Поле Конотопської битви

Значуще місце в героїчній історії України, широке поле, рясно полите кров’ю наших предків-козаків та загарбників з Московщини, що зазіхнули на волю та незалежність козацької держави – це поле, поряд з Конотопом, де в 1659 році відбулась величезна, та переможна для козаків, сеча, що так і названа, Конотопська битва.

І відбулась ця битва не з королівством Польським, як до цього за Хмельницького, а з царським військом Олексія Михайловича, відбірним та таким, що чисельно набагато перевищувало козацько-союзницькі сили.

1654 року відбулась Переяславська Рада, а вже у серпні 1658-го в порушення угод, на Лівобережжя були введені царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським.

У відповідь гетьман Іван Виговський укладає Гадяцьку угоду, згідно з якою з’явилася нова федеративна польсько-литовсько-українська держава. І вже наприкінці 1658 року, війська Виговського спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського.

В квітні 1659 року 100-тисячне військо царських бояр, князів О.Трубецького, С.Пожарського, С.Львова посунуло на українські землі. Російський історик Соловйов у 19 ст. наводив цифру 150 тис., а зараз російська Вікіпедія соромливо вказує загальну чисельність в 28,5 тисяч та на додачу 6,5 тисяч козаків московського ставленика гетьмана Івана Безпалого, між тим пише, що чисельність козацько-татарського війська була близько 50 тис., причому козаків Виговського, лише 16 тис.

Необхідно відмітити героїзм захисників Конотопської фортеці, загалом 5 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким, що протягом 2 місяців тримала оборону міста при облозі та постійних штурмах 100 тисячного царського війська.

Це дало змогу Івану Виговському домовитись з кримським ханом Мехмедом IV Гіреєм про допомогу та зібрати вірні козацькі полки.

Перебіг подій Конотопської битви досить повно та широко описана в різних джерелах, тому переписувати її не будемо, зазначимо лише, що за різними даними, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських вояків, в полон потрапила велика кількість царських воєвод, зокрема, князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов, а також те, що Конотопська битва була виграна завдяки воєнному мистецтву, а не кількісній перевазі та є однією з найграндіозніших переможних битв в історії України.

Іван Виговський

Не зайвим буде зазначити про визнання нищівної поразки московського війська навіть імперськими істориками 19 ст, зокрема, відомий російський учений Сергій Соловйов (1820—1879), професор, ректор Московського університету, так писав про Конотопську битву:

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву…»

А ще дуже лаконічно, але ємно та по суті оспівується Конотопська перемога в кобзарській пісні:

“До города Конотопа військо підступало,

Воєводи Трубецького лагерями стало.

Славний гетьман наш Іван Виговський на ту облогу

Зібрав військо козацькеє, ще й орду в підмогу.

Захотіли козаченьки москаля провчити,

І для цього задумали річку загатити.

Потаємно вдень і вночі гатку насипали,

Після цього все довкола як болото стало.

Орда зліва, а військо справа, славне з козаками,

Причаїлися, і в заплаві, на січу чекали.

Були послані загони на стан Трубецького,

Щоби заманить москаликів на слизьку дорогу.

Стала стріча, стала січа, ревнули гармати,

Скресли шаблі — козаченьки стали відступати.

Москаль реве, москаль тисне скільки має сили,

Аж допоки у болото їх не заманили.

От тоді вже, у болоті, гарно обступали,

Били, різали й рубали, в болото втоптали.

Зранку рано й до полудня гармати ревіли,

Списи гнулися й ламалися і стріли летіли.

Заробили москалики чого не бажали –

Постріляні й порубані в багнюці конали,

Слава ж батьку Івану Виговському, слава Україні!

Слава війську козацькому одвіку й до нині!”

І вкотре наголошуємо, що такі визначні події в українській історії заслуговують на повноцінний меморіал, а не лише на скромний постамент, хрест та кілька табличок про нагадування.

А для роздумів наведемо цитату про  рівень української національної свідомості з інтерв’ю Максима Стріхи для “Радіо Свобода”:

“Ми, справді, такий народ, що й досі ладні оплакувати своє героїчне вмирання і пишатися ним (мається на увазі Берестецька битва – ремарка авторів), але недооцінюємо свої блискучі перемоги, яких в нашій історії теж було досить”.

Текст та фото Ігоря Дорожка та Максима Назаренка.