Квітки розташовані за 10 км від Корсуня-Шевченківського (на південь). Село має сільську раду. Кількість населення – близько 1300 осіб.
Меморіальний музей Кирила Стеценка
У селі Квітки народився й провів молоді роки видатний український композитор Кирило Стеценко. Тут розташовано музей композитора, який входить до Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника. Але відразу зазначу – музей нормально не функціонує (на відміну від стеблівського музею Нечуя-Левицького).
Село Квітки, у якому зараз мешкає 1300 жителів, було засноване у XVII столітті. Спочатку поселення було селом, потім – містечком, але з 1789 року – знову селом. У середині XІХ століття у Квітках налічувалось 2832 жителі.
Пам’ятник видатному композитору у Квітках
Окрім видатного земляка Кирила Стеценка, Квітки відомі ще й знаменитою “Квітчанською обороною”, яка відбувалась у 1944 році, під час Корсунь-Шевченківської битви. Тоді 500 жителів села влились до складу 180-ї стрілецької дивізії, а ще понад 600 (переважно людей похилого віку, жінок і дітей) – узяли участь у бойових діях, що відбувались на околицях Квіток. Вони копали окопи, підносили патрони й снаряди, виносили з поля бою поранених. П’ять днів стримували квітчанці, разом із загонами Радянської Армії, атаки німецьких військ. При цьому понад 200 жителів Квіток загинуло.
Зараз на в’їзді у село стоїть оригінальна меморіальна споруда “Армія й народ – єдині”.
Текст та фото Романа Маленкова
Дуже вагомою пам’яткою Квіток є земська школа, збудована в стилі українського модерну. Збудували її у 1913-1914 рр., ймовірно, за проектом видатних метрів українського модерну – Дмитра Дяченка та (або) Опанаса Сластіона. Точна документація, на жаль, не збереглася. Далі текст Андрія Власенка із сайту Сад українського модерну.
Справжню квітку українського модерну ми випадково віднайшли у меморіальному музеї о. Кирила Стеценка у мальовничому селі Квітки. Це село, як відомо, є малою батьківщиною геніального українського композитора. Власне з цієї нагоди восени 2010-го року ми туди й заїхали . Експозиція виявилася бідненькою, але щирою. Аж раптом треноване УАМом око напружилося і автоматично вихопило із загального ряду старе фото із прекрасною двоповерховою спорудою. «Що це, де це?», — прожогом кинулися ми до співробітниці музею. «Та це ж наша восьмирічка!», — відповіла добродійка, дещо налякана київським ентузіазмом. «Ох і гарна ж у вас була школа …», — поспівчували пейзанці історики архітектури. Тут і сталося відкриття. «Чому це «була»? Ондечки вона — на горбку, на краю села».
І справді, вона там і виявилася — «ондечки». Гарнюща, з несиметричними крилами, з товстенними стінами із високоякісної жовтої цегли, помережаними стильним рельєфним різьбленням… Єдине «але» — частина дерев’яних вікон уже була замінена на пластик. Не побачили ми і первісного високого даху, втраченого під час останньої страшної війни.
Аж через 8 років після перших відвідин школи, люб’язно зустрінуті її директоркою, ми нарешті потрапили усередину. Там у світлому коридорі із столітньою дощатою підлогою на нас із портрета ласкаво глянув той самий протоієрей Кирило Стеценко. Незадовго до того ми з обуренням і печаллю побачили, що з пам’ятника найвідомішого місцевого уродженця, у самісінькому центрі Квіток, вандали викрали бронзове погруддя. Це сталося іще на початку 2017-го року, але відтоді ніхто й не ворухнувся, щоб виправити наслідки блюзнірства. Відтак шкільний портрет на сьогодні лишається єдиною наочною згадкою про священика-композитора. Хоча ні, не єдиною. Хіба ж сама школа, така співзвучна із високодуховною і водночас модерновою музикою великого українця — не найкраща пам’ять про нього?
Текст Андрія Власенка із сайту Сад українського модерну. Фото Романа Маленкова.
