Село Вікно – це не лише Медобори і «неопалима купина»

Село Вікно, що на Тернопільщині, передовсім знане своїми природними пам’ятками. Зокрема це перлина заповідника «Медобори» гора Гостра,  карстові озерця-вікнини, що й дали назву селу, та надзвичайно мальовничі «Франкові скелі». Заради останніх автор вперше й побував у цих краях.

Сталося це навесні 2016 р. Тоді я, як свіжоспечений гід, проробляв маршрут великого туру Поділлям. Світлини скель мене зачарували і я їх огляд  запланував до програми. Але перш ніж вести туристів, варто було самому там побувати.

На жаль довелося згадати приказку про лікоть який не вкусиш. Скелі – ось вони – поруч, з-за дерев виглядають і ледь не підморгують, а наблизитися – зась! Всі підходи перекивала суцільна зелена стіна ялівцю. Дуже колюча і густа, що й скажений пес носа не пропхає.

Від ідеї включити «Франкові скелі» до маршруту довелося відмовитися.

Знаменита Гостра гора на той момент не вразила. Основна її родзинка в унікальних рослинах, але станом на самий початок квітня з усього  майбутнього багатства світилося лише кілька сонечок «дострокових» горицвітів. Зате вразили вікнини, наповнені надзвичайно прозорою аквамариновою водою у якій плавали зграйки риб. Як з’ясувалося пізніше такий «акваріум» можна побачити лише взимку та ранньою весною – вже у травні на поверхні з’являються грудки дуже негарних коричневих водоростей. Це засвідчує, що вода ідеально чиста, але виглядає не дуже. Місцеві селяни їх періодично вичищають, але вони швидко розростаються знову.

Під час перших відвідин Вікна сталася також подія, на яку я тоді не звернув особливої уваги.

Одному мандрувати нудно, тому на подорож традиційно «засватав» свого товариша Ігоря. Теж краєзнавця і історика. Якщо автор цих рядків у подібних мандрах зазвичай «пурхає в емпіреях» та виглядає лише щось незвичне, що підпадає під визначення «пам’ятка» (природна чи історична), то колега, окрім того часто звертав увагу на досить буденні речі:

«Ти диви, – зауважив тоді Ігор, – А село це досить багате. Ба! Навіть он тротуари плиткою викладають! Цікаво звідки такі гроші?»

Тут варто нагадати, що станом на 2016 р. плиточна хвиля ще не накрила Україну і подібне, та ще у якомусь там селі,  було незвичним і унікальним випадком. Вікно ж у цілому дійсно вирізнялося добробутом на тлі сусідніх сіл. Тут навіть знайшлося кілька магазинів. Натомість у багатьох інших довколишніх селах часом навіть поганенької крамнички не спостерігається.

За 2 місяці ми знову повернулися до Вікна аби помилуватися масовим цвітінням червонокнижного ясенцю білого (народна назва «неопалима купина»). Видовище настільки вразило (розпіарена Долина нарцисів нервово смалить у куточку), що щорічна поїздка до Вікна «на купину» стала традицією, як у самурая пхатися до підніжжя Священної Фудзі аби подивитися на цвітіння сакури.

Цього року, у зв’язку із кліматичними аномаліями підгадати під масове цвітіння не склалося – ясенець лише починав розцвітати, зате поталанило познайомитися із надзвичайно цікавими людьми.

Один знайомий київський журналіст якось влучно зауважив, що у кожному українському містечку чи селі має бути свій «навіжений краєзнавець». У своєму рідному Городку цю важливу екологічну нішу займає автор даної публікації. У Вікні ж – Сергій Ткачов. По сумісництву – директор Музею Володислава Федоровича. При чому якщо по «навіженості» я би може ще й склав йому конкуренцію, то по обсягу знань – навряд чи.

Звісно що пан Сергій залюбки погодився провести для колеги екскурсію своїм улюбленим селом і, звісно, Музеєм.

Слово «Музей»  з великої літери вжито не просто так. Хоча він займає лише кілька кімнат у сільському будинку культури і відверто програє пафосними музеям (з малої літери) які мають меценатів-мультимільйонерів і наворочене надсучасне обладнання та інший хай-тек, за змістовністю і цікавістю він стоїть принаймні на порядок вище. До того ж із Вікном тісно пов’язанні дуже цікаві історичні особистості.

