В Монастириськах серед пам’яток є не лише костел, нині церква Успіння Пресвятої Богородиці. Окрім нього збереглось ще декілька, які варті уваги, щоб їх оглянути. Отже, про інші пам’ятки цього доволі цікавого містечка. Так як ми їхали з боку Підгайців, то й послідовно згадаємо їх за цим маршрутом.
Першою на цвинтарі зустрілась каплиця-усипальниця Потоцьких, у вигляді ротонди. Потоцькі володіли Монастириськами з кінця 17 ст. і впродовж біля 150 років.
Далі проїзжаємо вздовж парку. Ну парком би я це не назвав, за розмірами, а також тому, що майже вся територія вкладена бруківкою, це скоріше не парк, а сквер. В ньому декілька цікавих пам’ятників. Дуже гарний і вдалий ряд бюстів діячів, що брали участь у будівництві державності України: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Дмитро Вишневецький-Байда, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Степан Бандера.
Далі, вже на головній вулиці, постає величезна будівля тютюнової фабрики. Заснована вона була ще аж 1797 року, італійським шляхтичем Карлом Бако де Гетте (до речі, власник Монастириськів з 1844 по 1867 ік), як Державна фабрика тютюну та сигарет (перша в Галичині).
І хоча 1812 року фабрику перенесли до Снятина, проте через 4 десятки років відновили у Монастириськах. А в кінці 19 ст. навіть заснували Інститут для нагляду за вирощуванням тютюну. Праця на фабриці використовувалась здебільшого жіноча, наприклад, перед Першою світовою війною на фабриці працювало 1114 осіб, у тому числі 229 чоловіків та 885 жінок. Тютюн використовувася не лише місцевий, сировину купували також у США, Туреччині, Угорщині. При фабриці діяли лікарня, кухня, лазня, бібліотека. 3-поверховий виробничий корпус, де фабрика розміщується донині, звели за різними ддеоелами чи то 1862, чи то 1904 року . Протягом 20 ст. фабрика зазнавала і воєнних руйнувань, і відновлень, і числених реорганізацій (це був і завод, і комбінат, і складова частина виробничого об’єднання). Не було часу поцікавитись на місці, а інтернет, в одному випадку каже, що фабрика натомість вже не працює, в іншому, що ще працюють до 200 чоловік.
Воздвиженська церква
Введенська церква
Фабрика знаходиться на території, на якій раніше був замок, а потім палац Потоцьких, а ще далі, палац інших власників, вже у третій чверті 18 ст., Млодецьких. Сам замок збудував Вікторін Сенінський у 1600 році. Протягом 17 ст замок неодноразово зазнавав руйнацій, то Богун розбиває поляків, то османи захоплюють замок, то вже поляки вибивають османів.
Далі прямуємо по головній вулиці, Тараса Шевченка. Праворуч стоїть головна архітектурна домінанта – костел, що споруджений Йосипом Потоцьким за часів володіння ними Монастириськами. Про нього написано достатньо, тому їдемо далі, згадаємо лише, що біля костелу є ще одна пам’ятка, ботанічна, ясени, яким більше 160 та 210 років.
Зовсім поряд, вулицею, цікава будівля, що поросла виноградом. Зараз це дитяча бібліотека, а початково будівля зводилась як Народний дім. Далі ще декілька будинків із старовинної забудови, які залишились з часів Ринку, та повертаємо круто ліворуч. Ми ще повернемось до цієї точки, а поки що наш шлях – до церкви Воздвиження Чесного Хреста (1892, реставрована 1925). Будувалась за ініціативою пароха о.Захарія Подляшецького на кошти родини графа Млодецького. На території є спільна могила о.Захарія та іншого священика, Юрія-Адальберта Галібея, який з початку 1919 року служив капеляном УГА. Обидва вони були жорстоко замордовані польськими вояками того ж року.
Синагога
Повертаємося назад, нам треба на вулицю Підгірську. Спочатку оглянемо синагогу, лаконічну прямокутну будівлю. Перша синагога в Монастириськах була збудована в середині 17 ст., на 1910 рік їх було 4, до сьогодні від них збереглась лише ця одна, 1904 року. В кінці 19 – початку 20 ст. біля половини населення містечка складали євреї, і більшість з них були хасидами.
Ну і на останок, неподалік збереглася дерев’яна церква Введення Марії до храму (1871 чи 1873).
Так що будете проїздити через Монастириська, не забувайте, що тут теж є на що глянути, і можна затриматись на півгодини-годину.
Текст та фото Ігоря Дорожка.
