В Лугож Lugoj ми потрапили дорогою із Тімішоари на Сібіу. Інформації небагато, але пару цікавих світлин було в інтернеті, то чому б не заскочити. Взагалі то я думав, що Лугож це Трансільванія, але пізніше з’ясував, що місто належить до провінції Банат, столицею якої є Тімішоара, а до межі Трансільванії звідси 60 кілометрів на захід.
Оглянули місто – цікаве, видно, що колись було багате, із церквами, костьолами, синагогою, із красивою набережною, над річкою Тіміш, але не впевнений, що я б запам’ятав би так гарно це місто, якби не українці, і якби не Тарас Шевченко…
Тарас Шевченко та церква святого Володимира
Оглянувши усі пам’ятки ми вже прямували до машини, але щось мене потягло іще в одну вуличку, яка тяглася вздовж річки. Пригадую що це було – хрести. Є хрести – є церква, а вона може бути цікавою. Поряд із п’ятибанною церквою, сипматичною, не без архітектурної родзинки (у вигляді закручених барабанів під чотирма боковими банями), стояв пам’ятник – погруддя. Та це ж Шевченко, я його впізнав здалеку.
На пам’ятнику була таблиця із шматком «Заповіту» румунською мовою (щоб зрозуміти це, я скористався гугл-транслейтом):
De-oi muri, îmi vreau mormîntul
În cîmpia largă
Unde-n scumpa-mi Ucraină,
Nipru-n văi aleargă.
Церква виглядала доглянутою і живою. Звідти вийшла старша жінка й почала підозріло приглядатись до незнайомців, які фотографуються біля Шевченка. Я хотів був сказати «буена зіва», але чомусь промовив українською:
– Добрий день!
Жіночка аж засяяла… Виявилося, що вона розмовляє українською, що церква українська, і висвячена на святого Володимира та ієрарха Петра Могили (ого), що в храмі якраз закінчилася служба, священик каже казання, і нас запрошують.
Церква була яскрава і повна українців. Усі віталися з нами і раділи. Дивина, невже аж сюди тяглися українські етнічні землі, подумалось тоді. Звідси до кордону по прямій десь із три сотні кілометрів.
Нам розповіли, що українці сюди прийшли після Першої світової війни. З десяток закарпатських родин, десь з-під Межигір’я, поклали тут, на околиці Лугожу, свої городи й свій хутір. З часом цей хутір став частиною міста. Нині в Лугожі мешкає близько чотирьох сотень українців, більшість з яких в Україні ніколи не бували, але знають мову, і вважають її рідною, читають і шанують Шевченка. Збудували власну церкву… Як же стало соромно за наших київських акакаяразніца.
Пізніше з’ясував деталі появи тут українців. Справа була так – один багатий український поміщик, на прізвище Гузар, в часи війни командир кавалеристів, купив собі великий шмат землі біля нинішнього села Педурень, і заклав село Гусарка, в яке запросив селян із Карпат (нинішні Закарпаття і Франківщина). Найбільша кількість колоністів прийшла із села Студене (зараз село Студений, Міжгірський район), де землі майже не було. Вони створили власну колонію в Гусарці, яка пізніше почала називатись Педурень, а частина осіла на околиці Лугожу. Ці землі неможливо назвати етнічними українськими, але ж скільки їх насправді є…
Лугож відомий у історичних документах із 13 століття. Це була потужна угорська фортеця, на шляху у кочівників. Пізніше вона використовувалася трансільванськими воєводами у боротьбі із османами. Наприкінці 17 століття Лугож опинився у володіннях Габсбургів, які надовго не змогли втримати територію Банату – після поразки, саме під Лугожем, у 1695 році, вони поступились нею Османській імперії.
Османи у 1701 році, згідно із Карловіцьким договором, зруйнували міські стіни Лугожу, й фортеця фактично перестала існувати. А у 1718 році османів вигнали – надовго прийшли Габсбурги, які привели із собою нових німецьких колоністів. Німці оселилися на лівому березі річки Тіміш, і розбудували гарне кам’яне місто, яке до 1795 року вважалося окремим населеним пунктом, із своїм магістратом.
В 19 столітті румунський і німецький Лугож вже був єдиним містом – великим торговим осередком на шляху із Банату в Трансільванію. Тут звели велику кількість гарних житлових та громадських будівель. А у 1902 році збудували залізний міст, який нині є одним із символів міста.
Я б не назвав нинішній Лугож туристичною перлиною – він абсолютно не розрахований на туристів, багато будівель стоять дещо недоглянутими, але у міста, зважаючи на кількість архітектурних пам’яток, гармонічний ансамбль міського центру, дуже великий потенціал. Для українців він має бути особливо цікавим.
Текст та фото Романа Маленкова.
