полк був найбільшим серед 16 козацьких полків.
26 травня 1648 року неподалік від Корсуня відбулася велика битва між польським та козацьким військом. Козаки, разом із союзниками татарами, отримали в цій битві перемогу, вщент розбивши польсько-шляхетське військо. Ця битва стала першою серйозною перемогою військ Хмельницького (не рахуючи значно меншої битви під Жовтими Водами).
Північний рукав Росі
Під час Визвольної війни Корсунь не раз ставав тимчасовою резиденцією Богдана Хмельницького, який у місті мав власний будинок. Тут він написав 16 листів, 3 універсали та один наказ.
Період історії, що отримав назву “Руїна”, розпочався після смерті Богдана Хмельницького. Не останню роль у визначенні подальшого напрямку ходу української історії зіграв Корсунь – саме у цьому місті відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом Івана Виговського. Новий гетьман проводив антимосковську політику. Москва, що була невдоволена Виговським, підбурювала козацьку старшину проти нього. Це призвело до заколоту та бунту, який очолив кошовий отаман Яків Барабаш. Підтримав бунт полтавський полковник Мартин Пушкар. Заколотники швидко оволоділи землями Полтавського та Лубенського полків. Але правобережні полки (у тому числі і Корсунський) підтримали Виговського. Війська гетьмана виступили проти заколотників і розбили їх під Полтавою. Пушкар загинув у бою, а Барабаша стратили.
Флігель (нині Картинна галерея) та каплиця поряд із ним.
Зважаючи на ситуацію в Україні, Москва, що вже вважала її своєю колонією, відкрито послала війська проти Виговського. Гетьман попросив допомоги у поляків. В результаті було підписано Гадяцький договір, на основі якого розривалася угода 1654 року, а Україна входила до складу Речі Посполитої як рівноправне з Польщею та Литвою Велике Князівство Руське.
У 1659 році Виговський заключив союз із татарським ханом Мухамед-Гіреєм IV і виступив проти російського війська, яке саме у цей час оточило Конотоп. 9 липня 1659 року під Конотопом козацько-татарське військо завдало нищівної поразки основним силам російського царя. Російське військо, яке налічувало близько 100 тисяч вояків, було повністю розбите (деякі історики вказують, що загинули десятки тисяч, навіть у Росії погоджуються з цифрою 10 тисяч, українські історики говорять про 30 тисяч). Залишки росіян переслідувались аж до
1659 року у Корсуні поставили 24 гармати козацького арсеналу. Кілька місяців у місті панував відносний спокій, але вже у 1660 році польські війська, що розгромили російську армію Шереметьєва, примусили Юрія Хмельницького присягнути на вірність польському королю. Сталося це 21 листопада у Корсуні після “чорної ради”. Ця подія стала причиною розколу України на дві частини – Правобережну й Лівобережну. Лівобережним гетьманом у 1662 році обрали Якима Сомка.тодішнього кордону. Ця поразка дуже налякала російського царя Олексія – він готувався до вторгнення козаків у Московське князівство. Але Виговський не зміг розвинути свій успіх. Усе зіпсувала громадянська війна, спровокована опозицією, яку очолював Юрій Хмельницький. В результаті Виговський зрікся гетьманства, а Юрій Хмельницький 27 жовтня 1659 року підписав новий російсько-український договір (це сталося у тому ж Переяславі). За цим договором Україна остаточно втрачала незалежність і перетворювалась на російську колонію.
Чортів місток e 2011 та 2021 рр.
1663 року в Корсуні відбулася ще одна рада, на якій Юрій Хмельницький склав булаву. Новим правобережним гетьманом обрали Павла Тетерю. Того ж року на “чорній раді” у Ніжині (саме її описав Пантелеймон Куліш) лівобережним гетьманом обрали Івана Брюховецького. Почався розквіт Руїни.
Отже бачимо, що Корсунь на початковому етапі Руїни відігравав важливу роль у житті України. В ньому відбувались численні козацькі ради. Місто було одним із головних центрів козацького життя.
