Вигляд Валетти з моря – незабутнє видовище. Потужні оборонні мури, щільна житлова забудова, над мурами, і величезний купол та шпиль дзвіниці – основна висотна домінанта міста. То мабуть головний собор мальтійського ордену – храм святого Іоанна, подумав я тоді – обов’язково треба відвідати. Але пізніше з’ясувалося, що то інший храм – англіканський про-собор святого Павла – храм, який має статус собору, але не є головним у місті. Він взагалі підпорядкований англіканській єпархії Гібралтару.
Якось завітала на Мальту набожна королева-вдова Аделаїда. Їй лікар прописав мальтійський клімат для лікування хронічних лондонських хвороб, але виявилося, що молитися королеві ніде – у Валетті не було жодного англіканського храму. Королева віддала наказ збудувати великий собор, і сама, у 1839 році, заклала камінь в його основу, а доки храм будували, облаштувала собі кімнату для молитви у Палаці Великих магістрів. До речі, це та сама Аделаїда, на честь якої назвали місто у Австралії.
Собор будував британський архітектор Вільям Скамп. Будівництво зайняло 5 років, і вже у 1844 році його освятили. 61-метрова дзвіниця собору стала найвищою будівлею Валетти, але величезного купола, баченого мною із Сліми, який мався бути поряд із дзвіницею, в храмі святого Павла я не побачив – в ньому взагалі не було купола, лише двосхилий дах. Виявилося, що поряд із собором стоїть інший храм – базиліка Діви Марії з гори Кармель, і саме їй належить купол – величезний, і зовсім не круглий, яким він виглядає здалеку, а овальний. Базиліка була заснована ще у 1570 році. У 1852 році її перебудували, а після пошкоджень в часи Другої світової, храм довелося відбудовувати майже повністю. Будівництво тривало 23 роки, до 1981 року.
Але не ці храми головні у Валетті – тут головний, собор святого Іоанна Хрестителя, зведений лицарями після перемоги над турками між 1573-1578 роками. Архітектор храму – Джироламо Кассар – військовий інженер, який приймав участь у битві з османами, зводив польові укріплення, ремонтував мури фортів, а потім допомагав Фраческо Лапареллі будувати нову столицю Мальти.
Перед відвідинами, я не бачив світлин інтер’єрів собору і, навіть, не уявляв, як вони можуть виглядати. Після римського собору святого Петра і багатьох інших еталонів сакральної розкоші, я не думав, що мене можна здивувати багатим декором. І я помилявся. Багатство головного храму мальтійських лицарів просто розриває шаблони. Золото, всюди золото, вплетене у мереживо орнаментів, обрамлення розписів та віконних рам, воно, ніби висічене копитами антилопи, із індійської казки, вкриває стіни та колони. Це те золото, яке стікалося до госпітальєрів після їхньої перемоги над османами.
Собор Іоанна Хрестителя. На останньому фото полотно Караваджо «Усікновення голови Іоанна Хрестителя».
Ззовні собор святого Іоанна зовсім не показний – простенький фасад із двосхилим дахом та двома невисокими дзвіницями. Щось мені і заходити не хотілося, доки я не побачив натовп-чергу китайців, ліворуч від входу. Вони стояли в касу. Ого, це щось цікаве, подумалось тоді. А коли побачив вивіску San Gwann – зрозумів, що ось він, головний храм Мальти. 10 євро за вхід, рюкзак у камеру схову, фотографувати можна.
Вхід до собору святого Іоанна – це та рідкісна мить, коли хапаєшся за голову, із словами – йосип драний, що це діється. А як він впливав на вірян у далекому 16 столітті – уявити важко. Хоча в 16 столітті він не вирізнявся таким вражаючим оздобленням – 65 метрів довжини, 40 метрів ширини, 20 метрів висоти і ніякого золота – лицарі мали жити скромненько, із милостині. У 1660-х роках Великий магістр Рафаель Котонер, після відвідин Риму, наказав переробити оздоблення храму. «Хочу і собі таку красу» – промовив гросмейстер. Тоді храм і став золотим.
