Князь Воронцов був чи не найвідомішою людиною свого часу, але давайте не будемо кривити душею – чи знали ви це прізвище до відвідин Алупки? Мабуть все таки ні. Воєначальник та державний діяч (три роки керував російським окупаційним корпусом у Франції – це вже про дещо каже), губернатор Новоросії, намісник Бесарабії та Кавказу, найбільший поміщик імперії ну і т.д. і т.п. Але пересічному громадянину він більше відомий завдяки діабазовому диву, яке є однією з кримських візитівок і одним із найгарніших палаців України.
Я знав прізвище Воронцова задовго до того, як побував у його головній кримській резиденції. Не тому що я такий особливий – просто я з Білої Церкви, а дочка колишньої власниці цього міста Олександри Браницької була дружиною Воронцова, й нам про це розповідали під час багаторазових шкільних екскурсій в парк «Олександрію».
Сідаючи писати про Алупку я не думав акцентувати увагу на Воронцові – якось саме виходить: в Криму куди не плюнь – Воронцов, Одеса – теж Воронцов, навіть у самому Петембургу Воронцов палац мав. А ще ж є Мошни із фантастичною церквою схожою на Алупкинський палац, та історією про найрозкішнішу воронцовську резиденцію з шестидесятиметровою баштою (палац зруйнували більшовики, башту – німці). А ще ж є казковий храм у Городищі теж збудований Воронцовим. А перша меліоративна система, а перший пароплав на Дніпрі («Пчелка», чи як його?), а бурякові поля здані в оренду Симиренкам… Скільки ж бо зробив той Воронцов, ну як про нього не згадати? Але згадуємо ми його найчастіше (а можливо й виключно) тоді, коли бачимо мавританські башточки на тлі морського безмежжя.
Одруження Воронцова із Браницькою подвоїло його капітали. Олександра Василівна дала за дочкою щедрий посаг (трьом дочкам вона дала однаково, це ж виходить що до 1819 року статки Браницьких мінімум в чотири рази були більшими за статки Воронцова) до якого входили і землі в Криму. Чи була Алупка серед земель подарованих Браницькою чи Воронцов вже пізніше докупив її – достеменно невідомо, але точно відомо, що із 1820 року це старовинне поселення було власністю Михайла Воронцова (саме в цьому році він звів тут церкву).
Містечко та церква
Будь-яка розповідь про Алупку розпочинається із палацу і ним же закінчується, але я хочу розпочати із містечка, перші документальні згадки про яке датуються 10 століттям. Під 960 роком хозарський каган Йосип (тодішній володар Криму) в своєму листі іспанському міністрові згадує поселення Алубико. Так тоді називалася Алупка. Походження назви пов’язують із грецьким словом «алепо» яке перекладається як «лисиця». Ймовірно в околицях поселення водилося багато лисиць, от і назвали.
В 14-15 століттях поселення було опорним пунктом генуезців і називалося Лупіко, а з 1475 по 1774 роки Алупка вже мала сучасну назву, належала Османській імперії, а жили в ній кримські татари.
Після захоплення Криму Російською імперією господарем Алупки став Григорій Потьомкін. Після смерті фаворита Катерини ІІ більшість його земель успадкувала улюблена племінниця Олександра Браницька. Ймовірно серед цих земель була і Алупка, яку у 1819 році «гетьманша» подарувала своїй дочці (а відповідно свєтлєйшему князю Воронцову).
У 19 столітті Алупка залишалася невеликим татарським селом, навіть незважаючи на розташування поряд із ним розкішної княжої резиденції. Але наприкінці століття про поселення заговорили як про модний курорт і поступово Алупка почала перетворюватись на популярне курортне містечко. На початку 20 століття тут було близько двох сотень приватних курортних об’єктів.
У 1902 році в Алупці з’явився перший у Європі дитячий санаторій заснований професором Олександром Бобровим. Як це не дивно, він існує і нині, і носить ім’я свого засновника. В радянський період в місті (статус міста Алупка отримала у 1938 році) діяло півтора десятка оздоровниць створених на базі дореволюційних (до 1941 року їх було аж 24). Майже всі вони функціонують і нині, розбавляючи радянську архітектуру колоритним затишним південноєвропейським стилем початку минулого століття.
