На півночі Волині Піща – одне із найцікавіших сіл. Достатньо велике (тут мешкає близько тисячі осіб), розташоване за чотири кілометри від кордону із Білоруссю, біля мальовничих поліських озер, це село має немало пам’яток архітектури: комплекс садиби Гутовських (на жаль у стані напівруїни) із садибним будинком, родинною католицькою каплицею та млином, дерев’яну церкву 1801 року побудови та дерев’яну цвинтарну каплицю, зведену на рік пізніше за церкву. Далі стаття із сайту Волинські новини про Піщу.
Розташоване на березі Великого Піщанського озера, це село було віддавна заселене людьми. Недарма поблизу знаходили знаряддя кам’яної доби. У 1920-х роках Казимир Пшемиський, який певний час виконував обов’язки директора Волинського музею, відкрив біля Піщі поселення культури лійчастого посуду. Знахідки потрапили до музею, а от доля дослідника незавидна: з приходом совєтів його заарештували і вивезли на схід. Де загинув археолог, який вивчав околиці Піщі, досі невідомо.
Озеро Піщанське
Садибний будинок Гутовських
Церква Ікони Казанської Богоматері
У XVI столітті власником села був пан Ян Угровецький з Любомльського староства. У той час через Піщу проходив торговий шлях – так званий Луцький гостинець, який вів з Луцька до Берестя (сучасне місто Брест у Білорусі).
Більше відомостей про цей населений пункт є з ХІХ-ХХ століть. Під час французько-російської війни навколо Піщі розгорталися активні дії. Так, 30 червня 1812 року в село прибув ескадрон Павлоградського гусарського полку під командуванням майора Декуня. А вже у серпні Шаччину зайняли саксонці, які були союзниками французів. Росіяни оцінювали їхню кількість у 6-7 тисяч вояків. Головною метою саксонців було захоплення Любомля. А їхні пікети заїжджали аж до села Кримна на Старовижівщині. Досить сказати, що якийсь час у Шацьку перебував головнокомандувач союзних військ Наполеона на Волині Карл Шварценберг із головними силами.
Зрозуміло, що перед приходом ворога чиновники та поміщики покинули свої домівки. А прості люди найчастіше ховалися по лісах та болотах, яких в окрузі не бракувало.
Проєкт герба та прапора Піщанської сільської ради авторства Геннадія Бондаренка та Івана Хамежука
Проєкт герба та прапора Піщанської сільської ради авторства Геннадія Бондаренка та Івана Хамежука
Коли російська армія почала наступ, саксонці відступали з Шацька у напрямку Влодави. Один зі шляхів проходив через Піщу. Дослідники фіксують поблизу дорогу, яку місцеві жителі називали Саською (тобто саксонською), і припускають, що топонім, власне, й з’явився під час наполеонівської війни.
У 1906 році в селі налічували 1700 жителів. Там були церква, каплиця, вітряк, церковно-приходська школа, гуральня, кооператив та горілчана крамниця.
Родинна каплиця Гутовських
Млин у садибі Гутовських
Садибний будинок
З кінця XVIII століття Піща стає власністю Гутовських. За однією з легенд, навіть свою назву село отримало від польських П’ясків, звідки походила родина поміщиків. Це вони збудували у Піщі гуральню, яка щороку давала прибутку на 17 тисяч рублів, млин, завели ставки, через які траплялися конфлікти з селянами. Поміщик був найбільшим землевласником. Скажімо, у 1913 році Фадей Гутовський мав 3534 десятин (тобто близько 3860 га) землі.
Гутовські проживали у Піщі до 1939 року. Після війни садибу використовували військові, а згодом – місцевий колгосп. Нині від колишнього маєтку збереглося кілька споруд: каплиця, житловий будинок, млин (у цьому приміщенні раніше діяла гуральня) та господарське приміщення (дехто з дослідників вважає, що це конюшня). А от від палацу залишилися лише фундаменти.
У 1992 році садибу зарахували до пам’яток архітектури місцевого значення. Зусиллями місцевих ентузіастів територію навколо кілька разів розчищали від сміття та рослинності. Проте без уваги держави пам’ятка продовжує руйнуватися. Окрім часу, давні споруди страждають від сучасних скарбошукачів.
Вважають, що місцевий храм збудовано у 1801 році. І він є найстарішим в колишньому Шацькому районі. Дослідники кажуть, що піщанський храм відходить від традицій дерев’яного зодчества Правобережної України і за своїм типом наближається до слобожанських церков.
Цвинтар біля церкви. Тут поховано переважно загиблих воїнів Другої Світової війни.
Архаїчні розписи місцевого художника-самоука
Хоча історики пишуть, що ще у 1510-1531 роках в Піщі згадано церкву. Відомо, що у 1796 році вона називалася Симеонівською. Приміщення кілька разів ремонтували, про що є записи на стінах. У 1878 році церква стала називатися Казанської ікони Богородиці. Волинський дослідник Олександр Цинкаловський згадує, що в піщанському храмі є старі ікони. Окремо виділяє твір місцевого художника-самоука – образ «Іона во чреві кита». На дзвіниці є п’ять дзвонів. На найбільшому з них – завважки 18 пудів (295 кг) – дарчий напис поміщика Міхала Гутовського від 1854 року. Під час Першої світової війни дзвони ховали у Піщанському озері, аби німецько-австрійські війська не забрали їх на кольоровий метал.
А ще Піща може похвалитися тим, що на місцевому кладовищі є цікава капличка. Збудували її на рік пізніше за церкву – 1802-го. У XVIII – на початку ХІХ століття такі були поширені на Волині. Нині це вже унікальний (тут це слово абсолютно доречне) зразок архаїчного храму хатнього типу.
Поблизу села розташований Піщанський заказник, який створили, аби зберегти водно-болотний комплекс двох озер – Великого Піщанського та Малого Піщанського.
Тож поєднання історії та чудової природи може стати доброю приманкою для туристів.
Автор тексту Сергій Наумук. Фото Романа Маленкова
Садиба Гутовського — ансамбль поміщицької садиби в селі Піща Шацького району на Волині, побудований землевласниками Гутовськими в 19-20 столітті.
Комплекс садиби Гутовського рішенням виконкому обласної ради від 03.04.92 року №76 віднесений до пам’яток архітектури місцевого значення. Загальний охоронний номер – 214-м. До його складу входять такі будівлі (в дужках – окремі охоронні номери кожної), як:
будинок Гутовського, 1890 рік (214-м/1);
млин, 1890 рік (214-м/2);
каплиця, 19 століття (214-м/3);
господарські будівлі, 1890 рік (214-м/4).
Джерело: Вікіпедія
Церква Ікони Казанської Божої Матері
В селі Піща церква під назвою Святого Симеона вперше згадана у 1796 році. Наступний раз церква згадана у 1801 році. Саме з того часу ведуть офіційний відлік будови теперішньої святині (у 2001 році святкували 200-ліття з часу згадки про існуючу церкву). Храм перебудований у 1912 році. Під час Першої світової війни, селяни зняли з дзвіниці дзвони і кинули до місцевого озера – так рятували від конфіскації ворогом.
По війні дзвони витягнули з води і поставили на їх первісне місце. Церква була постійно чинна з 1918 року. У 1954 році церква горіла, були знищені цінні документи і частково інтер’єр. Після 1989 року церква була ремонтована, проведені розписи всередині храму.
Джерело: Дерев’яні церкви Західної України
Цвинтарна каплиця. Фото із вікіпедії, там є і чималий матеріал про неї.
