Загадкові хрестики, не наш кАзак і сердиті сонечка. Що ховають давні цвинтарі Поділля

Хто хоч трішки цікавиться історією, має знати про проект громадської організація “Україна Інкогніта” із дослідження давніх українських цвинтарів. Географія – вся Україна. Звісно, крім окупованих та прифронтових територій.

Мету проекту пояснив його керівник Роман Маленков: “В Україні немає жодного реєстру старовинних цвинтарів, в тотальній більшості випадків такі цвинтарі занедбані або у руїні. Особливо страшна ситуація із староукраїнськими (козацькими) кладовищами, які не включені у реєстри пам’яток, байдужі місцевій владі, плюндруються вандалами і зникають. Ми хочемо виправити цю ситуацію та відродити історичну пам’ять”, — акцентував він.

Коли стало відомо, що “інкогнітівці” зібралися на береги Збруча, автор цих рядків вирішив приєднатися до експедиції. Мандрівка Надзбручанщиною почалася від Городка, що на Хмельниччині. Однак не із цвинтарів, а з огляду місцевого краєзнавчого музею (“G-MUSEUM”), мабуть, єдиного такого поза мегаполісами. На жаль, найцікавіших експонатів гості Городка так і не побачили. Ще від минулого року вони вилучені із експозиції та ретельно спаковані на випадок термінової евакуації. Можливо, на той час у цьому була певна логіка, але сьогодні було би незле все повернути на місце.

Одразу після хайтеківської споруди “G-MUSEUM” дослідникам довелося поринути у справжні нетрі. Мабуть, аби відчути контраст.

Лісоводи: загадковий хрест та палац-пустка

Село Лісоводи, що за якихось 7 км від Городка, колись гриміло на весь СРСР як одне із найбільш передових господарств в Україні. У 1970-му саме в Лісоводах знімали відому колись кінокомедію “Між високими хлібами”, яка, попри інше, мала продемонструвати щасливе та радісне колгоспне життя.

Стара ж ділянка лісоводського цвинтаря цілком могла би стати декорацією трилера “Між високими кущами”. Від початку на очі потрапили архаїчні пласкі “хрещаті” хрести, де кожне рамено являє собою окремого хреста. Такі у цій частині Поділля є найпоширенішими.

Найдавніші із надгробків, що датувалися початком ХІХ ст., були у формі хрестів, які у народі називають “козацькими”. Вони ж виявилися найбільш декорованими. Виділимо досить великий хрест на могилі Івана Шпети (1810 р.) — його зовнішня сторона прикрашена дуже цікавим варіантом “Голгофського хреста” та інструментами катування Спасителя. Епітафія не менш цікава. Замість традиційного “Здєсь покоітся раб Божий…” читаємо: “Крєст сєй поставлєн на рабє Божіі Івані Шпеті…”. Сусідній із ним надгробок здивував тим, що обабіч “Гологофського хреста” майстер вирізьбив сонце та півмісяць. Для цвинтарів цієї частини Поділля досить нечастий сюжет.

Але найбільшим відкриттям лісоводського цвинтаря, та мабуть усієї Збручанської експедиції “Україна інкогніта” став надгробок на могилі Пантилимона Копитка, який прожив 75 літ та помер у 1860 р.

Колеги по експедиції поставилися до цієї знахідки досить спокійно. Однак у автора цих рядків вона викликала цілий вибух емоцій. Так сталося, що за місяць до того йому довелося проштудіювати величезний пласт інформації, пов’язаної із подібними хрестами-петрогліфами, що колись видряпувалися прочанами на стінах печерних монастирів. Тема досить специфічна і дуже вузькоспеціалізована, бо із цим типом пам’яток мало хто стикається. Відповідно, автор був єдиним серед членів експедиції, який зрозумів ЩО трапилося на очі.

Хрести-петрогліфи та графіті здавна були знаками паломництва, та засвідчували, що певна людина колись відвідала Святе місце. Зазвичай в Україні такі датуються XI-XVIII століттями. Крім того, вважалося, що продряпаний хрестик мав додати “дряпальщику” певних гараздів у житті та підсилити його молитви. Безліч таких позначок можна побачити на стінах Храму Гробу Господнього в Єрусалимі.

