За кілька кілометрів до словацького кордону, в селі Недзиця Niedzica, стоїть один із найгарніших замків Польщі – Дунаєць Dunajec. Мабуть ви бачили світлини із прекрасним замком над озером – можливо то саме він. Його звели мадяри на високій скелі над рікою Дунаєць, але нині під ним широке водне дзеркало Чорштинського водосховища. Підвечірні або ранково-сутінкові світлини замку надзвичайні, казкові, але поляки не часто згадують про цей замок, навіть дороговказів від траси на Закопане немає. Дехто припускає, що поляки не хочуть рекламувати об’єкт, збудований мадярами, тому й менше йому приділяють уваги, ніж більшості замків, зведених поляками. Але нікуди вони не дінуться від казкового Дунайця – тут і без реклами маса народу завжди. Ми були тут і в зимовий буденний снігопад, і в уікенд відпусткового початку серпня – припаркуватись не було де – народу повно. Це пов’язано із великою кількістю навколишніх туристичних атракцій у Татрах, а також із гірськолижними курортами та рікою Дунаєць, де відбуваються масові сплави на плотах.
У Польщі є ще один населений пункт із дуже схожою назвою Нідзиця Niedzica – лише однією літерою відрізняється. І там теж замок, ровесник тутешнього, крижацький (хрестоносців-тевтонців) – дуже класний, але за фотогенічністю набагато слабший. Тривалий час я не міг розібратись, що ж це за плутанина така, коли вводиш назву, а google дає фотографії різних замків. Розібрався лише коли побував у обох замках – на півночі і на півдні Польщі. В останньому тричі, і взимку, і влітку, і восени. І не проти повернутись ще – бо він крутезний.
Свого часу Недзиця належала до угорського регіону Спиш, який існує і нині, але вже у Словаччині – королівства Угорщина давно не існує. У склад Польщі село із навколишніми землями включили вже після Першої світової війни – до того це була Угорщина та Австро-Угорщина. Заснував Недзицю якийсь багатий австрієць із Тіроля на ім’я Рудигер. Це був сторожовий форпост на кордоні із Польщею. У 1320-ті роки Бержевичі, внуки Рудигера, збудували у Недзиці замок, який перебував у власності Бержевичів до 1470 року, доки не перейшов у власність до роду Заполья. Із цього роду була королева Польщі Барабара, дружина Зигмунда Старого, а ще один представник роду – Ян Заполья, став у 1526 році королем Угорщини.
У 16 столітті представники роду Хорватів перебудували замок у стилі ренесансу. Пізніше він перейшов до італійського роду Джованеллі, які занехаяли будівлю, потім знову повернувся до Хорватів. Останніми власниками, із 1858 до 1943 року, були представники угорського роду Саломон, які намагалися тримати замок доглянутим, проводили реконструкції та реставраційні роботи. Після Другої світової війни замок Дунаєць опинився у державній власності й був музеєфікований.
Із замком пов’язана легенда про скарби інків. Нащадок засновників замку, Себастьян де Бержевич, емігрував у 18 столітті в Перу, де, якимось чином – кохання не знає перешкод – одружився на дівчині із племені інків. У них народилася дочка – Уміна, яка вийшла заміж за племінника легендарного вождя інків, повстанця Тупака Амару ІІ. Після поразки повстання інків, Себастьян, разом із дружиною, дочкою та її індіанцем-чоловіком, виїхали до Венеції, а потім до Північної Угорщини. Щоправда це не врятувало Уміну та її чоловіка – їх знайшли і вбили іспанці… Себастьян де Бержевич всиновив свого внука Антоніо – нащадка індіанських вождів. Антоніо отримав прізвище Бенеш (на угорський лад), замість Бержевич.
Правнук Антоніо Анджей Бенеш знайшов у замку Дунаєць кіпу інків – якийсь документ, який вказував на розташування великих скарбів. За іншою версією, Бержевич, із дружиною, дочкою та зятем, вивіз скарби із Перу у Європу, а потім приховав їх у замку Дунаєць… Анджей Бенеш загинув у автомобільній катастрофі – його забрало прокляття інків. Можливо він і дійсно знайшов їхній скарб, ніхто вже цієї таємниці не розкриє. Хоча скарби інків у замку шукають і нині.
На іншому боці Чорштинського водосховища стоїть замок Чорштин. Свого часу по річці Дунаєць проходив кордон між Угорщиною та Польщею. Поляки та угорці поставили два прикодонних замки. Про Чорштинський розкажу наступного разу.
Текст та фото Романа Маленкова.
