Про півників, діжки та дядю-жебрака (етнографічно-ностальгійні мемуари)

“Віртуальні витрішки” для “Україна інкогніта”

Історична спадщина, це не лише те, що можна помацати руками і повитріщатися. Часто-густо вона нематеріальна і живе лише у спогадах. Про таку сьогоднішня розповідь.

Спочатку преамбула. Поштовхом для публікації цього тексту стала нещодавня і абсолютно матеріальна знахідка. Автор періодично прочісує історичну частину свого рідного Городка (Хмельницька обл.) у пошуках чогось цікавого. Небезуспішно, зауважу. Зокрема в 2017 р. зустріч із робітниками, які копали таку тривіальну річ як септик, та огляд відвалу за кілька місяців вилилася у повноцінні археологічні розкопки. Перші в історії Городка, зауважу. Про інші знахідки і відкриття пропустимо, бо то не по темі.

Цього разу теж не обійшлося без знахідки. На жаль на місце земляних робіт НА ДУЖЕ ЦІКАВІ ТЕРИТОРІЇ автор потрапив постфактум. Все вже було засипано і так сяк вирівняно. Зі знахідок – кілька фрагментів кераміки XVII ст. і, головне, чималий глиняний півник. Такими колись прикрашали «димники» – спеціальні конструкції, якими накривають комини на українських хатах. Такі ще де-не-де й досі можна побачити в селах та приватній забудові містечок. Там же із землі поталанило видлубати й чимало фрагментів того «димника», який судячи з усього був досить вибагливого дизайну. Знайшлися й уламки з датою – 1931 рік. О як!

Власне отой півник і надихнув на публікацію цього тексту.

***

Не люблю я наші сучасні базари. Вони скрізь однакові й достатньо сумні – китайський ширужиток, європейський секонд-генд, турецькі помідори, еквадорські банани і вітчизняні «кравчучки». Видовище досить стандартне та сіре. Від тих, старих ярмарків, так соковито описаних Гоголем, залишилися лише спогади.

“Великий базар”, що традиційно проводиться в нашому Городку по суботах, – не виключення. Не те що колись!

Ранкові походи на суботній “великий базар” – напевно, найяскравіший спогад дитинства. Тоді, на межі 1960-х і 1970-х років, це дійство мало чим поступалося гоголівським описам. Коні, вози, корови, верескливі поросята, піраміди з макітер, горняток, розписних мисок… Майже всі селяни з навколишніх сіл приїздили на гужовому. Автомобілі були ще рідкістю. На возах – гори яблук, величезних помаранчевих гарбузів і смугастих кавунів. Про привозні херсонські ніхто й не чув. Були свої чималі місцеві баштани, де вирощували величезні кавуни. Потім баштани пропали, а місцеві сорти – зникли.

Особливо вражали встановлені на возах величезні діжки з квасними яблуками, помідорами, огірками та капустою. Останню купували відрами. Діжки, дійсно, були величезними, а не я маленьким. Ці посудини займали всю ширину фіри. Пізніше таких діжкових “левіафанів” я зустрічав лише в Криму на масандрівських винзаводах.

Звичайні ж діжки не вражали. На них ми могли доста надивитись і у дворі. У наших багатоквартирних будинках були цілі “катакомби” підвалів – у кожної сім’ї своя комірчина, де зберігалася картопля-морква-цибуля і всяко-різна домашня консервація. Капусту й огірки солили виключно у діжках. На літо порожні діжки виносили надвір і встановлювали біля водозабірної колонки, а щоби не розсохлися – заливали водою. Так вони стояли до самої осені. Воду в них за той час міняли щонайчастіше один-два рази. У цих імпровізованих “акваріумах” у межичасі заводилася розмаїта живність. Першою чергою – личинки комарів. Вони були такі кумедні! Личинки зазвичай “роїлися” вздовж стін. Зазирнеш у бочку, а відтак кулаком по її шорсткому боці – бумц! І увесь “рій” юрбою кидається на дно.

А ще у бочках плавали незрозумілі істоти – щось  таке схоже на напівпрозору драглисту квасолину з довгим тонким хвостиком. На відміну від метушливих комариних дитинчат, ці плавали статечно і на нас уваги не звертали.