Надгробок на могилі Пантилимона Копитка теж виявився помереженим графіті із зображенням різноманітних хрестів (усього 19 зображень). Однак справжнє розуміння масштабів знахідки з’явилося пізніше, після консультаціями із провідними істориками України. Загальний висновок від почутого – знахідка унікальна, дивовижна і єдина у своєму роді.

“Хрест, знайдений у Лісоводах, має особливість, яка в моїй практиці жодного разу не зустрічалась, — коментує ситуацію подільський історик та археолог, кандидат історичних наук Павло Нечитайло. — Це висічені на різних площинах хреста зображення невеликих хрестиків різних форм. Виділяються хрести з напівкруглим дашком, хрести з Т-подібними закінченнями рамен і вертикальної перекладини та хрести з трикутними розширеннями на кінцях. Ці хрести трапляються у християнських скельно-печерних пам’ятках Середнього Подністров’я і мають широку хронологію (ХІІ-ХVIII ст.). Зважаючи на вік хреста (1860 р.), це найпізніші відносно датовані хрестоподібні зображення такого роду у регіоні і, можливо, в Україні”.

Також історик додав, що “подібні продряпані хрести у Західній Європі називають “хрестами пілігримів”. Їх виявляють у храмах та місцях паломництва і датують доволі широко від середньовіччя до нового часу”. Історик і археолог професор Богдан Рідуш, який чимало досліджував печерні сакральні комплекси на Придністер’ї, у тому числі й подібні хрести-петрогліфи, також підтвердив непересічність знахідки та зазначив, що світлини графіті із Лісовод варто оприлюднити в наукових виданнях, аби науковці мали їх за репер — які типи хрестів креслили ще в середині ХІХ ст.

На жаль, метричні книги із Лісовод саме за 1860 р. відсутні, тож дізнатися, ким був похований і чому йому така честь — неможливо. В планах – опитати старожилів села, може, хтось хоч щось чув. Автор схиляється до версії, що це могила якогось дуже авторитетного в цих краях цілителя, до якої і по смерті приходили з молитвою про допомогу. Версія про якогось неконанізованого місцевого святого теж не є фантастичною.

Натомість кандидат історичних наук Тимур Бобровський вважає, що це необов’язково: “Ці хрести можуть бути, як принесені на могилу квіти. Можливо той Пантилимон мав багато друзів. Або ж — кожен хрест продряпано на виконання заявлених в тексті епітафії молитов”. Історик має на увазі заявлене в епітафії прохання про молитви “Отче наш” та “Богородице діво”.

“Хрест може бути замінником молитви “Отче наш”, — продовжує науковець. — Оскільки це євангельська молитва, яку особисто надав Христос апостолам”. Але це все ж не дає вичерпну відповідь на запитання, чому лише цей надгробок помережений графіті. До того ж, він знаходиться не при дорозі, а у глибині цвинтаря. Тобто прийти до нього можна було лише цілеспрямовано, та ще й мати при собі якийсь гострий предмет. Автор залишає за собою версію, що це “хрести паломництва”. До того ж один із хрестів-графіті ще й датований (1872 р.). Графіті із датами характерні саме для “паломницьких”.

В Лісоводах експедиція також оглянула знаменитий палац шляхтичів Раціборовських-Журовських (близько 1830 р.), — один із найкрасивіших на Хмельниччині та п’ятисотлітній дуб перед ним. Сьогодні закинутий палац поступово руйнується. Раніше у ньому був сиротинець, а по тому ПТУ.

Радковиця: трагедія матері та сердиті сонечка

Наступною зупинкою стало село Радковиця Городоцької громади. Вірогідно, десь восени минулого року місцеві селяни його почистили, тому нові кущі ще не встигли вирости.

