На півночі Вірменії, недалеко від грузинського кордону, біля міста Алаверди та монастиря Санаін, лежить монастир Ахпат. Це один із найбільших монастирських комплексів Вірменії, в минулому, значний культурний та науково-освітній центр країни. Від 1996 року, разом із монастирем Санаін, Ахпат є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Ми потрапили у Ахпат в суботу, у вихідний день. Тут був цілий натовп відвідувачів, але вони не зіпсували гарне враження від неймовірного монастирського комплекса – трьох церков, каплиці, книгарні та дзвіниці. Якийсь нереальний колорит будівель, зведених із темного каменю, підсилюється навколишньою природою. Казкове місце.
Монастир Ахпат був 976 році царицею Хосровануш, дружиною Ашота ІІІ Багратуні. Майже відразу він стає одним із головних духовних центрів Лорійського царства (була така вірменська феодальна васальна держава), а пізніше, після перенесення сюди усипальні царського роду Багратуні, отримує і загально вірменське значення, чому підтвердженням може бути церемонія прийняття сану католикоса єпископом Барсегом у 1081 році, саме у Ахпаті.
У 1105 році Ахпат було розграбовано еміром Кзилом, а у 1118 році територію Лорійського царства захопили сельджуки й воно припинило існування. Пізніше ця територія була приєднана до Грузії й монастирі Ахпат та Санаін отримали нове життя. Ахпат став резиденцією вірменських архієпископів і вважався одним із головних монастирів Східної Вірменії аж до її завоювання Російською імперією.
Назва Ахпат пов’язана із легендою про двох архітекторів – батька і сина, які посварилися через якусь будівельну суперечку, а потім, після зведення сином великої стіни, помирилися. Батько тоді сказав – ах пат (о стіно, вірменською). Така назва і залишилась у обителі.
Головним храмом Ахпату є церква Сурб Ншан (святе Знамення), яку почали будувати у 972 році, ще до заснування монастиря. Архітектором храму був Трдат, а покровителями – царевичі Багратуні, діти Ашота ІІІ – Смбат та Кюріке – їх барельєфне зображення із моделлю храму в руках, прикрашає східний фасад церкви.
Церква Сурб Ншан – геніальний витвір мистецтва. Тут вражає майже все, від неймовірного дверного порталу, до купольного залу та вівтаря, із залишками розписів. Перед входом великий гавіт, дуже цікавий зсередини – з колонами, арками та світловим вікно в центрі куполу; праворуч від гавіту церква Сурб Григор (святого Григорія Просвітителя) була зведена у 1005 році, й перебудована у 1211-му – будівля, яка нагадує простий будинок із двосхилим черепичним дахом. Ліворуч від гавіту невелика купольна церква Сурб Аствацацин (Богородиці), зведена у 13 столітті, а за нею книгарня (бібліотека) – проста ззовні й вражаюча зсередини будівля, хрестово-купольного планування із світловим вікном в центрі. Книгарня з’єднана із церквою Сурб Ншан та із гавітом. До них прибудована усипальня княжого роду Уканянц. За ними стоїть трьохярусна дзвіниця, зведена у 1245 році. Ще на території монастирського комплексу є трапезна – її я не роздивився уважно, але судячи із фото вона теж дуже нічогенька.
Бібліотека монастиря унікальна. Свого часу це було найбільше зібрання вірменських середньовічних рукописів, на основі яких було створено єреванський музейно-архівний комплекс Матенадаран. Усі ахпатські рукописи перевезли туди.
До Ахпата 170 кілометрів від Єревану та 10 від Алаверди. Дорога нормальна за якістю покриття і надзвичайно мальовнича, особливо у глибокій, каньйоноподібній долині річки Дебед.
Текст та фото Романа Маленкова.