Особливо радісно було, якщо в якійсь діжці заводився жук-плавунець (як вони туди потрапляли, для мене досі загадка). Біля діжки з жуком регулярно збиралася купа дітлашні, заворожено спостерігаючи за його еволюціями в зеленкуватій смердючій воді. Де там тому “Діскавері”! Нинішнім діткам з їхніми комп’ютерними іграшками та десятками телеканалів у “ящику” того не зрозуміти.

Але вернімося до базару. Ні, це не був банальний “шопінг”. Це був “вихід у світ”. У найкраще, щоправда, ніхто не вбирався, але з’явитися на ярмарку в затрапезному вигляді вважалося моветоном.  До того ж, це була ціла церемонія. Особливо для нас, дітей. В обов’язкову програму входила купівля півника. Ага, того, на паличці. Півники продавалися тільки на Великому Базарі, відразу біля входу. “Півник” був не ласощами, а… Навіть не знаю, чим. Цукерок у нас і без того не бракувало. Мої батьки могли собі дозволити навіть шоколадні, і не лише на свята. Але, то були ЗВИЧАЙНІ солодощі з магазину. Чого в них такого? А ось “півник” – це було круто. Його не треба було лизати. З ним треба було ходити. Напоказ. Злизували пташку зазвичай щойно під вечір. “Вищим пілотажем” вважалося влизати цукерку до мінімуму, повністю зберігши її первісну форму.

Пунктом №2 програми була купівля глиняного свищика. Гончар-забавкар сидів на пеньку просто біля воріт базару. Перед ним було розстелено рядно з горами виблискуючих усіма барвами веселки свищиків. А також мініатюрних (іграшкових) горщиків, кухликів та іншої посудкової дівчачої радості. Проминуло вже чотири десятиліття. Я вже і не пам’ятаю, що пропонували тоді у «справжньому» іграшковому магазині, а ось дід зі своїми свищиками залишився в пам’яті, наче яскравий і виразний кольоровий слайд.

Свищики купували всім дітям в обов’язковому порядку. Це була невід’ємна складова базарного церемоніалу. Радощів позбавляли хіба що непослухів, які вже занадто проштрафилися. Але до такого немислимого звірства батьки доходили рідко.

Щосуботи дітям купували нового свищика і не такого, як раніше. У діда була добра фантазія, тому можна було вибрати свищика на будь-який смак і колір. У нього були свистячі півники й курочки, індики, коники, козлики, баранчики, дудочки. Були навіть “ракети” – всі тоді хотіли бути космонавтами…

Чотириногі звірюки відрізнялися один від одного лише відсутністю або наявністю  рогів (і їх формою). В іншому, що конячка, що цап були на одну морду. Тільки козел мав роги. Найкрутішим свищиком був коник з вершником. Він коштував цілих 15 копійок (замість звичайних десяти), тому його купували рідко.

У свищик треба було свистіти.

БЕЗ-ПЕ-РЕР-ВНО!

Що ми з величезним ентузіазмом і робили. Всю суботу і всю неділю наше містечко аж розпирало від свисту.

До понеділка рівень децибел дещо спадав. На щастя для дорослих, свищики легко билися, а активне вуличне дитяче життя цьому дуже сприяло. В середу можна було почути хіба що самотнє попискування коників і півників, які дивом вижили. У четвер наставала тиша та благодать.

До суботи…

Наш улюблений дідусь зі своєю гучною продукцією був не єдиним гончарем на нашому базарі. Його “дорослі” побратими мали свою окрему базу – величезний, складений із дикого каменю барак під червоною дахівкою. У тому бараці кожен гончар мав окремий закут для зберігання горщиків (ну не возити ж щосуботи туди-сюди крихку продукцію). У базарний день усе це виносили на вулицю та складали у великі піраміди. Мене особливо вражали майже двовідерні макітри для замісу тіста.

Майстри приймали й індивідуальні замовлення. Наприклад, великі горщики під пальми й інші корисні та красіві фікуси. На бажання замовника посудини прикрашали ліпними квіточками та штудерними орнаментами. Такий замовний мега-горщик «у квіточки» коштував шалені гроші – цілий червінець! Враховуючи, що картопля тоді коштувала 8 коп. кілограм, це було чимало.

Окрім макітер, мені подобалося розглядати «димники» – такі навершя на димарі. Вони нагадували іграшкові хатинки. Захищали комин від дощу-снігу та були йому прикрасою.  На відміну від стандартних глечиків-макітер, тут був простір для творчості, тому гончарі в кожен димник вкладали всю душу й усе вміння. Тим паче, що ці «накоминники» були чи не єдиною “архітектурною надмірністю” традиційної української хати. Особливо круті “димники” нагадували цілі замки з вежами та шпилями. У дев’яти випадках із десяти димника вінчав традиційний  півник.

