Нинішні Іваничі – селище, в якому мешкає близько 7 тисяч осіб. Належить до Володимирського району Волинської області, хоча до 2019 року було центром окремого району.
Перша згадка про Іваничі в історичних документах належить до 1545 року. У цей час село перебувало під владою Литовського князівства. Після Люблінської унії 1569 року село переходить під владу шляхетської Польщі. Згідно з поборними реєстрами 1629 року, на цей час, у селі знаходилось 68 димів. Після третього поділу Польщі в 1795 році Іваничі разом з усією західною Волинню увійшли до складу Російської імперії. У 1899 році в селі було відкрито першу церковно-парафіяльну школу, яку в 1911 році відвідувало 36 учнів. У ході Першої світової війни Іваничі були захоплені австро-німецькими військами, які перебували тут до кінця 1918 року. З 22 січня Іваничі входять до складу нової незалежної держави — Української Народної Республіки. А на початок 1919 року Іваничі знову ж-таки переходять під владу Польщі. 20 вересня 1939 року село, як і уся Західна Україна, захоплена радянськими військами.
Якщо хочете почитати про історію селища більш детально – заходьте на Вікіпедію.
Церква Сорока Мучеників Севастійських
Залізничний вокзал та водонапірна вежа польського міжвоєнного періоду
Минулого 2022 року Іваничі стали відомими у Волинських ЗМІ, завдяки кільком спробам перевести свою церковну парафію із московського патріархату у ПЦУ. Першого разу голосували виключно парафіяни церкви, але чомусь вони влаштували таємне голосування, і майже одноголосно вирішили залишатись вірними агресору. Таке рішення не підтримала громада селища, тому було призначено повторне голосування, але в день голосування церква виявилася зачиненою – священик не з’явився. Як воно там було далі – ми вже не слідкували. Сама будівля храму – новобуд. Там навіть дві церкви одночасно – Казанської Божої матері (де Бог, а де Казань) та святого Пантелеймона.
У Іваничах є цікава споруда залізничного вокзалу, зведена у 1925-1926 рр. поляками – тоді тут була Польща. А найстарішою будівлею селища є цвинтарна церква Сорока Мучеників Севастійських. Ось як про неї пише сайт «Дерев’яні церкви Західної України»:
Вважають, що на місці теперішньої святині давніше стояла церква Благовіщення з XVI ст., заснована представниками родини Іваницьких. Нова церковця зведена замість попередньої у ХІХ ст. як цвинтарна, бо в цей час в Іваничах постала нова церква Казанської Богоматері, яка згоріла у 1969 році. Парафіяни громади УПЦ МП використовували церковцю на цвинтарі до 1993 року, потім святиню почали використовувати православні КП.
Розташована на північно західній околиці Іванич (історичний район “Загребля”), в західній частині цвинтаря. Низька тридільна одноверха святиня, вівтар якої орієнтований до південного сходу. Бабинець дещо видовжений по осі церкви, до нави з півночі є дерев’яна прибудова. Наметовий верх завершує восьмерик нави. Церковця виглядає зовні давно не ремонтованою.
Церква Сорока Мучеників Севастійських
Нова церква (святого Пантелеймона та Ікони Казанської Богоматері) упц мп (2022 р.)
Церква розташована на цвинтарі, який можна вважати головною пам’яткою Іваничів. Значна частина тутешніх надгробних пам’ятників – своєрідні витвори мистецтва, які створив або зберіг один місцевий мешканець – Євген Петров-Хватов. Займатись надгробками і хрестами він почав ще у 70-ті роки минулого століття. Рятував і реставрував ковані старовинні хрести, створював таблиці та епітафії, в яких зберіг автентичні вислови із волинського діалекту української мови. Крім того сам виготовляв оригінальні пам’ятники, які встановлював на цвинтарі і за його межами, навіть у сусідніх селах. Це були не обов’язково речі поховального характеру, а й просто меморіальні таблиці та пам’ятки, як от на руїнах підірваної комуністами у 1981 році церкви в селі Старосілля, або на місці бою 13-ї сотні Української Галицької Армії у травні 1919 року (стоїть біля залізничного вокзалу). Дивовижна була людина – Євген Петров-Хватов, майже сам створив у селищі цілу туристичну атракцію. Дуже рекомендуємо побувати на цвинтарі у Іваничах, оглянути церкву, пам’ятники і особливо, почитати епітафії. Це щось.
Текст та фото Романа Маленкова