Стара частина кладовища в Радковиці не просто велика, а дуже велика — налічує кілька сотень надгробків, що датуються від першої половини ХІХ ст. та до початку ХХ ст. В основному це архаїчні “хрещаті” хрести. Вистачало й хрестів, які в дореволюційних оглядах кам’яного промислу на Поділлі чомусь називали “панськими”. Це такий збірний із кількох деталей пам’ятник, нижня частина якого – висока прямокутна призма, на яку встановлювався вже сам хрест.

Із “панських” хрестів найбільше вразив пам’ятник-кенотаф (символічна могила), встановлений 1919 року. На одній із граней постаменту значилося: “Сей крестъ сооруженъ 1919 г. Анной Никифорой сельской в память трехъ ее синовей Стефана 35 л. Константина 24 л. и Николая 20 л.”

На сусідній грані продовження: “Павшихъ на полѣ брани въ Русско-Австро-Германскую войну въ 1914-1916 г.”

Страшне свідчення горя української матері, яка втратила одразу трьох синів, лише тому, що російському народу вчергове закортіло крові та “вялічія”, загарбання нових земель, чорноморських протоків та “хреста на Святій Софії в Царгороді”…

Варто виокремити три практично ідентичні “хрещаті” хрести (два із них із закругленими кінчиками, що дещо наближає їх до типу “пелюсткових”), що датуються серединою ХІХ ст. Вони виділяються як високомайстерним різьбленням, так і оригінальним декором. Зокрема їх прикрашають зображення “Всевидячого ока” (але у нетиповому для цієї місцевості оформлені), а також сонечка та півмісяця. Сонечка тут, правда, якісь сердиті.

З місцевих цікавинок слід виокремити оригінальний для цього цвинтаря стиль епітафій. Чимало із них починаються із інформації, хто поставив пам’ятник: “Сєй крєст соорудила Р.Б. (раба Божа) Параскєва над мужом своім…”. Є надгробки з епітафіями схожими із лісоводськими. Наприклад: “Под сім знамєнієм (тобто хрестом – авт.) Р.Б. Федор…”. Але вистачає й традиційних: “Здєсь покоітся раб Божий…”

Сатанів: чума та холера

Головною метою поїздки до Сатанова було ознайомлення із матеріальними слідами давніх пошестей – місцевим “холерним цвинтарем” жертв епідемії 1830-1831 р.р. та так званими “чумними хрестами”, встановленими на могилах людей, які померли від моровиці у 1770-1771 р. та були поховані просто на своїх обійстях. Також планувалося оглянути поховання ченців біля місцевого монастиря, що датуються XVII ст.

Від колись чималого “холерного цвинтаря” сьогодні можна побачити лише 5 надгробків, та постамент, на якомусь колись стояла фігура Божої Матері.

Надгробки із кладовища нікуди не зникли. Просто поховання були  популярного колись на Поділлі “підплитного” типу. Це коли могила накривалася прямокутною плитою, на якій і вирізалася епітафія. Такі поховання швидко вгрузають в землю, а після вкриваються дерном. На території кладовища добре видно десятки специфічних горбиків, під якими і ховаються давні надгробки.

За шість десятиліть до епідемії холери до Сатанова завітав “Блідий вершник”. Про моровицю 1770-1771 р.р. і досі нагадують легенди та моторошні цифри померлих, зафіксовані у давніх хроніках. У присілках Сатанова, селах Кам’янка та Спасівка, і досі посеред людських обійсть стоять хрести на могилах жертв чуми. Аби не розносити моровицю селом померлих тоді ховали просто біля будинків. Із того часу минуло чверть тисячоліття, але чіпати хрести на чумних могилах і досі табу.

Самостійно їх знайти неможливо. Тут експедиції допоміг директор Сатанівського Будинку культури Олександр Смолінський. Обійстя, посеред якого стояв один із хрестів, виявилося закинутим. Господарі вже років десять як перебралися до міста. Хрест навіть упритул побачити неможливо. Його накривали лапаті гілки молодого горіха. Аби побачити жадане, довелося відтягувати убік гілки. Хрест виявився “пелюсткового типу” — це коли рамена являють собою трилисник. Епітафія ледь читалася, але вдалося розібрати, що поховано тіла рабів божих Василя та Агафії. Дата на хресті позначена церковнослов’янськими літерами: “аз-псі-он-аз” – тобто 1771-й рік.