Плодово-ягідний достаток продавали, як на вагу, так і “гірляндами” – вишні-черешні ниткою прив’язували за хвостики до гілочки і виходило гарне довге ґроно.

Вози (взимку сани) були найпоширенішим видом транспорту. Природно, були й ряди з “запчастинами” – хомутами, збруєю, сідлами тощо. Окрім звичайних возових коліс, продавалися “тюнинговані”. Це коли дерев’яні спиці були не просто так, а з “прибамбасами”, а по зовнішньому боці ободу йшло простеньке різьблення. Такі колеса купували винятково для номенклатурних тарантасів. Усе районне начальство каталося на возах, а біля райвиконкому стояла велика стайня. Одним-єдиним службовим “бобиком”-УАЗиком користувалася лише вища районна “еліта”.

Поруч бондарі пропонували діжки. Вони нічим не різнилися від наших дворових, хіба що сяючою новизною. А ось джбани – оце так! Це вражало. Хто не в курсі: “джбан” – це такий величезний кухоль, літра на два-три. Як і бочки, їх “збирали” з окремих дощечок-клепок і стягували обручами.

Запам’яталися ряди тканин. У СРСР фабричний одяг традиційно був страшнуватим (і дорогим), тому “пристойне” вбрання шили самі або в ательє. Відповідно, попит на мануфактуру був шалений… Рулони текстилю лежали на дощатих столах. Реклама була своєрідною – декілька метрів кожного зразка тканини перекидали через спеціальні жердини, укріплені над прилавками. Яскраві “язики” різнобарвних ситців-шовків майоріли на вітрі, як екзотичні прапори. А якщо де була черга і давка – там викидали дефіцитний і страшенно модній крємплєн (чи, може, «кремплін»?).

Зовсім не у справах, а винятково задля задоволення дитяти, кожного разу ми відвідували “звіриний майданчик” – місце, де торгували поросятами, телятами, козенятами, ягнятами, кіньми, кролями та різною птицею. Такий собі райцентрівський зоопарк. Діти з маленьких містечок дуже своєрідні. У Великому Місті вони бояться Трамвая, а на селі з побоюванням озираються на Корову і Козу. Ні се, ні те. Проміжна стадія між містом і селом. Рожеві поросята були кумедними, козенята – милими, гуси й індики – страшними. На курчат ми й не дивилися – декілька виводків щоліта бігали по нашому напівміському дворі (з одного його боку стояли «хрущовські» трьохповерхівки, з іншого – тягнувся “шанхай” нахалбудівських сарайчиків, де мешканці тримали всяку дрібну живність).

Одного разу звичну картину базарного всесвіту порушили кілька груп смаглявих золотозубих людей. У кожній – добрий десяток осіб різного віку та статі – від ледь живих бабусь до немовлят. Старший групи тримав розгорнутий папірець, а інші стояли з простягнутими вперед руками. Мама пояснила мені, що люди це не місцеві, а з Закарпаття. Там, мовляв, була сильна повінь, вода знищила все майно, і вони “просять милостиню”.

Інформацію я взяв до відома.

Дорогою додому, проминаючи статую у точно в такій самій позі (простерта вперед рука), я  поцікавився: “А цей дядько чого просить?”.

Батьки не знайшлися, що відповісти.

“Віртуальні витрішки”

Якщо сподобалося то подякувати автору за роботу та допомогти проекту «Віртуальні Витрішки»  можна переказавши кілька гривень на картку ПБ 5168 7554 6511 0969. (Дмитро Полюхович)

Одночасно будемо дуже вдячні за репости в соціальних мережах.

Проект “Віртуальні витрішки” спочатку базувався в “фейсбуці”. Але по тому, як Цукер зліквідував дуже файний сервіс “нотатки” (там можна було ставити тексти з фото як оцей), довелося “переповзти” на ЖЖ. Пізніше – на “блогспот” (можете ЗАЗИРНУТИ, там багато цікавого), але це дуже відстійний сервіс, який чомусь навіть гугл не індесує. З любязної згоди “Україна інкогніта” наші “Витрішки” тепер приписуються тут.