У середині 18 століття тут, у місці впадіння Синюхи у Південний Буг, було три міста і три країни – Ольвіополь (Орлик) – Російська імперія, Богополь – Річ Посполита та Голта – Османська імперія. Це було унікальне явище, адже розділяли ці міста лише річкові русла. Торгівля і обмін товарами, контрабанда і мито, гусари, козаки і яничари – в Україні такого більше не було ніде.
Із 14 століття землі в долині Синюхи, а також верхньої та середньої течії Південного Бугу, входили у склад Великого князівства Литовського. Відомо, що князь Вітовт побудував арковий міст, який сполучав торгові шляхи Поділля, Київщини та Причорномор’я. Після Люблінської унії землі між Південним Бугом, Кодимою та Синюхою потрапили під владу Польщі, а землі південніше Кодими формально належали Османській імперії, хоча насправді контролювалися кримськими татарами.
Частина Лівобережжя Південного Бугу в районі Синюхи, і південніше, вважалася землею, якою опікувалися запорожці – тут була Бугогардівська паланка Запорізької Січі. У 1676 році було побудовано козацьке укріплення Орлик, яке пізніше стали називати Орел, а ще пізніше воно переросло у місто Ольвіополь. Ось як про це пише Вікіпедія.
Навесні 1676 року гетьман запорізький Іван Самойлович направив козака Степана Підстреленого із завданням підшукати в гирлі Синюхи поблизу польського і османського кордонів місце для будівництва укріплення. Того ж року й було побудовано фортецю у вигляді правильного восьмикутника. Козаки назвали своє укріплення «Орлик» (від назви місцевого урочища). Замок входив до складу Бугогардівської паланки Запорозької Січі. Майже одразу ж під його захистом тут почали селитися втікачі зі сторони Речі Посполитої та інших місць. Перші хати ставилися на схід від укріплення вздовж Синюхи та Бугу. Нині — це східна частина від вулиці Автодорівської до Київської. У XVIII ст. тут неодноразово зустрічалися представники суміжних держав, які розв’язували межові та інші питання.
Покровська церква та брама
У 1754—1759 й 1761—1764 Орел входив до складу Новослобідського козацького полку. У 1764 році в Орлику були засновані прикордонне комісаріатство й митниці. З’являється мануфактурна промисловість, гончарство, ковальство, водяні млини, а одночасно — й купці.
За час свого існування Орликівському шанцю довелося пережити не один напад ворогів. Останнім значним походом ворогів проти фортеці на лівому березі Південного Бугу був напад запеклого ворога наших предків — кримського хана Гірея. Його 70 тисячна орда у січні 1769 року зруйнувала укріплення, спалила слободу Орлик, а також частину прилеглих сіл. 1770 року Орликівський шанець було відвойовано російською армією Петра Паніна. У 1770 році укріплення було перейменоване в Катериненшанець (Катерининський шанець), 1772 року — слобода Орел була зарахована до розряду міст. У 1781 році поселення дістає назву «Ольвіополь».
У 1762 році козаки і біглі українські кріпаки на правому османському березі Південного Бугу (на територіях Ханської України) заснували слободу Олта, яка належала Османській імперії. Назва її походить від тюркського слова «олта» — низовина. Відповідно до Ясського договору (1791) Голта була приєднана до Російської імперії.
1750 року на лівому березі Південного Бугу, між гирлами Кодими й Синюхи, Річ Посполита збудувала укріплення й карантинну заставу Богополь. Він започаткував третю частину сучасного Первомайська. Богополь розвивався переважно як торговельно-ремісницьке містечко. На сучасній вулиці Миколи Вінграновського впритул одна до одної ліпилися крамниці великих і дрібних торговців. Тут же було вісім приватних готелів. А нижче понад Бугом (на теперішній вулиці Кузнечній) працювало понад 30 кузень.
Заснований 1750 року Великим коронним гетьманом Юзефом Потоцьким як прикордонний митний пункт Речі Посполитої на кордоні з Османською та Російською імперіями.
Млин та господарський комплекс при ньому, на Південному Бузі
Містечко отримало назву від річки Бог.
У 1793 році увійшов до складу Брацлавського повіту Брацлавської губернії Російської імперії, втративши статус прикордонного пункту.
З 1795 року — центр Богопільського повіту Вознесенської губернії.
До 1853 року Богопіль залишався родовим маєтком Потоцьких. У 1853 році його було продано барону фон Нольке, який невдалим господарюванням незабаром розорив маєток.
Богопіль розвивався, переважно, як торговельно-ремісницький центр.
З 1896 року — волостний центр Балтського повіту Подільської губернії.
Колишня гімназія
У 1919 році увійшло до складу сформованого міста Первомайська Миколаївської області.
У 1830-х роках Болеславом Потоцьким було відкрито Богопільське повітове училище для дворян.
Також у містечку діяло однокласне народне училище.
З кінця XVIII сторіччя у містечку почали селитись євреї. Протягом всього подальшого існування вони становили більшу частину мешканців містечка.
Згідно з матеріалами перепису населення Російської імперії 1897 року, населення Богополя становило 7226 осіб, з них 5909 (81.77%) — євреї.
Тут була синагога, 6 юдейських молитовних домів, з 1901 року діяла талмуд-тора, хедер, приватне єврейське чоловіче училище. У 1899 році відкрилась єврейська лікарня, а у 1906 році — бібліотека.
