В часи далекого похмурого середньовіччя східні слов’яни-русини, яких ми нині називаємо українцями – наші предки, як і більшість тодішніх народів, намагалися зайти глибше на захід. Ніби й грунти там менш родючі, й гори високі, непривітні, але ж подалі від страшних степових зимових морозів, а головне – подалі від кочових племен із Дикого поля. І зайшли вони дуже далеко – я б може не повірив, якби сам не побував у польському селі Шляхтова, від якого до відомого курорту Закопане 60 кілометрів, а до Кракова – колишньої польської столиці – 115, а от до кордону із Україною, до найближчого КПП у Смільниці – аж 230. І це село, в якому жили українці, яке заснували українці. Тут бував Іван Нечуй-Левицький, у своїх мандрах заходом Лемківщини, і воно стало основою для опису побуту лемків Спишу.
В минулому село називалося Русь Шляхтовська, а ще раніше – Рутенія Шляхтовська, а сусідні села Явірки та Біла Вода, теж в минулому українські, як і словацькі села, до яких звідси 5-10 кілометрів – русинські. Тут навіть ріка, нині названа Грайцарик, колись називалася Руським Потоком – принаймні Нечуй-Левицький про це писав.
«Переїхавши Руський Потік, ми піднялися на першу терасу. Перед нами встав шпичастий шпиль, а на ньому чорнів високий осьмираменний хрест: цей шпиль – границя шляхтовського поля й разом з тим – границя Руси-України на далекому заході Карпат.»
Від Шляхтової, на схід, до Києва 900 кілометрів, до Харкова – 1400, а до Бєльсько-Бялої, з якої починаються німецькі етнічні землі – 150. Я ці цифри наводжу, щоб ви, разом зі мною, зрозуміли, якою величезною була Україна тоді, коли її ще не було. Щоб зрозуміли, аж де була західна границя Руси-України.
В Шляхтовій нині немає українців – їх депортували у 1945-1947 роках. Села, які існували тут п’ять віків, фактично знищили за два роки. У 1939 році із 690 жителів, українців було 640, у 1947 році – жодного. Про варварський акт депортації українців, ми ще згадаємо неодноразово. Пізніше.
В Шляхтовій стоїть костьол, зведений у рідкісному для цієї місцевості, неовізантійському стилі. Це перестає виглядати дивно, якщо ми погортаємо сторінки історії храму й згадаємо, що церква Покрови Богородиці була зведена у 1909 році греко-католицькою, а проект розробив майстер неовізантійщини Галичини – видатний архітектор Василь Нагірний. Ще студентом він бував у Києві й захопився величчю неовізантійської еклектики, зокрема Володимирського собору. Тому його храми, а згодом і храми авторства його сина – Євгена, зводилися переважно у цьому стилі. І у далеких землях Малопольщі, на замовлення української греко-католицької громади, з’явилася саме така церква.
Після депортації українців із Шляхтової, село населили поляками, а церкву перевели у римо-католицтво – вона стала костьолом. Хоча над вхідним порталом ще й досі висить напис кирилицею «Слава въ вышнихъ Богу». Така ж доля спіткала усі українські села Польщі.
Текст та фото Романа Маленкова.