Зокрема тут колись було родинне гніздо відомих галицьких політиків, громадських діячів і меценатів Федоровичів. Вони, до речі, започаткували заповідну справу у цих краях і саме їм маємо дякувати за нагоду милуватися дивовижним видовищем цвітіння ясенцю (і співробітникам заповідника «Медобори», звісно).  Зокрема у 1910 р. Польська академія знань (попередник Польської академії наук) зареєструвала гору Гостру як ботанічний резерват (заповідник).

Заповідник, нагадаємо, виник за ініціативи Володислава Федоровича, магната і надзвичайно цікавої, освіченої, багатогранної та епатажної людини. Він називала себе «останнім руським (тобто українським, – авт.) боярином» і завше з’являвся на публічних та урочистих заходах у вбранні руського (українського) аристократа за модою XVII століття (звісно що із шаблюкою).

Як би тут не кортіло розповісти про нього більше, але обмежуся лише кількома штрихами.

У 1873-1877 роках п. Володислав Федорович був головою товариства «Просвіта» у Львові (і основним спонсором його діяльності, зауважу).

1879-1882 роках – представником від українців у Палаті депутатів австро-угорського парламенту. Від 1902 року він став пожиттєвим членом Палати Шляхти (австро-угорський аналог  британської  Палати Лордів), де палко відстоював інтереси українців. Зокрема домігся від цісаря ухвали про викладання українською мовою в старших класах академічної гімназії у Львові.

У 1883 р. Володислава Федоровича  запросив до Вікна Івана Франка аби той написав біографію його батька Івана Федоровича, який теж був досить поважною людиною, яка залишила не аби який слід в Історії. Зокрема у 1948 р., будучи депутатом парламенту Австрійської імперії  разом із знаменитим селянським депутатом Лук’яном Кобилицею він ініціював закон, про скасування панщини.

На честь цієї події й досі чи не по усіх галицьких містечках і селах можна побачити «Хрести Свободи», встановлені 1848 р. Ці хрести настільки шанували, що за комуністів люди їх переховували, як найвищу святиню.

Є «Хрест Свободи» і у Вікні. На жаль не автентичний. Його поставили 1991 р. Втім цей хрест теж із «підпільних». Колись він увінчував зведений у міжвоєнний період костел. Коли храм руйнували «совіти» люди врятували святиню.

Поруч із хрестом два символічних крила. На одному – медальйон із портретом Івана Федоровича, на іншому цитата із його «антипанщинної» промови в парламенті Австрії в жовтні 1848 р.:

«Тільки панщина й інші їй подібні тягарі суть причиною бідності тих природою так щедро обдарованих країв… Коли народи раз порозуміли свободу, коли поняли і полюбили її, то тоді нема такої сили на світі, котра б здужила 40-мільйонному народові вирвати його працю».

Пам’ятний хрест огороджує залізний ланцюг, який символізує розірвані пута неволі.

Але повернімося до Івана Франка.

Підсумком його перебування у Вікні стала  праця «Життя Івана Федоровича і його часи»,  дослідження «Гримайлівський ключ», «Панщина та її скасування в 1848 році», «Фінансове положення Галичини», «Лук’ян Кобилиця» тощо. Тут він також написав кілька художніх творів. Подейкують, що саме тут біля підніжжя Медоборів народився і знаменитий лис Микита (принаймні сама ідея).

Лис Микита і інші персонажі із відомої казки увічнені в самісінькому центрі села.  Тут маємо унікальний дитячий майданчик із скульптурами героїв знаменитого твору виконаних відомими скульпторами з Теребовлянщини Олегом та Оксаною Котиками.

Досить цікавим є трон. Якщо на нього сісти, то вийде ніби тебе коронують. Правда аби коронований не зазнавався, то коронацію проводить Фарбований Лис Микита. Така собі легка іронія і жарт – корона мовляв така ж несправжня, як і лис Микита несправжній Небесний Звір. Ідея цієї композиції належить Сергію Ткачову.  Сам ж майданчик постав за ініціативи і коштами керівник місцевого агропідприємства Василя Ванярхи.

У пам’ять  перебування поета в селі маємо його погруддя і топонім «Франкові скелі». Останній, як пояснив Сергій Ткачов, – штучний, і з’явився десь у шістдесятих роках минулого століття, коли з Києва  спустили рознарядку «щось прив’язати до Франка». Якийсь меткий «краєвєд» хутко придумав історію, що на тих скелях, мовляв, полюбляв відпочивати Каменяр. Насправді жодної достеменної інформації, що Франко там хоч раз побував немає, а місцеві і далі їх називають одвічним іменем «Ципель».

