Відразу про те, що вразило у Приморському та навколишніх селах – величні муровані храми, про існування яких я не підозрював, й у Інтернеті ні слова не зустрічав, та українська мова. Виявляється на півдні, зовсім недалеко від румунського кордону, переважна більшість сільських мешканців розмовляє українською. Але ж я неодноразово бував у Вилковому й там чув лише російську. А виходить що це виключення, зумовлене компактним проживанням старообрядців. Отакий то я географ… Дорогою купуючи у дівчаток-підлітків виноград, розпитуючи у підвипивших чолов’яг про дорогу розмовляв із ними російською – така вже звичка виробилась від щорічного відпочинку в Криму – на півдні, мовляв розмовляють російською, а виявляється зовсім ні – й мені відповідали українською. На базарі, в церкві, навіть у дитячому садочку тут чути чітку говірку Наддніпрянщини.
Церква Святого миколая (1906 р.)
Звідки, чому? Так у нас же села козацькі, відповідали мені. Ну ладно, кілька козацьких сіл в Татарбунарському районі, і то добре. Але українською мені відповідали і в Саратському районі, і навіть на кордоні із Молдовою – це там де ми спілкувалися із місцевими мешканцями. Лише у болгарській Зорі розмовляли російською, а у крамниці там звучала болгарська (це я визначив дкдуктивним методом, тому що якби не знав що село болгарське, вирішив би, що то румунська). Знайомі краєзнавці мені пізніше повідали, що майже вся сільська Одещина розмовляє українською. Але ж Бессарабія, з її строкатим національним складом, із болгарами, молдаванами, гагаузами – та бути такого не може. Виявляється може, адже це територія де переважають села над містами й більшість цих сіл заселили колись вихідці із Наддніпрянщини – козаки, які втікали від окупантів з Московії, селяни-кріпаки, які бігли від панського свавілля.
Заселення Бессарабії українцями відбувалося в декілька етапів. Перша хвиля припала на 1708-1710 рр. – кілька поселень було створено козаками-мазепинцями, які втікали від військ імператора Петра. Масове ж заселення задністровських територій українцями почалося у другу хвилю міграції – після руйнування москалями Запорізької Січі. Козаки тисячами посунули в сторону Дунаю, де знайшли прихисток під протекторатом Порти. Причому султан офіційно дозволив козакам селитись спочатку на лівому боці Дунаю, а потім на правому і у дельті. Було створено Задунайську Січ, яка й стала джерелом розповсюдження українства та розселення українців на землях Бесарабії. Про це детально розписано у Вікіпедії.
Третя хвиля масової появи українців на території між Дністром та Дунаєм припала на період найжорстокішого закріпачення та експлуатації селян Наддніпрянщини та Поділля у першій половині ХІХ століття. Читайте «Миколу Джерю» – там геніальний Нечуй-Левицький описав причини і процес переселення. І саме у той період було офіційно засновано більшість козацьких українських сіл чорноморського узбережжя.
Сюди веде жахлива дорога – 35 кілометрів розбитого асфальту, який у суху погоду місцеві водії воліють об’їхати по ґрунтовці. На зворотному шляху так зробили і ми. Здолавши 20 кілометрів рівного глинистого шляху, на якому десятки автівок рухались назустріч, поспішаючи до привітного чистого і теплого моря курортних місцин Рассєйки та Катранівки, ми майже дістались районного центру – Татарбунар. Потім було ще півтори сотні кілометрів найгіршої міжнародної траси України – Одеса – Рені, доки не відчули рівненьке полотно оспіваної у піснях Е-95-ї.
Село Шагани було створене козаками Задунайської Січі у 1809-1812 рр. на місці невеличкого татарського поселення Буюк Шаган, що стояло на березі солоного лагунного лиману Шагани. Відповідно, із назвою думаю все зрозуміло. Чи татарський аул вже не існував, чи козаки татар трохи посунули – невідомо. Але село розрослося не зберігши ніякої інформації про татар.
Розташування Шаганів було дуже цікавим, якщо не дивним. Чому на березі лиману, коли до моря всього шість кілометрів? Так само, фактично дзеркально, розташувалося на березі лиману Сасик село Золотари (нині Лиман). Чи то між морем і селом були родючі поля (хоча не схоже), чи то остерігалися нападу з моря, а може з якихось інших міркувань, але козаки поселилися між морем, відділеним від суходолу піщаною косою двохсотметрової ширини та смугою заболоченої слабосолоної затоки, і двома великими лиманами.
Козаки, які селились разом із родинами, займалися землеробством та скотарством, активно рибалили у морі та на лиманах, а ще добували сіль. У другій половині ХІХ століття в Шаганах відкрили філіал контори соляного промислу, центр якого був розташований у Тузлах (великому селі розташованому за 40 км від Шаганів).
Історія села дуже цікава. Засноване як козацьке поселення на місці татарського до 1812 року воно входило до складу Туреччини. Потім за Бессарабським мирним договором між Туреччиною і Росією разом із Бессарабією Шагани перейшли до Росії. 1918 року Бессарабію анексувала Румунія, а у 1940 її приєднали до СРСР. Із 1941 по 1944 рр. тут знову було румунське губернаторство. Може тому і традиції, і мова збереглася краще, бо сталінська Росія прийшла сюди на двадцять років пізніше.
У 1945 році, на хвилі нищення татарських назв Шагани перейменували у Приморське. Скільки ж їх, тих Приморських? Наприклад за 25 км від Приморського-Шаганів є Приморське Кілійського району, яке до 1945 року називалося Жебріяни. Воно є поселенням старовірів про яке ми вже писали.
Приморське (Шагани) село немаленьке. Нині в ньому мешкає близько 2200 осіб.
Миколаївську церкву закінчили будувати у 1906 році. Звели храм на кошти парафіян у стилі історизму (чи то модерну). Схожа за стилем церква була збудована у сусідньому селі Лиман (Золотари). Значні розміри та досить незвичний стиль характеризують заможність парафіян (ймовірно козацького сословія), які замовляли будівлю. Зважаючи на розміри та стиль храму Святого Миколая у Приморському, його можна віднести до значних пам’яток провінційної культової архітектури. Дивує абсолютна відсутність інформації про цю розкішну будівлю.
Поряд із Приморським, недалечко від моря, розташований курорт із, м’яко кажучи, специфічною назвою «Рассєйка». Місцеві мешканці кажуть, що назва походить не від сусідньої країни, а від чого – я забув. На курорті безліч баз відпочинку (переважно совдеповського типу, але є і більш-менш), дискотеки, атракціони, ринок. Від моря бази відокремлені смугою зарослої очеретом затоки шириною метрів у 300-400. Через затоку прокладені дерев’яні кладки, які виводять на пляж – довжелезну (казали у 50 км) піщану косу. Море тут чисте і тепле, людей на пляжі відносно небагато навіть у час-пік. Бути б тут великому людному курорту, але дорога усе псує. Наприклад ми сюди більше не поїдемо, доки не відремонтують асфальтне покриття. Але може це й на краще, адже небагато залишилося подібних місцин, де спокійно плавають лебеді, над головою літають пелікани, а риби так багато, що за годину навіть початківець може наловити десяток дрібноти, яку всі сприймають за банальних карасиків, а то, насправді, молодь коропців (гріх таку й брати)…
Текст та фото Романа Маленкова
