Надзбручанське містечко Сатанiв, що розкинулося на межі Хмельницької та Тернопільської областей, славиться своєю мінеральною водою та чисельними пам’ятками історії. Про них написано чимало, у тому числі й на сайті «Україна Інкогніта».
- “Вірменська криниця”
До Сатанова притулилося село Кам’янка, в дівоцтві – Війтовина. Таку назву вона отримала тому, що колись цей присілок Сатанова надавався дідичами містечка в користування сатанівським війтам – прибуток від села був їх заробітною платнею. За радянської влади топонімічну згадку про колишні магдебурзькі вольності визнали «ідеологічно-шкідливою» та замінили на Кам’янку – очевидно на честь різнокаліберного каміння сусідньої із ним Усикової /Гусикової гори (на фото).
На південно-східній околиці цього села можна побачити досить цікавий об’єкт, який місцеві старожили називають «війтовою кам’яницею» або ж «вірменською криничкою» (49°13’17.1″N 26°16’56.8″E – 49.221405, 26.282442). Криниця-кам’яниця – це складена з каменю чимала споруда що оточує досить потужне джерело, що б’є з підніжжя гори. Джерело утворює величенький струмочок, що подзюркотівши серед трав кілька десятків метрів, впадає в річечку Шондрову (вона ж Шмаївка) – притоку Збруча.
- Річечка Шмаївка/Шондрова
Місце виходу води знаходиться в невеличкій камінній хатинці. Далі – оточене невисоким муром невеличке озерце з рівним кам’яним дном по якому розкидані чималі плоскі брили. Це – так зване «прало», – місце де жіноцтво колись прало білизну та одяг (його за призначенням використовують й досі). За століття активного використання цих каменюк у ролі пральних столиків їх поверхня стала гладенькою, як скло.
З криничкою пов’язана цікава легенда. Розповідають, що колись, дуже-дуже давно, на Поділля прийшла чумна пошесть і єдиним в усій окрузі неотруйним джерелом води залишилася оця ось криничка. Жадібний сатанівський війт, у користування якого було село Війтовина вирішив з того скористатися та почав здирати величезні гроші з кожного, хто хотів набрати не отруєної хворобою води. А для того аби не пустити до джерела різних «халявників» він наказав обгородити його муром (звідси й назва «війтова кам’яниця»).
Страждаючи від свавілля війта чимала сатанівська вірменська громада звернулася за допомогою до своїх одноплемінників в Кам’янці-Подільському. Ті вирішили криничку ту викупити. Війт заломив таку величезну суму, що гроші (звісно що у золотій монеті) везли аж на двох запряжених волами фірах.
Викупивши джерело щедрі вірмени дозволили вільно брати воду усім спраглим. Так, буцімто, й з’явилася назва «вірменська криниця».
Легенда абсолютно казкова. Звісно, що під час пошесті кожен хто мав можливість наварювався на ближніх без зайвих докорів сумління. Але при усій своїй жадібності легендарний війт ніколи би так не вчинив. Адже фактично виморюючи Сатанів з околицями він завдавав значних збитків дідичу (феодалу-власнику).
Після першої ж скарги жадібний війт одразу ж би вилетів з посади (та Війтовини) і не факт, що звільнення не супроводжувалося видовищним та захоплюючим шоу відтинання голови и посадкою на файно змащений салом кілок.
Що чума, то не холера і не передається з водою – опустимо, як другорядний факт.
Насправді «Вірменською» криничку назвади завдяки вірменським майстрам, які її звели. Попри зовнішню простоту це досить складна гідроспоруда, аналогів якої в Україні практично немає. Щось подібне можна побачити хіба що в колишньому містечку Язловець (нині однойменне село в Бучацькому р-ні Тернопіоьської обл.) Там теж вірмени попрацювали. Враховуючи, що Язловецьку вірменську криницю звели 1611 року (про це зберігся відповідний запис) однотипну з нею криничку в Кам’янці/Війтовині можна датувати тим же періодом.
Зауважимо, що стіни по периметру озерця колись були набагато вищі та завершувалися склепінням, а сучасне «прало» виникло на руїнах зруйнованної водозбірної цистерни.
Стіни давньої цистерни по тому виконували роль так званої «теплиці» – вони захищали «прало» від холодного вітру, крім того прогріваючись на сонці створювали невеличку теплу оазу, де навіть у березні температура була на кілька градусів вищою, ніж назовні.
Якщо ж говорити про епідемії чуми, то за якусь сотню метрів від криниці-кам’яниці можна побачити німе свідчення пошесті 1770-1771 рр. В кущах, під старою закинутою хатою тут бовваніє старезний камінний хрест. Напис польською сповіщає: «Тут лежить тіло Мартина Колодєйського, померлого під час пошесті [чуми] 1770 р.»