В Музеї чимало цікавих експонатів пов’язаних із родиною Федоровичів та їх оточенням, і з Франком, і ще багато з чим. Але тут, хай вибачить шановний колега Сергій, поставимо крапку. Обмежимося кількома тезами.

Музей – мегацікавий, а екскурсії, які проводить пан Ткачов – незрівнянні. Лише погоджуйся слухати. Тим більше не якась там завчена на пам’ять недолуга «інноваційна» методичка написана бозна скільки років тому,  а жива розповідь із купою яскравих фактів, власноруч розкопаних дослідником. Хто проїздив повз Вікно і не побував у Музеї – сам собі ворог!

На жаль від матеріальної спадщини Федоровичів практично нічого не залишилося. У 1917 р. росіяни, тікаючи під ударами цісарських і кайзерівських військ, вщент розграбували та потім спалили палац магнатів у якому  колись зберігалася величезна збірка творів мистецтва, старожитностей та унікальна бібліотека. Яскрава ілюстрація, – що російські солдати у той час нічим не відрізнялися від сучасних. Бо не важливо – царський то росіянин, чи путінський. Головне, – то РОСІЯНИН!

Повертаючись до Ципелю (вони ж скелі Франка).

Як з’ясувалося тепер до них можна дістатися без особливих проблем. За це завдячуємо ще одному досить цікавому мешканцю Вікна – директору ПП «Вікнини» фермеру Василю Ванярсі (вже згаданого вище у розповіді про Лиса Микиту і його корону).

Власне із цією людиною і пов’язаний згаданий на самому початку публікації факт добробуту Вікна. У першу чергу тому, що тут господарює місцевий фермер, а не один із агрохолдингів-латифундистів.

Холдинги дійсно показують високу ступінь ефективності господарювання. Це заперечувати неможливо. Але у тій частині світу, який прийнято називати «цивілізованим», від такої практики давно відмовилися. Бо тут маємо протиріччя – великі латифундії дуже прибуткові і ефективні, але у цілому для суспільства – невигідні. У першу чергу  тому, що призводять до масового безробіття. Автор цих рядків на власні очі спостерігав, як за якихось кілька років одне, до того процвітаюче село, потрапивши «під холдинг», вмить перетворилося на депресивну «діру».

Знову ж таки: монополії – зло за визначенням.

Вікно виявилося не просто «фермерським», а це майже 70 постійних робочих місць, що для села таки нівроку. Плюс ще величезна кількість сезонних робітників. Останні навіть із сусідніх сіл приїздять.

Люди, які заробляють в виробничій сфері, відповідно, дають можливість розвиватися малим підприємцям. Звідси й крамнички. В одній, де господарює Олег Швець, є навіть невеликий банкетний зал де можна відсвяткувати день народження чи весілля (для сіл це рідкість). Пан Олег навіть практично зробив літню терасу, але доробити не встиг – завадило повномасштабне вторгнення росіян.

Так от. Василь Іванович, крім того, що дає роботу землякам,  до того ж виявився ще й не аби яким патріотом свого рідного села. тУвесь той благоустрій (і згадані вище тротуари, до речі), який дивує туристів – його заслуга. Крім того, як сказав колега Сергій, всі ці клумби не лише для краси – це ще й можливість дати роботу, хай і сезонну, місцевим жінкам.

Коштом ПП «Вікнини» упорядковано та підтримується досить пристойний стадіон (не кожен екс-райцентр таким похвалитися може), а  місцева команда «Вікнини» – чемпіон футбольної ліги Тернопільщини та володар Суперкубка області. О як!

Незабаром біля стадіону з’явитеся ще й кінно-спортивна школа. І тут справа не лише, що Василь Іванович (ага, майже Чапаєв) кохається на конях. Все ж нащадок виборних козаків Більської сотні Гадяцького полку. Тут ще й суто практичний аспект. Вікно – дуже цікаве село з точки зору розвитку туризму – досить перспективної й прибуткової галузі економіки, що дає можливість заробити всім. Починаючи від тіточки, яка отримує нагоду продати туристам полуницю з грядки чи вишні з садочка, чи власників крамничок… Коні можуть стати додатковою туристичною родзинкою та магнітом.

Пара коней вже є – Батист (українська верхова) та Аркан (тракененська порода). Власне біля них автор й познайомився з легендарним Василем Івановичем, про якого місцеві селяни вже встигли чимало розповісти. Першим  був водій автобусу, яким автор до Вікна діставався. Від Городка убік Тернополя той їхав практично порожнім, водію було нудно і він всю дорогу не замовкав, коментуючи чи не кожен кілометр шляху.  На під’їзді до Вікна він почав «співати дифірамби» як селу (найбагатшому на маршруті) так і місцевому господарю, завдяки якому воно процвітає.