Сутички між Лівим берегом, за яким стояла Москва, та Правим, який підтримували Польща та Крим, призвели до суспільного занепаду. Особливо помітним цей занепад був у Надроссі (у тому числі й на Корсунщині). Кількість населення тут постійно зменшувалась. У 1665 році майже всі козаки Корсунського полку переселились на Лівобережжя, а у 1675 війська лівобережного гетьмана Івана Самойловича насильно відправили жителів міста у “Задніпря”, саме ж місто спалили. Тож на кінець 70-х років ХVІІ століття Корсунщина перетворилась на безлюдну пустку.
У 1681 році Московське царство підписало угоду з Туреччиною та Кримським ханством – Бахчирайський мир. За цією угодою Південна Київщина не повинна була заселятись. Поляки не втручались у цей процес, бо мали мир із Туреччиною. Але у 1683 році Ян ІІІ Собєський розірвав цей мир. Саме тоді відбулась знаменита битва під Віднем.
1684 року король видав дозвіл на нове заселення Надросся, а 1686 Москва й Польща підписали договір про “вічний мир”. Завдяки цьому договору Правобережна Україна ще на сторіччя залишилась під владою Польщі.
Корсуньські скелі
У 1702 році розпочалось повстання Семена Палія (1702-04), яке активно підтримав Корсунський полк на чолі із Захаром Іскрою. В результаті на Правобережжя (на прохання поляків) увійшли московські війська та гетьман Іван Мазепа.
А потім був справжній калейдоскоп подій: Карл ХІІ та Полтавська битва (1708), похід Пилипа Орлика з татарами на Київщину (1711), Прутська угода Росії з Туреччиною (1711) і, як наслідок, відхід російських військ із Правобережжя. А у 1712 році польська влада розформувала козацькі полки (у тому числі і Корсунський).
У XVIII столітті Корсунь був одним із центрів гайдамацького руху. Почався він одразу після розформування Корсунського полку. Гайдамацькі загони часто нападали на маєтки шляхти, розорюючи їх. Декілька разів вони захоплювали Корсунь. Але апогеєм гайдамацького руху став 1768 рік – гайдамацьке повстання “Коліївщина”. Кінець повстання був сумним – на допомогу полякам прийшли російські війська, що по-зрадницькому захопили керівників “Коліївщини” та велику частину гайдамаків. В результаті Корсунщина знову перетворилась на пустку.
До 1775 року Корсунем володів князь Яблоновський. Потім на кілька років він став власністю Інфляндського воєводи Каспара Рогалинського. А в 1780 році Корсунське староство передали у власність польському князю Станіславу Понятовському, який був племінником тодішнього короля Станіслава-Августа.
Понятовський доклав чимало зусиль для відбудови Корсуня та процвітання краю. Він навіть звільнив місцевих жителів від кріпосних повинностей. У 80-х роках XVIII століття Станіслав Понятовський розпочав будівництво великого маєтку, який згодом став палацово-парковим комплексом. Саме цей комплекс зараз є основою Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника.
Після приєднання краю до Росії Корсунське староство було подароване князю Петру Лопухіну. Сталося це в 1799 році. Цій події передувала довга гризня між сестрами Енгельгард (Варварою та Олександрою) за право володіння Корсунем та прекрасним маєтком Понятовського. Варвара, що після одруження мала прізвище Голіцина, не могла похвалитись великими статками. А ось Олександра (дружина коронного польського гетьмана Браницького та відома власниця Білої Церкви) була казково багатою, тому, звичайно, вона мала більше можливостей отримати Корсунь. Але імператор Павло І вирішив не сварити сестер і віддав місто своєму міністру юстиції та генерал-прокурору.
Лопухін відразу ж відновив кріпацтво, а невдоволені були жорстоко покарані. Лаврентій Похилевич указує на розповіді місцевих жителів про “жахливі страти”, що проводились особливими військовими підрозділами задля переконання міщан у всіх позитивах нового порядку. Євреї та католики “були позбавлені благ кріпосного стану”.
