Чортория

Найцікавіше село Кіцманщині, безумовно, Чортория. Тут є на що подивитися туристу: замок-палац, дерев’яна церква, лебедині озера…

Але, перш за все Чортория – батьківщина українського кіноактора, сценариста і режисера Івана Васильовича Миколайчука. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно. Жоден українським фільм 60 – 70х років ХХ століття не обходився без його участі. Ось що казав про Миколайчука Сергій Параджанов: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко».

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року у Чорториї, помер 3 серпня 1987 року у Києві. За своє життя зіграв ролі у багатьох фільмах, найвідоміші серед яких роль Тараса Шевченка («Сон», 1964 рік), Івана («Тіні забутих предків», 1964 рік), Давида Мотузки (“Бур’ян”, 1966 рік), Василя («Пропала грамота», 1982 рік), Петра («Білий птах з чорною ознакою», 1971 рік). В останньому він був також співавтором сценарію. Крім того, у 1979 році Миколайчук поставив фільм «Вавилон-ХХ» за романом Лебедина, в якому він був також автора музичного оформлення та зіграв роль Фабіана, а у 1982-му – кінострічку «Така пізня, така тепла осінь» у співавторстві з В.Коротичем. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців, проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли. Тодішні комуністичні вважали його націоналістом. А державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно у 1984 році. 

В Чорториї діє садиба-музей Івана Миколайчука. Щоб потрапити до неї, треба біля автобусної зупинки звернути з траси праворуч. На трасі є дороговказ з надписом «Музей». Ідемо за вказаним напрямом і біля нової церкви повертаємо праворуч на вулицю, що названа на честь видатного актора. Незабаром побачимо праворуч на пагорбі традиційну українську дерев’яну хатинку з типовим парканом. Це і є потрібна нам садиба. Те, що ми бачимо зараз – наукова реконструкція хати, де жила родина Миколайчуків, виконана у 1991 році.

У 2006 році на подвір’ї відтворено криницю та встановлено бюст акторові. Поруч з хатою ростуть дві березки, які ще у 70-ті посадив сам Миколайчук разом із братом. Зібрані у музеї речі, оригінальні: валізка Івана, з якою кіноактор їздив до Чернівців, його та братів-сестер колиска, ткацький верстат, родинні світлини, народні строї, мамині вишивки.

Фото з книги Ігоря Чеховського «Прогулянка Чернівцями та Буковиною»

За музеєм доглядає старша сестра Івана Миколайчука Фрозина Грицюк. Вона мешкає неподалеку від садиби-музею і її з задоволенням покликають місцеві мешканці. Після відвідання музею обов’язково попросить пані Фрозину показати дорогу до Лебединих озер. У рік смерті Івана Миколайчука сюди взимку вперше прилетіли лебеді. Місцеві жителі казали, що то душа Івана повернулась додому. З кожним роком граційних птахів прилітає все більше і більше. Нещодавно утворили природний заказник, а озеро стали йменувати Івановим. Вода в ньому не замерзає, а з дна б’ють гарячі джерела.
Наступний цікавий об’єкт Чорториї знаходиться у західній частині села. Мова йдеться про один з найкрасивіших та найстаріших на Буковині палаців. Проте питати мешканців села про його місцезнаходження марно. Спитайте краще, де знаходиться психоневрологічний диспансер, і місцеві жителі з радістю покажуть вам одноповерхову будівлю з триярусною башточкою, що знаходиться на території парку.


Точну дату побудови палацу ніхто не знає. У переліку місцевих пам’ятків архітектури Чернівецької області палац датовано ХІХ століттям. Проте в інших джерелах визначена інша дата його побудови: кінець XVII – початок XVIII століття. Також є невизначеність і з його назвою. У вищезазначеному переліку пам’ятка значиться, як «Палац Манеску».

Цілком ймовірно, що румунський багатій Манеску не був першим власникам цього дива. Перекази кажуть, що раніше палацом володів польський феодал, якій програв його у карти. Як би там не було, але до сьогоднішнього дня до нас дійшла унікальна мурована пам’ятка минулих століть – палац у еклектичному стилі з неоготичними отворами вікон головного порталу, класицистичною статуєю над портиком і красунею-вежею з багатьма декоративними башточками на бані в румунському стилі.


Навколо палацу в кінці ХІХ століття збудовано парк. В парку переважають дерева старого віку різних порід, які зростають окремими екземплярами, алеями та невеличкими групами. У складі дерев та чагарників налічується 11 видів цінних дерев. Найвідоміший «експонат» парку – найстаріше на Буковині тюльпанове дерево віком понад 200 років.

На територій парку також проростають берест віком 150-170 років, модрина європейська, акація клейка, айлант, гледичія, осокір, липа різнолиста. А до 50-річчя від дня народження Тараса Шевченка була посаджена алея кінського каштану.

Яке ж буковинське село без дерев’яної церкви? Так, вона тут теж є. Стара, класична буковинська, «хатнього» типу з характерною боковою прибудовою до бабинця.

Побудована у 1749 – 1750 роках і освячена на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Стіни церква обшиті відносно новим тесом, а дах традиційно вкритий бляхою.
За легендою, коли стара сільська дерев’яна церква згоріла, нову церкву купив місцевий пан в Карпатах. Доставляли її в Чорторию з карпатських гір за допомогою плотів. Але як узгоджується «карпатське» походження церква з її типовим для Буковини «хатнім» типом, залишається загадкою.

 

Текст та фото Андрія Бондаренка (Джихад Джаббаров)                          andy_babubudu