Пан Ваняхра виявився дуже цікавою людиною і явно випадав за межі звичного уявлення про традиційного фермера. Зокрема вразили його знання природи Медоборів. Як виявилося – то професійне. До того як піти в аграрії він працював лісничим.

Потім, само собою, розмова перейшла на війну. Повномасштабне вторгнення, звісно, поламала багато планів на розвиток та й на реалізацію гуманітарних проектів. Натомість «фільварок» господарства від перших днів повномасштабного вторгнення перетворився на потужний волонтерський хаб.

На початку вторгнення вікняни, зокрема, незле допомогли Харкову. Нагадаємо, то були досить важкі часи для цього міста. Росіяни, як і колись німці у Ленінграді, у перші ж дні цілеспрямовано знищили чи не всі продовольчі склади. Тоді ж майже чверть мільйона містян переховувались у метро. Продуктова допомога від подолян надійшла однією із перших.

–  Пізніше, влітку 2022 р., у Вікно приїжджав перший заступник директора Департаменту житлово-комунального господарства Харкова Олексій Богач, – розповів пан Василь. – Аби особисто передати подяку від міського голови Ігоря Терехова.

Звісно, що надавалася допомога продуктами (на початку вторгнення це було актуально) і військовим, і прифронтовим лікарням та госпіталям і простим мешканцям.

Тут у нагоді стали морозильні камери, для малини. Малинники, – одна із «фішок» Вікна, хоча в господарстві грають навіть не третьорядну роль:

–  Прибутків від того не так і багато. Це у першу чергу можливість дати землякам, передовсім жінкам,  щось заробити. Особливо у сезон збору урожаю, – каже аграрій.

Маю підозру що на цей крок Василя Івановича надихнув приклад «останнього руського боярина». Той, свого часу, був шокований бідністю селян на своїх землях. Значною мірою вона була викликана тим, що у зимовий період селяни, яким нічим було зайнятися у «не сезон», просто пиячили, спочатку пропиваючи як зароблене, а потім влізаючи в борги до лихварів. Аби побороти це явище, Володислав Федорович вирішив дати людям роботу взимку і організував виготовлення килимів, які згодом продавалися як по усій Австро-Угорщині так і за її кордонами.

Ідея: «хочеш зробити людей заможними – дай їм роботу», – у Вікні не нова.

Пан Василь, зауважу, на відміну від багатьох наших співгромадян, добре знає, що війна розпочалася не у лютому 2022 р., а ще у 2014 р.

–  Наші земляки у цілому, і наше господарство зокрема, допомагаємо воякам від перших днів нападу Росії, – каже пан Василь. – Тоді це ще називалося «АТО». Я й сам з гостинцями не раз бував на передовій у хлопців із Добровольчого українського корпусу. Був навіть знайомим з легендарним Да Вінчі.

Згодом вікняни надавали (і надають) допомогу різним військовим частинам на фронті. Найтісніші ж зв’язки склалися із морськими піхотинцями  406-ї  артилерійської бригади.  Під опіку  взяли і  їхні родини, яких війнам змусила залишити Миколаївщину і переїхати у Карпати.

Зауважимо, що допомога йде не лише продуктами. Закуплено чимало автівок та дронів та інших необхідних для оборони речей, а у майстернях господарства ще й налагодили виробництво пічок-«буржуйок», – річ вкрай необхідна на фронті у період холодів.

Як і кожен українець Василь Іванович вірить у перемогу і мріє про мир. І звісно будує плани на  мирне майбутнє. Серед них – перетворити Вікно на знаний туристичний центр.

Р.S. Підготовка цього матеріалу для автора далася досить складно. Одна справа просто описувати природу, пам’ятки, історію тощо. З паном Василем – було незвично. Людина дійсно дуже цікава. Було складно не впасти в апологетику і написати так, аби стаття не виглядала як рекламна «замовлюха».  На жаль в Україні позиція, – «заробляй сам, даючи заробляти іншим» – не надто поширена. Та й «меценатство» передовсім лише банальна купівля електорату. А щоб щирого серця і просто так – це зустрічається вкрай нечасто.

Насправді ця людина щиро любить своє село і хоче аби воно було багатим і красивим. Бо жити у багатому і красивому селі набагато приємніше, ніж у «навороченому» маєтку, за парканом якого – злидні.

Текст і фото – Дмитро Полюхович