У ХІХ столітті на території Корсуня було дві великих церкви (хоча в більш давні часи, коли місто було досить великим, їх тут було близько десятка) – Преображенська та Іллінська. Іллінську церкву збудували в 1701 році. Цей храм пережив велику кількість лихоліть, але не зміг вистояти у радянські часи. Те ж саме можна сказати про великий Преображенський собор, який князь Лопухін збудував у 1821 році.
Також у Корсуні в ХІХ столітті стояв досить великий Онуфріївський монастир, який був відомий тим, що в ньому поховали відомого київського митрополита Діонісія Балабана. Монастир був розташований за сім верст від міста на великому острові Росі. Але зараз від обителі немає і сліду.
Грот Лопухіних (на горі)
Поруч із палацом, ще на початку ХХ століття стояла оригінальна лютеранська каплиця. Цю споруду збудували німці, що працювали у ХІХ столітті на суконній фабриці та на інших підприємствах міста (у 1861 році в Корсуні мешкало 135 лютеран). Каплицю зруйнувала велика повінь на Росі у 1942 році.
1813 року в Корсуні збудували велику суконну фабрику, яка довгий час була головним промисловим підприємством міста, а у 1860 році було збудовано шкіряний завод.
Майже все ХІХ століття Лопухіни (а потім Лопухіни-Демідови) намагались облаштувати свій маєток, і це їм удалося. Зараз Корсунський палацово-парковий ансамбль можна вважати одним із кращих в Україні.
В ХХ столітті на Корсунщину, як і всюди, прийшла радянська влада. Одним із перших її досягнень стало будівництво міжрайонної ГЕС, яке розпочалось у 1929 році. Перший струм станція дала 1934 року. Це була одна з перших “малих” ГЕС в Україні.
Рось у Корсуні
Особливу славу Корсуню принесла Корсунь-Шевченківська битва, що відбулась взимку 1944 року.
До 1954 року Корсунь-Шевченківський (цю назву місто має з 1944 року) було райцентром у Київській області, після 1954 – райцентром у новоствореній Черкаській області.
У 1616 році в Корсуні мешкало близько 15 тисяч чоловік, у 1864 – 4,5 тисячі, у 1972 – 17 тисяч, у 2001 – 21 тисяча.
Палацово-парковий ансамбль
Про існування парку з музеєм Корсунь-Шевченківської битви я довідався наприкінці 90-х. Мені казали, що непоганий парк, але побачити я очікував зовсім інше. “Мало я бачив провінційних парків”. Але побачене мене дуже здивувало й привело у захват.
Каштан Шевченка
Захоплення моє почалося відразу після спуску до Росі у напрямку вулиці Острів Коцюбинського, відразу коли я побачив декоративні башти над брамою головного входу. А після першого рукава Росі – справжнього кам’яного каньйону мене охопив екстаз.
Великий палац, купа інших естетично привабливих споруд маєтку, флігель, каплиці – я просто не уявляв, що таке можна побачити на півночі Черкаської області. Дещо зіпсувала перше враження військова техніка, розташована перед палацом. Також зовсім недоречне розташування в самому палаці музею Корсунь-Шевченківської битви. Невже Радянський Союз був настільки бідним, що не міг збудувати окреме приміщення для того, щоб увічнити пам’ять своїх героїв?
Споруди маєтку оточує прекрасний парк, розбитий на кількох островах Росі. Можливо, його можна було б назвати рядовим провінційним парком, якби не мав він такого цікавого рельєфу та не розрізали б його кам’янисті рукави Росі. А так його можна назвати “гідропарком” (особливо враховуючи те, що сюди влітку сходиться й з’їжджається сила-силенна “купальщиків”). Про непересічність цього парку говорить і його вік – більше двох століть для парку вік немалий.
В цілому палацово-парковий ансамбль дуже своєрідний і мало схожий на інші подібні ансамблі нашої країни. Зараз він складається з ландшафтного парку, палацу, триповерхового флігеля, в’їздної брами з господарською добудовою, швейцарського будиночку, колишніх приміщень стайні й каретної, манежу, лазні, будинку головної контори та двох православних каплиць.
