Українська Вікіпедія нам повідомляє про сім населених пунктів із назвою Приморське. І не дивно, адже мені колись здавалося, що кожне третє село розташоване біля моря, має таку назву і я навіть здивувався, що їх в Україні всього сім. Два у Одеській області. Одне у Кілійському районі. Саме про нього і розповідь.
Нині це досить велике село (населення 1800 осіб) яке все частіше ототожнюється із найпівденнішим некримським курортом України. Хоча до справжнього курорту Приморському дуже далеко, але потенціал у нього є – це чисте і тепле море, відсутність натовпів відпочивальників, а відповідно, відносний затишок. Берегова лінія села потихеньку заростає базами відпочинку, а мешканці звикаються із думкою про майбутній курортний бізнес (адже іншого тут вже практично немає). На шляху до розквіту курорту стоїть 30 км дуже розбитої дороги від траси Одеса – Ізмаїл на Вилкове. І швидке покращення шляху не прогнозується.
Приморське розташоване поміж великих (і не дуже) лиманних озер. Тутешнє море – це тиха й відносно мілководна затока. Ймовірно колись у неї котив свої води Дунай, але час пересунув дунайську дельту південніше.
До 1945 року село називалося Жебріяни. Звідки походить ця назва – достеменно невідомо. Існує декілька версій: одна говорить про турецьке походження (Жебріяни, Жебріень, Жубріяни, Жубріень) і зв’язок із жебраками Іванами (Янами або Ванями – так турки часто називали росіян). Інша версія пов’язує назву із турком на ім’я Хаджи Ібрагім, який нібито заснував село. Назва трансформувалася спочатку в Аджибраїл, потім в Джабраїл, а потім у Жебріян. Але у 1945 році радянська влада перейменувала село у Приморське.
Тривалий час Жебріяни належали Туреччині, а потім Румунії. У 19 столітті був нетривалий період російської окупації, але абсолютне приєднання до СРСР відбулося у 1944 році. А через рік Жебріяни зникли й з’явилося Приморське.
Більшість населення Приморського становлять старовіри-липовани. Ще у 18 столітті заселили вони дельту Дуная тікаючи від репресій реформатора Никона. Головним їхнім поселенням стало Вилкове (тоді Посад Липованський), а Жебріяни стали своєрідним сільськогосподарським та приморським сателітом.
Столицею українських старообрядців, які сучасних православних називають ніконіанами (хоча на території України ніконіанської церковної реформи не було), є село у Чернівецькій області – Біла Криниця. Але це лише за розміром та величчю храмів, а також за історичною першістю заселення. Але за кількістю мешканців-старовірів пальму першості посідає Вилкове, а біля нього Приморське та ще ряд сіл.
Крім старовірів у Приморському є й українці – нащадки запорізьких козаків. Між ними та старовірами до недавнього часу були заборонені шлюби. Але липовани злякалися виродження і зовсім недавно дозволили шлюби між «ніконіанами» та старовірами.
Детальніше про старовірів розповім у статті про Вилкове.
Головною пам’яткою і гордістю Приморського є церква Казанської Божої Матері збудована у 1903 році. Для старовірів це типовий храм. Храм корабель. Хоча для решти православних такий храм є не дуже звичним. Здалеку він ніби звичний для єпархіальних проектів Центральної України – одна баня та дзвіниця. Але зблизька він зовсім не схожий: вишуканий декор, відстань між церквою і дзвіницею та їхні розміри, внутрішнє оздоблення, а особливо – іконостас. Іконостас – це щось! Такий рідко де побачиш. Місцеві кажуть, що це особливість старовірського іконопису. Можливо і особливість, бо це дійсно красиво.
Текст та фото Романа Маленкова
