Зараз Оліїв Зборівського району Тернопільщини – невелике село, а колись до 1939 року мало до 2000 мешкаців (нині – втричі менше), було містечком та центром гміни.
Село в джерелах згадується з 1532 року, коли золочівський ключ разом з Олієвим Станіслав Сєненський продав каштеляну Познаня Анджею Гурці. Від Гурків Оліїв перейшов у спадок Чарнковським, які в свою чергу продали його люблінському воєводі Мареку Собеському у 1598 році. Собеські володіли ключем протягом п’яти поколінь, і лише 1740 року Марія Кароліна де Буйон заповіла маєток Міхалу Казимиру Радзівілу. В середині XVIII ст. власником був Стефан Блодовський, потім – Матей Старженський, онук якого продав свої маєтки 1855 року графу Казимиру Станіславу Міхалу Водзіцькому (1816-1889).
Казимир Водзіцький був письменником та вченим-орнітологом, одним з найвидатніших польських зоологів XIX ст., членом-кореспондентом Краківського наукового товариства, крім того був членом Національного сейму та Державної ради, президентом Золочівської окружної ради в 1867 році. Окрім Олієва володів Залізцями, Білокриницею, Лопушанами та ще кількома селами. Мав 12 дітей від двох дружин.
Останнім власником Олієва (у родини Водзіцьких село залишалось у власності аж до початку ІІ світової війни) був його син Олександр Людвік Водзіцький (1860-1941), який був заарештований НКВС та вивезений до Сибіру, де й помер 1941 року.
Онук Казимира-старшого, син Олександра, Казимир-молодший (1900-1987) був доктором філософії, теж вченим-зоологом, на початку ІІ світової емігрував у Францію, де став почесним президентом Французького зоологічного товариства, співпрацював з Британським музеєм, в 1941-1945 роках був генеральним консулом польського уряду у вигнанні, у Новій Зеландії, де жив і працював до самої смерті. Інший онук, Генрік Антоні, був членом Національного сейму Галичини, Державної ради та членом палати лордів у Відні.
У селі був палац Водзіцьких, який до І світової війни мав цінні колекції, але, як це буває під час війн, був розграбований німецькими військами. На католицькому кладовищі є також каплиця з гробницею родини Водзіцьких. На північ від церкви,кажуть, ще можна побачити залишки мисливського замку короля Яна ІІІ Собеського. Проте, оскільки він був дерев’яним, то візуалювати місце знаходження можна лише по пагорбам.
До 1944 року в селі діяла римсько-католицька парафія, заснована 1848 року, коли збудували костел (не зберігся, зараз там лише хрест).
Історія греко-католицького Миколаївського храму в Олієві сягає часів татарських набігів.В кінці XVII ст. на місці, де зараз стоїть церква, була замкова каплиця. Коли після одного з нападів татар парафіяльна Іллінська церква була спалена, парафіяни перейшли до цієї замкової каплиці, що згодом стала основним храмом і є ним дотепер, правда уже в новій, збудованій 1870 року церкві (за польськими джерелами – 1863). В Миколаївській церкві у роки ІІ світової війни розміщувався німецький військовий госпіталь, тому вояків, померлих від ран, хоронили поруч. Згодом 25 німецьких солдат перепоховали в с.Потелич на спеціальному цвинтарі. Церква має дошки з іменами засновників та склеп. Перед храмом є хрест від XVI ст. Такий же хрест з написами є на греко-католицькому кладовищі.
А церква св. Іллі, що була відбудована лише у 1760 році, так вже й залишилась кладовищенською каплицею. До речі, вона дерев’яна, але наразі обмурована каменем та знаходиться під шаром “шуби”.
Текст та фото Ігоря Дорожка.
Генрік Воздіцький, Казимир Воздіцький-молодший, Казимир Воздіцький-старший (сліва направо).