Я, ніби потороча, безцільно тинявся собором, від кутка до кутка, фотографуючи кожен візерунок. Це напевне найбільш вражаючі із багатих сакральних інтер’єрів світу, але ще більше вразила мене картина… Уявіть собі напівтемну каплицю, від якої віє затишком та спокоєм, в якій стоять якісь люди, і коли ти підходиш ближче – розумієш, що люди ті – намальовані. Вони зайняті якоюсь справою, моляться мабуть – що ж ще можна робити у храмі? Але де там моляться, ні, он голий чоловік лежить на підлозі, інший стоїть над ним у шортах (коротких штанцях), поряд бородач вказує на велику миску, в руках дівчини, сива жіночка вхопилася руками за голову, і є від чого вхопитись – коли придивишся уважніше, помічаєш, що голова чоловіка на підлозі, якось неприродньо повернута, а під нею калюжа крові, а в руках у чоловіка в шортах – ніж. І твоя шкіра вкривається мурашками від реалізму побаченого – ніби все відбувається отут прямо зараз, всі люди в натуральну величину, а кров, ніби тече по підлозі, і зараз потече прямо тобі під ноги, а голова вже відрізана… Недаремно автора вважають засновником реалізму – це ж Караваджо і його «Усікновення голови Іоанна Хрестителя». Мікелянджело Мерізі да Караваджо написав цей шедевр, який, на думку багатьох критиків, входить у десятку найвидатніших творів мистецтва усіх часів та народів, на замовлення Великого магістра Алофа де Віньякурта. Очільник ордену дав прихисток великому художнику, який вирізнявся бурхливим та нестримним характером, але сам його потім і вигнав із Мальти, навіть картини не допомогли.
Гігантські фортифікації Валлетти.
Художник, який реалізовував надскладні композиції, але не залишив після себе жодного ескіза або малюнка, народився в родині архітектора Фермо Мерізі й провів дитинство у містечку Караваджо, неподалік від Мілану. Пізніше, у Мілані, його почали називати Мікелянджело Мерізі із Караваджо, а ще пізніше залишили лише Караваджо. В двадцятирічному віці (1591 рік) художник, під час гри в карти, посварився із суперником, вбив його, і втік у Рим. Сучасник Караваджо, його знайомий, кардинал Борромео, писав, що це неотесаний чоловік, в лахмітті, із грубими манерами, який живе серед волоцюг, і їх же й малює.
Рання творчість Караваджо базувалася на творах великих художників, які він бачив в Мілані та Римі: Леонардо, Джорджоне, Тіціан, Белліні. В епоху маньєризму художник творив суворий реалізм, в якому головним тлом стали світло і тінь. Кожна наступна робота Караваджо, була все більш шедевральною, він потрапив у фавор до кардинала дель Монте, перебрався на його віллу. Ну живи собі, рубаючи кеш, як кажуть нині, але ні, він постійно бухає, лізе у бійки, потрапляє у в’язницю, де знайомиться із Джордано Бруно, б’ється на дуелях… Справжньою сенсацією стають картини Караваджо на біблійні теми, де знову світло і тінь надають його реалістичності фотографічного ефекту. Нереальне полотно «Юдиф, що обезголовлює Олоферна» зробило художника справжньою зіркою, а потім були десятки картин, які купували кардинали та найбагатші колекціонери Риму. Але шедевральна творчість супроводжувалася пиятиками, пригодами у борделях, дурними бійками… У 1606 році Караваджо сперечається із суперником по грі у м’яч, вбиває його і мусить тікати із Риму в Неаполь. Ось там на нього і надибали мальтійські лицарі, запросили писати «Усікновення голови Іоанна Хрестителя», а пізніше прийняли в орден. Але і на Мальті художник когось вбив, потрапив до в’язниці, втік звідти, перебрався на Сицілію а потім в Неаполь. Помер геніальний реаліст Караваджо у віці 38 років, як показали сучасні дослідження скелету, від стафілококової інфекції. Його значення для світового мистецтва важко переоцінити – десятки його послідовників називають караваджистами, а серед них Рубенс, Веласкес, Рембрандт…
Собор святого Іоанна має дев’ять великих розкішних каплиць – одну, присвячену Богоматері Філермоській, та вісім – присвячених основним мовам ордену. Кожна каплиця – окремий витвір мистецтва, знову ж таки, з купою золота, барельєфами, скульптурами та образами. Підлога нави собору повністю викладена полірованими мармуровими надгробками з поховань відомих лицарів ордену, хоча, можливо, то і є поховання.
Крім собору святого Іоанна Джироламо Кассар побудував багато розкішних будівель, зокрема і Палац Великих магістрів, який займає цілий квартал і нині є адміністрацією президента Мальти. Маньєризм, крутезний для кінця 16 століття, зараз сприймається досить просто, адже із декору у нього лише балкони і портали дверей. А от всередині це осередок розкоші та краси – це я бачив на фото, сам у палац не потрапив, навіть не зрозумів, чи пускають туди.
