Та це ж українські Мальдіви. Невже це сказав хтось, хто дійсно бував на Мальдівах? Гарна бірюзова вода, піщаний берег – це головні складові Мальдів? Чомусь мені здається, Джарилгач і Мальдіви зовсім не схожі, але українці чомусь звикли усе порівнювати. У нас є купа Швейцарій, Альпи, Ісландія… Але це Джарилгач – найбільший острів України та Чорного моря,і і зовсім не Мальдіви або Сейшели.
Довжина острова 42 км, а ширина 2,8 км. Це вузька смуга суходолу, яка раніше була просто піщаною косою. Коса відокремлена від берега протокою, яка влітку пересихає, перетворюючи острів на півострів. Від Скадовська – головного місцевого курорту та районного центру Джарилгач відокремлює затока (Джарилгацька) шириною 7 км.
Влітку на острів йдуть човни, катери, яхти і, навіть, пароплав. На піщані пляжі Джа – так його скорочено називають, їде сила-силенна рекреантів. Острів є національним природним парком, але має зони регульованої рекреації, тому офіційно пляжникам тут перебувати не заборонено.
На острові є великий екотабір, із очеретовими хатинками та кухнею-кафе, де годують свіжими дарами моря.
Справжніми окрасами острова є два його маяки – новий, побудований у 1997 році, та старий, унікальний для України, який є історико-культурною пам’яткою. Останній був виготовлений за гроші Сергія Скадовського у Парижі, перевезений на Джарилгач і змонтований у 1902 році. Інтернет-джерела пов’язують із проектом маяка прізвище легендарного Ейфеля, причому одні кажуть, що проект зробив сам Ейфель, а інші – що його учень. Але насправді, на Ейфеля працював великий колектив, де одних креслярів було сорок. Вони створювали проекти різноманітних металевих конструкцій для усього світу – мостів, башт, вокзалів, банків. шкіл і маяків також. Проект Джарилгацького маяка розробив не особисто Ейфель, а його фірма. Висота маяка 24,4 м. Зараз він покинутий та іржавий. Примаякові будівлі поруйновані. Робочу функцію виконує новий маяк.
Текст та фото Романа Маленкова.
Далі текст із Вікіпедії:
Назва «Джарилгач» вперше відома з карти Таврійської області О. М. Вілбрехта у складі атласа Російської імперії (1792 рік), і, пізніше, з «Подробной милитерной карте по границе России и Турции» (1800 рік) і на карті Новоросійської губернії (1800 рік). В «Енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза та І. А. Ефрона» (1900 рік) острів мав назву «Джарилгач (Каркінітський)», бо Джарилгачів існувало декілька. Назва острова має декілька трактувань, найбільш поширене з яких — «обпалені дерева», «обпалені ліси» або «горілий ліс». Інші версії були запропоновані етнологом Валерієм Бушаковим. Назва острова походить від кримськотатарського yarılğaç або carılğaç — «ластівка», що, скоріш за все, пов’язано з великою кількістю цих пташок на острові. Інша версія Бушакова також посилається на кримськотатарську: yaril в перекладі означає «розколюватись» або «тріскатись», agac — «дерево». Тобто Yarilagac — це «розтріскане дерево», а назва острова — Yarilagic — перекладається як «той, що здатен розколюватись». Останнім часом популярності серед місцевих жителів та туристів набуває скорочений топонім «Острів Джа».
Острів змальовували в своїх творах античні історики Пліній Старший, Птоломей, Геродот. У давнину, разом з косою Тендра складали одну косу, яку греки називали Ахіллів біг.
Острів Джарилгач з давніх-давен приваблював вчених та природознавців. Тут гніздували степовий журавель, дрохва, хохітва, малий боривітер, рідкісні птахи водно-болотяного комплексу. Дослідників вражала висока щільність степової гадюки, ящірок, зайця-русака, лисиці звичайної, гніздові колонії птахів. У 1923 р. острів було включено у склад заповідника «Асканія-Нова», у 1927 р. — до новоствореного Приморського заповідника загальною площею коло 32 тис. га. Тоді заповідною стала західна частина Джарилгацької затоки, обмежена зі сходу лінією, що проходить з півночі на південь на відстані 10 км від західного узбережжя затоки, і весь острів Джарилгач з смугою акваторії завширшки 1 м навколо нього. 1933 року зі складу Приморського заповідника було виокремлено Чорноморський заповідник, куди входив Джарилгач. Через 4 роки, у 1937 р., більшу частину острова виключили з заповідника та передали колгоспам Скадовського району під випас худоби, а заповідною залишилась лише територія площею 982 га. У 1951 р. і ця ділянка втратила заповідний статус. Статус західної частини Джарилгацької затоки юридично не змінювався, але після ліквідації заповідного режиму на острові охорону акваторії було важко здійснювати, з 1953 р. вона перестала входити у склад Чорноморського заповідника. Отже, після 1951 р. острів фактично не охоронявся.
При цьому процес деградації наземних екосистем розпочався у 1936—1937 рр., а антропогенна трансформація затоки — після початку функціонування у 60-х рр. Червонознаменської зрошувальної системи. Випас великої рогатої худоби та овець на Джарилгачі призвів до перетворення острова на пустелю вже у кінці 50-х рр.