Сучасна Алупка типове курортне поселення у складі Великої Ялти. Населення тут близько восьми тисяч. Ніяких прибутків крім обслуговування пансіонатів та прийому курортників у сезон. Тиха зима та гамірливе бурхливе літо. Вузенькі круті вулички затінені ефектною тінню найпопулярнішої кримської гори (Ай-Петрі, звичайно) зовсім не нагадують про статус радянського курорту. На перший погляд тут не багато змінилося з початку минулого століття. Хоча це я зрозумів лише після того, як n-ну кількість раз побувавши у палаці, вирішив зробити собі екскурсію містечком. І саме тоді я побачив що не палацом єдиним… Саме тоді я побачив алупкінський храм Святого Михаїла, про який незаслужено мовчать путівники, і який заслуговує бути повноцінним екскурсійним об’єктом. Але мабуть ніколи ним не стане, бо у Алупці є архітектурна перлина світового значення.
Першу церкву в Алупці збудував Воронцов у 1820 році. Її архітектором був відомий Филип Ельсон, один із головних кримських зодчих початку 19 століття. Цей храм звели у вигляді грецького периптеру (прямокутної будівлі оточеної колонадою). Той храм простояв 60 років і був знищений катастрофічним зсувом. Більше десятиліття Алупка була без власної церкви, доки той самий творець першого дитячого санаторію Олександр Бобров не виступив з ініціативою зібрати кошти на новий храм.
В Алупці на той час існувала мечеть (зведена Воронцовими для татар як компенсація за викуплені за безцінь землі), а християнського храму не було. Тому російськомовні городяни вирішили виправити таку «несправедливість». У 1899 році було створено будівельний комітет, до якого ввійшло багато впливових і заможних мешканців Алупки. Було вирішено, щоб ніякі зсуви більше не зруйнували храм, збудувати його у центрі містечка. Землю під будівництво виділила Єлизавета Воронцова-Дашкова, основні кошти заповіла Софія Вялих-Флєгонтова – 45 тисяч рублів, ще 38 тисяч склали добровільні пожертви.
Мечеть та свіжозбудована церква на фото початку минулого століття
Закладка храму відбулася у 1903 році. Але через рік помер ініціатор будівництва професор Бобров і воно практично зупинилося. Та ще й біля північного боку фасаду знайшли грунтові води, які довелося відводити та будувати велику підпірну стіну. На продовження будівництва знадобились нові пожертви. Відновили будівництво у 1906 році, після того, як призначили нового протоієрея церкви. Ним став Микола Царенко. На його прохання було обрано новий будівельний комітет й будівництво знову пішло повним ходом.
У 1908 році в день Архистратига Михаїла (8 листопада) храм було освячено. Цей храм став найбільшим на всьому південному узбережжі Криму. За проектом Хрисанфа Васильєва його звели у стилі історизму (в русько-візантійських формах) з п’ятьма банями та світлими вітражними вікнами. На зведення та оздоблення стін використовували міцний вапняк, який добували у Гаспрі.
Михайлівський храм став головним для тисяч курортників, які відвідували Алупку. Але з приходом радянської влади для нього настали скрутні часи. Після землетрусу 1927 року будівлю визнали аварійною й вирішили розібрати. Та якесь диво врятувало храм – більшовики передумали: знесли верхи й влаштували у приміщеннях склад. До фасаду поприбудовували якісь кімнатки, внутрішній зал розділили перегородками. Красень-храм змінився до невпізнанності й численні курортники в повоєнні часи навіть не підозрювали про існування храму в Алупці.
У 1990 році храм повернули вірянам. З того часу було проведено масштабні реставраційні роботи, які тривали аж 17 років (збудували храм швидше). За новим проектом збудували дзвіницю, замінили перекриття, потинькували стіни, зруйнували прибудови та перегородки. З 2008 року Михайлівська церква знову є прикрасою міста, хоча про неї мало хто згадує, адже у Алупці є ПАЛАЦ.
