Понад 300 літ існує село Славгород.
На відміну від багатьох слобожанських поселень, що засновані козаками-переселенцями з Наддніпрянщині, Славгород заснували трохи раніше. Спочатку містечко було поселенням боярських дітей, стрільців та пушкарів, який московський цар направив для охорони південних рубежів. Козаки з’явились трохи пізнише, коли охтирський полковник Іван Перекрестов викупив Славгород у 1686 році.
Маєток у 1704 році Петром І було відібрану на користь казни, а в 1720 в числі інших колишніх володінь Перекрестова тим же Петром І переданий його власному духівнику Тимофію Надаржинському.
Потім маєток переходить до Кораскових, а потім – до князів Голіциних. Все це відбувалось не через продаж, а через шлюби та спадок, отже можна вважати, що за 200 років Славгород належав саме нащадкам Надаржинських.
Колись у Славгороді одночасно існувало аж чотири церкви. В метриках 1753 року значились Миколаївська, Троїцька, Архангеломихайлівська та Введенська, у 1760р. – вже три перших. Миколаївську церкву розібрали в 1788 році, на тей час вона була в аварійному стані після пожежі 1760 року, а власник Славгорода Надаржинський не бачив сенсу у її відновленні при наявності інших церков.
Храм Архангела Михаїла, зведений 1744 року, теж був розібраний.
Таким чином, на 1789 рік залишилась одна церква, Троїцька, збудована 1732 року підданими поміщиці Софії Матюшкіної, попередниця тієї, що існує в Славгороді на сьогодні.
Про цю церкву далі й піде розповідь.
З 1799 року Славгород належав вдові онука Тимофія Надаржинського, Варварі Василівні Надаржинській. Саме вона збудувала у 1807 році новий мурований храм Святої Трійці (архітектор О. Палицин).
В 1843 році княгиня Софія Олексіївна Голіцина (в дівоцтві Корсакова), що була правнукою Т.Надаржинського та дружиною камер-юнкера Двору, титулярного радника князя Віктора Васильовича Голіцина, дещо реконструювала храм, додавши нові елементи, оновивши іконостас, а в пусті ніши були поставлені гіпсові скульптури архангелів, святих та великомучеників. У другій половині 19 століття до церкви добудували невеликі прямокутні бокові вівтарі.
Церкву звели у вигляді античного грецького храму — периптера. Ця незвичність у церковній архітектурі відразу кидається в очі. Коли побачив цю церкву вперше, виникла підозра, що з таким архітектурним вирішенням в Україні церков не існує. І справді, пізніше з’ясували, що такого плану храм є ще лише один – Пертопавлівська церква у Севастополі. Вівтарна, східна і західна частина із дзвіницею обнесені колонадою тосканського ордеру.
Тепер про втрачене, те що ми тепер можемо бачити лише на світлинах 1914 року мистецтвознавця Григорія Лукомського.
Перед Троїцьким храмом в 1818 року на могилі генерал-майора А. І. Корсакова був споруджений прекрасний мавзолей з червоної цегли. На 1914 рік він вже був у вельми поганому стані, а зараз від нього і зовсім нічого не залишилося.
Також біля церкви був цвинтар, де ховали членів родини власників маєтку. Це був справжній пантеон з мармуровими скульптурами на надгробках, безперечними витворами мистецтва, який міг би стати пам’яткою. Можемо бачити це теж на світлинах Лукомського.
З роду Голіциних там були поховані:
предводитель Харківського губернського дворянства князь Василь Петрович Голіцин (1800-1863),
його дружина, Софія Олексіївна, в дівоцтві Корсакова, (1808-1858), їх син, предводитель Охтирського повітового дворянства князь Віктор Васильович Голіцин (1835-1885) з дружиною Єлизаветою Миколаївною, в дівоцтві Анненковою (1840-1886), та їх діти, що померли молодими, князь Віктор Вікторович Голіцин (1860-1877) і княжна Олександра Вікторівна Голіцина (1864-1866), а також дочка вже згадуваного князя Олексія Корсакова (того, чий мавзолей), княжна Варвара Олексіївна Корсакова.
На жаль, у 1930-х роках могили розрили, сплюндрували та знищили, шукали коштовності. Збереглася лише могила Софії Олексіївни Голіциної, проте проте від надгробку залишилась лише нижня частина, без пам’ятнику.
Кажуть, що у фондах Сумского художнього музею ще зберігається біла мармурова плита з барельєфом жіночого профилю, з могили княжни Варвари Олексіївни Корсакової. На плиті є надпис про час смерті: “1833 года, июнь 16 дня в 7 часов утра, в Голландии, при выезде из Роттердама вблизи города Горкум на р Вааль, на пароходе «Номбеген»”.
Смерть княжни овіяна легендою про трагічне кохання. Юною вона закохалась в одного з кріпаків, кохання було таким сильним, що вона наважилась просити у батька надати хлопцю вільну та оженити їх. Роздратований князь насильно відправляє дочку в Італію вчитись музиці, там вона з вісточок від служниці дізналась, що батько силою намагався оженити хлопця, а коли той відмовився, то через деякий час просто безслідно пропав. У відчаї дівчина прийняла отруту, але та не відразу подіяла, княжна довго після цього хворіла та лікувалась у Голандії. Але наслідки отруєння все ж були фатальними. Дівчину перевезли у рідний Славгород, де й поховали. Про швидкоплинність її життя говорить ще один напис на плиті, всього з трьох слів “Вот и все”.
Протягом 19 ст.власники Славгорода за проектами кращих архітекторів та скульпторів з Петербургу збудували для себе цілий палацовий комлекс. Палаців було два Судячи із світлин Лукомського, вони були шикарні. Зараз від них не залишилось і сліду. Проте залишились інші будівлі маєтку – двоповерхові флігелі.
Біля Троїцького храму після його побудови звели з цегли будинок для церковно-приходської школи на 2 класні кімнати. Цей будинок зберігся до цього часу і ще до 1977 року він був одним із шкільних приміщень сільської школи.
В 1867 році в селі будується приміщення для земської школи. Ця будівля теж збереглася, тепер там дитячий садочок.
Коли в кінці XIX століття Славгород стає волосним центром, в ньому в 1890 році будують ще й двокласне реальне училище. В 1911 р. земська школа перейшла в нове приміщення, яке і з початком радянських часів та на довгі десятиліття, до 1976 року, теж слугувало школою.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.
Колишня земська школа, нині дитсадок.