На протилежній стороні вулиці, за якусь сотню метрів маємо ще одного самотнього хреста. Теж “пелюсткового”, але трішки іншого типу. І теж посеред старої садиби. Епітафія дуже нерозбірлива, але можна прочитати, що поховано тут Григора Кадона, який помер у жовтні 1790 року. На звороті, де у більшості випадків вирізьблено зображення хреста, маємо ще якийсь великий текст дрібними літерами, але вони настільки затерті, що нічого прочитати неможливо.

Одразу ж виникло питання – станом на 1790-й рік жодних пошестей у цій місцевості не фіксувалося. Чому ж тоді Кадон похований поза цвинтарем? Можливо, відгадка криється у майже стертому написі, але без спеціального устаткування його не прочитати.

У сусідній Кам’янці біля старезної хати, закинутої вже років із двадцять, в чагарниках стирчить ще один “чумний хрест”. Хоча його тип абсолютно східнобрядський (“хрещатий”), під ним поховано поляка – якогось Марціна Колодійського. В епітафії до того ж прямо вказано, що він помер під час пошесті у 1770 р. Чому на могилі римо-католика та поляка поставили класичного українського хреста — зрозуміло. У розпал епідемії використали, що було під рукою.

***

Вставка від «Україна Інкогніта».

Коли матеріал вже побачив світ, в лісі, що на околиці Сатанова, знайшовся ще один «чумний хрест». Постарався краєзнавець Анатолій Кобілецький.  Що тому у лісі є якийсь старий хрест місцеві краєзнавці знали давно. Але саме завдяки пану Анатолію, який розчистив його від товстого шару моху,  з’ясувалося, що він теж «чумний». Про це яскраво засвідчила дата АΨО (1770 рік церковнослов’янськими цифрами).

Спочатку подумалося, що там похована «Дівиця ??? Анна». Але після ретельнішої розчистки з’ясувалося, – ім’я похованої – Магдалина.

Тут маємо певний містичний збіг. Могилу Магдалини, яка померла від моровиці, віднайшли у переддень дня Святої Магдалини, яку дуже шанують у Сатанові. Вважається, що її чудотворна ікона, що зберігається в місцевому храмі, на початку ХХ ст. врятувала Сатанів від епідемії холери.

***

Іванківці: козак, але не наш

Цвинтар в Іванківцях (колись — Іванківці Сатановецькі) як комплексна пам’ятка виявився найбільш вражаючим.

Тут маємо дуже цікаву деталь – височезний обеліск із хрестом по центру його старої частини. Найвірогідніше це не надгробок, а різновид сакральної фігури, що позначає освячену цвинтарну територію. В Іванківцях є багато архаїчних “хрещатих” хрестів, що датуються від кінця XVIII ст. Цікава особливість цього некрополя у тому, що хрести такої форми тут використовувалися аж до середини ХХ ст. (мода на “панські” хрести кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. це село чомусь обійшла). Такого немає більш ніде.

Знайшлася тут і правдива козацька могила 1799 р. От тільки поховано там не козака, а кАзака. Епітафія сповіщає: “1799 год Августа 10 дня здѣ погрєбєнъ Р.Б. войска донскаго полку казачєго сулїна 7. Съ мѣдвѣдицы БЄРЄЗОВСКОЙ Ананій Артємиєвъ сынъ атамановскій.

Полк Суліна колись “прославився” участю у нищенні Січі, а наприкінці XVIII ст. ніс прикордонну службу на щойно утвореному кордоні між Росією та Австрією. Підсумовуючи цей етап експедиції “Україна інкогніта”, її керівник Роман Маленков зауважив: “у Лісоводах, Радковиці, Іванківцях та Вільхівцях ми побачили цвинтарі, із особливими формами хрестів – “хрещатими”, які не типові для більшої частини Поділля. Такі масово зустрічаються лише на півдні України, на козацьких некрополях. Чому така форма присутня у Надзбуччі, потребує подальших досліджень”.

Дмитро Полюхович. “Ділова столиця”