У Валетті найбільше вражають її фортифікації. Довжина одного лише зовнішнього кільця, яке тягнеться по узбережжю, а на південному заході зубами-бастіонами перескакує півострів Шиберрас, становить близько семи кілометрів. Але стін значно більше, ніж одне кільце. На північному сході це складний, за формою, форт Сент Ельмо, південніше – основне місто, розплановане Франческо Лопареллі, за наказом гросмейстера ла Валетта, відразу після битви з османами, зведене наприкінці 16 століття і перебудоване англійцями в 19-му. Зайве нагадувати, що його повністю оточують товстелезні і височезні фортечні мури, з баштами та артилерійськими батареями, а на заході воно зазубрилося гігантськими бастіонами, під якими нині сквери та парки. Далі тягнеться ще одна лінія мурів та бастіонів, спроектована військовим інженером П’єтро Паоло Флоріані у першу чверть 17 століття. Тривалий час цю, порожню частину фортеці, називали лінією Флоріана, а потім просто Флоріаною, і вона була частиною Валетти, але у 1724 році її почали забудовувати житловими будівлями. Тут же спорудили велику кількість зерносховищ – вимуруваних великих ям, де зберігали стратегічний запас зерна. Нині це окреме місто, яке називається Флоріана, а територія зерносховищ – Іл-Фосос (зерносховища, мальтійською) – нині найбільша міська площа Мальти. Тут стоїть арочна брама Порта Бомбес, пам’ятник Христу Цареві, Меморіал та пам’ятник незалежності Мальти, тут розкинулись сади і над усим панує велична церква святого Публія, зведена у 18 столітті, потрощена бомбами під час Другої світової війни і відновлена вже у повоєнний період. Вулиці Флоріани – прямі, відносно широкі і урочисті, дуже нагадують колоніальну англійську забудову, і напевне їх звели вже у 19 столітті – це моє особисте припущення, адже я про це не читав.
Мури Флоріани – найскладніші і найпотужніші укріплення Мальти. Багаторівневі бастіони, равеліни, глибокі рови… В червні 1798 року французи окупували Мальту і вибрали Флоріану своєю головною базою. 1 серпня їхній флот був розгромлений британською ескадрою, і трьохтисячне французьке військо на Мальті виявилося відрізаним від основних сил. Британці підтримали повстання мальтійців і 2 вересня 1798 року розпочали блокаду французького гарнізону, яка тривала два роки – французи капітулювали 4 вересня 1800 року.Треба зазначити, що так довго протриматись французи змогли, виключно за рахунок потужності укріплень Флоріани. Мальтійці навіть збудували нові батареї, спеціально щоб бомбардувати місто, але до капітуляції призвели не бомбардування, а голод.
Бастіони Валетти нині виконують різні функції: в одних господарські приміщення і склади, в інших – банківські установи, є ще й музеї, ресторани, а на бастіоні Петра і Павла ще у 17 столітті спорудили тераси, на яких висадили сади – Верхні сади Баракка, так вони нині називаються. На одній із терас цього бастіону, навпроти міст Біргу та Сенглеа, влаштована гарматна батарея для салютів.
Гуляючи прибережними вулицями Валетти починаєш думати, що вони створені виключно для повільного мрійливого шпацерування. Вище починається густа суцільна забудова, із високими, хаотично нагромадженими кам’яницями, із купою скульптур, барельєфів на будинках, із вузькими стрімкими сходами та майже цілковитою відсутністю автівок – непросто їздити автівками по сходам, і по таким крутим вуличкам, крім того існує заборона, згідно з якою, у Валетту на авто мають право заїжджати виключно місцеві мешканці.
Центральні райони Валетти – вулиці із величезною щільністю населення (однією із найбільших у світі). Вони чавлять, але навіть, незважаючи на тісноту, вони дуже цікаві, і ними можна бродити днями. Ніякої цегли – виключно камінь, і балкончики, балкончики… Є немало палаців – все таки лицарі були не бідними людьми, а музеїв повно, найбільші з яких – Археологічний, Військовий, Музей мистецтва. Але уся Валетта – це музей – весь історичний центр міста внесений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ближче до Флоріани, перед бастіонами, із внутрішнього боку, розташовані площі, де тусується основна маса туристів, особливо на площі Кастилії та біля оперного театру. 2 березня 2020 року тут було повно народу, а рівно через два тижні уряд Мальти закрив усі бари, ресторани, спортивні зали, клуби та кінотеатри. Населенню заборонили збиратись на площах, та й взагалі виходити на вулиці. Штраф за порушення встановили, спочатку на рівні 1 тисячі євро, а потім збільшили до 3 тисяч.
Вулицями Валетти я ходив два дні, а третій залишив собі на Тримісто. Хоча не знаю як його правильно назвати, адже англійською звучить ThreeCities – поляки назвали б Труймясто, у них навіть є таке – Гданськ, Гдиня і Сопот, а на Мальті є своє Тримісто – Біргу, Сенглеа та Бормла. Мені вдалося побувати лише у двох – Бормлу подивитись не встиг, а Сенглеу побачив не повністю. Мальта вийшла для мене найсмачнішим надкушеним бутербродом.
Текст та фото Романа Маленкова. Із тексту до книги “10 країн після карантину”
Значно більше фото у нашій галереї.
