Як же часто у нашій країні буває, що цікаві речі бачиш випадково (і це ще раз підтверджує, що наша країна велика й невідома). Ось і у Нерубайське ми потрапили випадково – поїхали за хрестиком на топокарті. І зовсім не пожалкували, адже побачили цікавий меморіал, яким, виявляється, Нерубайське відоме на Одещині, а ще – цікаву церкву – зрілий класицизм із черепашнику, огорнутий в південний колорит.
Але головне, що ми знайшли у Нерубайському – це цвинтар козаків-нерубаїв, які і дали назву селу, які збудували Одесу, які пообіцяли Катерині ніколи не брати в руки зброю, і стали нерубаями.
Після руйнування Січі частина козаків, із родинами, перейшли на землі Османської імперії, на південь, де почали хазяйнувати.
Ось як про це пише сайт СПАС-Україна:
Покидаючи Січ, козаки відійшли без втрат. Щоб зберегти родини від катувань, виселення до Сибіру, вирішено було йти на нові землі, тобто до Предслави (Предслава-Кочубей – нині місто Одеса).
(Ці) землі були давно знані, прибуткові, багато козаків звідтіля, на Пересипу сіль здобували не одне століття (а чумаки скрізь розвозили, аж до самої Західної Європи), риба є, земля непогана. А під ким жити – що під царем, що під султаном – однаково несмачно, але турки хоч слова дотримуються і якщо пообіцяють, то не збрешуть.
Місяць стояли флотом у (Чорному) морі – чекали дозволу султана на поселення.
Отримавши його, більшість козаків осіла у Предславі, інші подались до Дунаю, де також дано було землі під поселення (Задунайська Січ).
Швидко піднялася господарка. Коли будували куріні у Пересипській Січі, навчились пиляти ракушняк, бо лісу було обмаль. За декілька років з Запорозьких земель повернулись родини – довелося будувати хутори по балкам. Добрий прибуток давала сіль (у ті часи – валюта). Заможно мешкалось. Туркам сплачували мито і, у разі потреби, крім митної несли сторожову службу на березі моря…
…В 1792 році Чорноморські козаки перейшли на Кубань, утворивши там Кубанське козацтво.
Але не всім козакам до серця було покидати Україну, тому немало їх лишилося у Предславі, отримавши у козаків назву «Нерубаї», бо тих, хто лишався царат примушував роззброїтись та скласти присягу, що вони ніколи не будуть воювати проти царя. Так і жили нерубаї у поселеннях, які з часом названі Нерубаївка (Нерубайське), Усатівка (Усатово), зброю не здали – поламали, а присягу довелось складати.
Нерубайське розташоване на березі Хаджибейського лиману, фактично на трасі Е-95 й приросло південно-східним кінцем до Одеси. Це одне з найбільших сел. України – тут живе 8 з половиною тисяч осіб.
Головною атракцією села є меморіальний комплекс Музею партизанської слави, який розташований на глибині 12-14 м у катакомбах.
У Нерубайському розташована значна частина катакомб, які простягаються сюди із Одеси. Вони мають багатокілометрову довжину й утворилися в внаслідок видобування будівельного каменю. У роки Великої Вітчизняної у цих катакомбах переховувався великий партизанський загін, а у повоєнний час тут зробили музей. Нажаль, потрапити всередину нам не пощастило – сюди водять лише організовані туристичні групи, ми ж до таких не належали, тому змушені були задовольнятись спогляданням замурованих і зачинених входів до підземель, стелою, великим пам’ятником та будівлею, яку звели над виходом із Музею.
Але бажаючі можуть переглянути відео про катакомби, викладене на Ютюбі.
Є у Нерубайському ще один цікавий для туристів об’єкт – Вознесенська церква зведена у 1826 році. Це пам’ятка архітектури національного значення. Ось що пише про храм Довідник пам’яток архітектури та містобудування:
«Зведена в стилі класицизму, кам’яна, тинькована, хрестовокупольна, четирьохстовпна, з напівкруглою апсидою зі східного боку і двох’ярусної дзвіницею – із західного. До апсиди з південного боку примикає прямокутна прибудова. Центральна частина перекрита куполом на круглому барабані, спирається на вітрила, підтримувані напівциркульними арками, апсида – конхою, інші частини споруди – напівциркульними склепіннями. Купол увінчаний напівсферичної главою з головком. Північний і південний фасади завершені трикутними розірваними фронтонами з люнетами в бубні, західний – високим трикутним фронтоном з п’ятигранної нішею в бубні».
Храм дуже симпатичний, доглянутий і шанований місцевими мешканцями. Його оздоблення та «шуба» лишній раз підтверджує, що розташований він на півдні – в краю черепашника-вапняка.
Текст та фото Романа Маленкова