На початку ХХ сторіччя містечко відвідав єврейський письменник Шолом-Алейхем. Враження від відвідування були описані ним у оповіданні «Сто одне».
Голта заснована 1762 року українськими козаками, як слобода на османському березі Південного Бугу у межах Ханської України.
За даними на 1859 рік у казенному селі Ананьївського повіту Херсонської губернії мешкало 865 осіб (434 чоловіки та 431 жінка), налічувалось 686 дворових господарств, існувала православна церква, відбувались базари.
У XIX столітті мало чисельну єврейську громаду, але за Тимчасовими правилами від 3 травня 1882 року потрапило під перелік місцевостей, де євреям було заборонено поселятися.
Станом на 1886 рік у колишньому державному селі Врадіївської волості мешкало 1343 особи, налічувалось 488 дворів, існували православна церква, 2 школи, камера мирового судді, залізнична станція, броварня, свічний завод, 2 трактири, 2 постоялі двори, 19 лавок, відбувались базари щотижня.
Млин на Синюсі, який реконструюють у готельний комплекс.
Усі три поселення, після поділу Польщі та захоплення османських земель, входили до різних губерній Росії. Так, Ольвіополь був містом Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Богопіль — містечком Балтського повіту Подільської губернії, Голта — казенним селом Ананьївського повіту Херсонської губернії.
Ольвіополь, Богопіль та Голта як окремі поселення проіснували до 1919 року. Цього року на мітингу 1 травня було прийняте рішення про об’єднання всіх трьох частин в одне місто і на честь дня солідарності трудящих назвати його Первомайськом. Текст із Вікіпедії.
В сучасному Первомайську близько 65 тисяч населення. Він лежить на Миколаївській трасі, і майже усі ми проїжджали через нього, дорогою на Миколаїв, або на Крим. Транзитом проскакували, й не помічали нічого, крім банального радянського райцентру. Але тут є на що глянути, наприклад на Покровську церкву, зведену у 1805 році (один із найстаріших храмів Миколаївської області), або на міський Палац культури, в минулому Будинок рад – крутизна будівля. Ось що про неї пише сайт Гард.City
Історія цієї будівлі розпочалась у далекому 1925 році. Первомайськ на той час вже був центром округу, але не мав офіційного адміністративного приміщення. Окружний виконком було розташовано у будівлі колишньої громадської бібліотеки біля центральної площі (нині будинок між «Дошкою пошани» та кінотеатром «Україна»), а партійний окружком — у приміщенні школи для єврейських дівчат (нині ДЮЦНВ). Тодішній керівник окружкому партії Дем’ян Сергійович Коротченко звернувся до уряду України із проханням виділити кошти для зведення Будинку Рад, на що отримав категоричну відмову і навіть заборону з огляду на важке фінансове становище в країні. Попри це, будівництво розпочали.
Будинок Рад
У харківського інженера Естеровича було викуплено оригінальний проєкт будівлі, що має форму серпа та молота. Професор Кондерт та інженер Рябушин виконали роботи з прив’язки об’єкта до місцевості та часткове його перепланування. Керував роботами інженер Яценко. Незважаючи на нестачу коштів, будівництво просувалось швидкими темпами. Як будівельні матеріали використовували навіть залишки руїн Орловського шанцю, які на той час ще існували. Вже до початку 1928 року будівництво було завершено.
У центральній частині, як і сьогодні, розташовувався міський Будинок культури з глядацькою залою на 380 місць. У правому крилі — окружний виконком, у лівому — окружком КП(б)У. Загальна площа будівлі складала 5687 квадратних метри та мала 246 кімнат і залів. На звернення тодішнього завідувача читальної зали центральної окружної бібліотеки Катерини Іллівни Непомящої частина правого крила новобудови була віддана міській бібліотеці. Тут книгозбірня розташована і сьогодні.
У роки окупації під час Другої світової війни в будівлі знаходилася румунська військова комендатура. І, як не дивно, було дозволено працювати бібліотеці за умови знищення всієї літератури, виданої після 1918 року. На щастя, працівники бібліотеки встигли сховати більшу частину фондів у підвалах будівлі. До речі, саме завдяки Катерині Іллівні Непомящій будівля була врятована. Знаючи про наближення радянських військ, у березні 1944 року окупаційна влада почала готувати до підриву важливі промислові й адміністративні об’єкти міста, в тому числі й Будинок Рад. Катерина Іллівна спустилася до підвалу, щоб перевірити, чи збереглися сховані книги, і побачила там багато ящиків із вибухівкою, з’єднаних дротами. Зрозумівши, що будівлю готують до підриву, вона звернулась до пожежної частини, яка була поряд. Під час окупації там працювала підпільна група під керівництвом Василя Баніта. Прокравшись вночі до підвалів, підпільники знешкодили вибухівку. Оскільки будівлю не вдалось підірвати, під час відступу окупанти знесли всю документацію, що фіксувала їхні злочини, до глядацької зали та підпалили її.
У Первомайську збереглося дві будівлі гімназій, чимало єврейської забудови і перебудована синагога. Ще є два водяні млини – один на Синюсі – з нього зараз роблять готельний комплекс, а один на Південному Бузі – нині якесь підприємство, чи склад. На Синюсі млин досить ефектний, від води схожий на замок.
Редакція та фото Романа Маленкова.