Палацовий ансамбль у Корсуні почав будувати Станіслав Понятовський у 1789 році як свою літню позаміську резиденцію. Основою ансамблю став великий кам’яний палац закладений того ж року. Архітектором палацу був Я.Д.Ліндсей. Палац збудували у стилі неоготики. Спочатку це була двоповерхова споруда, зведена з цегли й дерева, яка мала п’ятистінний тамбур головного входу та бічні ризалити. У 30-40-х роках ХІХ століття палац зазнав значних перебудов, які здійснювали нові власники Корсуня Лопухіни-Демидови, після якої він набув рис російського романтизму з елементами неоготики та класицизму.
Княжа ялинова алея.
Поряд із палацом у 1782-83 роках звели великий флігель. Первісно це була одноповерхова будівля, з’єднана з палацом ордерною галереєю. У ХІХ столітті флігель добудували – він отримав ще два поверхи й перетворився у типову споруду в стилі раннього класицизму. Зараз на третьому поверсі флігелю розташована картинна галерея, яку відкрили у 1977 році.
Ще однією цікавою будівлею ансамблю є в’їздна брама. Її збудували в 30-х роках ХІХ століття у формах французької оборонної архітектури. До неї прибудували одноповерховий корпус господарського призначення, а також стайню-каретну. Тоді ж за проектом невідомого архітектора Лопухіни звели одноповерховий цегляний манеж. Вигляд цією споруди неодноразово змінювався в результаті численних добудов. Останні три добудови були зроблені у радянські часи.
В 30-40-х роках ХІХ століття була зведена ще одна цікава споруда ансамблю – швейцарський будинок. Ця двоповерхова дерев’яна споруда має бічні галереї і була збудована для челяді. Розташований будинок на Швейцарському острові.
Наприкінці ХІХ століття в маєтку звели каретну, а на початку ХХ – лазні.
На території палацового ансамблю розташовані дві православні каплиці. Особливо цікавою є каплиця, розташована біля входу у флігель. Її збудували у першій половині ХІХ століття на місці колишньої лютеранської каплички.
Палацовий ансамбль Корсуня, який у середині ХІХ століття вважався одним із найбагатших у Європі, оточено ландшафтним парком площею 97 гектарів. Парк було закладено у 1782 році архітектором Жаном-Анрі Мюнцем у стилі англійського ландшафтного парку. За основу для парку використали природний ландшафт кам’янистої заплави та терас річки Рось. Величезні обкатані гранітні брили, скелі, перекати та пороги численних рукавів та протоків Росі у синтезі з існуючими деревними насадженнями створюють дуже оригінальну паркову композицію. Доповнюють цю композицію малі архітектурні форми: альтанки, містки (особливо цікавим є “Чортів міст”, перекинутий над каньйоном), скульптурні зображення, світильники. На одному з островів на узвишші залісненого пагорба ще за часів Понятовського у скелі висікли грот. Грот цей існує і зараз (на жаль, до нього я не потрапив, бачив лише здалеку).
В радянські часи парк, що отримав назву “Парк ім. Леніна”, набув рис відвертої провінційності та поступово руйнувався. Його реконструкція почалась лише у 80-х роках ХХ століття, а у 1994 році його включили в склад Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. Зараз у парку зростає близько 300 видів рослин, які формують досить оригінальні ландшафти. Особливо цікавими є гора Янталка, повністю засаджена бузком, та Князівська алея ялин.
Парк перебуває зараз не в найкращому стані (за загальною доглянутістю я б поставив йому “четвірку”). Не сподобалось мені й те, що доглядається лише центральна частина парку, а паркові стежки виводять до якихось дачних будиночків. Але, на мою думку, з палацово-паркового комплексу у Корсуні можна зробити видатний туристичний об’єкт, що зможе конкурувати з багатьма українськими парковими ансамблями.
Текст та сучасні фото Романа Маленкова
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ ПРО КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ:
КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКА БИТВА (1944)