Палац
Михайло Воронцов був закінченим англоманом. Він собі хотів палац в якомусь стилі популярному в Британії, а у Британії в моді тоді був романтизм, який включав суміш середньовічних фортифікаційних та східних (так званих мавританських) стилів. Першими архітекторами палацу стали Томас Харрісон та Франческо Боффо. Але їхній проект чомусь не сподобався Воронцову. Після будівництва фундаментів та закладки муру глибокої центральної ніші він звертається до придворного архітектора англійського короля Едуарда Блора з проханням створити новий проект, із включенням виконаних будівельних робіт. Блор відмовляється їхати в Алупку й виконує проект на основі описів та малюнків. В життя віртуальну тюдорівську фантазію Блора втілює талановитий інженер Уільям Гунт. Закінчував будівництво міський архітектор Одеси італієць Джорджо Торрічеллі (кажуть саме йому належить ідея димарів-мінаретів).
Будівництво палацу тривало майже двадцять років (1828-1848 рр.). Воронцов хотів здивувати всіх розкішшю і багатством своєї нової резиденції, і це йому вдалося. Будівництво велося руками кріпаків переселених сюди переважно із Московської та Воронезької губерній. Це були талановиті камнетеси, завдяки яким у будівництві палацу змогли використати місцеву надміцну породу – діабаз.
На будівництві працювали тисячі кріпаків. Крім камнетесів тут були люди будь-яких спеціальностей: від ковалів до кухарів. За роботу платились копійки, а будматеріал був взагалі безкоштовний, тому свої величезні статки Воронцов міг використати на інше: на розкішне оздоблення стін, на ліпнину, на бібліотеку, на картини та облаштування парку.
Понад 9 мільйонів рублів було витрачено Воронцовим на будівництво палацу в Алупці. На той час ніщо в імперії не коштувало більше. Палац складався із шести корпусів та 150-ти кімнат.
Заключним акордом будівництва стала знаменита левова тераса із мармуровими левами роботи італійського скульптора Джованні Бонанні.
До 1917 року палацом володіли три покоління Воронцових. Більшовики його націоналізували. У 1921 році тут відкрився музей. В 1941 році основну частину експонатів музею евакуювати не встигли, тому вони зберігалися в залах і в період німецької окупації. Але німці (як це не дивно) вивезли не все (офіційно 537 картин) – дещо збереглося в палаці. Деяку частину викрадених картин вдалося повернути після війни.
З 4 по 11 лютого 1945 року Алупкинський палац використовували як місце дислокації англійської делегації під час Ялтинської конференції. Уінстону Черчіллю дуже сподобалося творіння британських архітекторів.
До 1955 року палац Воронцова виконував функції державної дачі. Його відвідала уся партійна верхівка Радянського Союзу. З 1956-го тут знову музей, а з 1990-го року тут офіційно палацово-парковий музей заповідник. Вхід у палац платний, а от парк можна відвідати безкоштовно. Це данина традиції заведеної ще в часи Воронцова (тоді по парку міг гуляти будь-хто і без плати).
Парк
Алупкинський парк було засновано у першій половині 19 століття. Для його будівництва Воронцов запросив талановитого німецького садівника та паркового архітектора Карла Кебаха. Парк розташували на двох рівнях, тому він і нині ділиться на дві частини – Верхній і Нижній парки.
Творчий геній Кебаха створив парк невід’ємною частиною палацово-паркового комплексу. Хоча, думаю, він і без палацу був би одним із кращих парків України. Клімат дозволив садівнику засадити парк субтропічними рослинами. Магнолія, платан, корковий дуб, сосна італійська, суничники, пальми, лаври, кипариси, маслини – де ще в Російській імперії могли зростати такі екзоти?
Нинішня площа парку 40 га. Тут зростає понад 200 видів та форм дерев і чагарників. А ще парк зачаровує своїм рельєфом – прямо над ним висить скеляста громада куестової гряди, а в самому парку розташовано кілька кам’яних хаосів.
Галявини, озера, фонтани, джерела, тераси у синтезі із фактурною зеленою (аж очі виїдає) рослинністю створюють фантастичне враження дитячої казки. А поряд не менш казкові палац і море… Хто ще не був у Алупці – бігом туди. Не побачити це просто соромно.
Текст та фото Романа Маленкова
