Село Ярославець на Кролевеччині починає свою історію ще з часів Київської Русі.
За літописами, ще у 1196 році князь Чернігівський Ярослав Всеволодович з братами виступив проти Володимирського князя Всеволода, при цьому збудувавши два укріплених городки. Все закінчилось без кровопролиття, розійшлись миром, Ярослав в честь цього у одному з городків будує церкву, поселення розростається та отримує назву Ярославець.
В 1239 р. поселення розорене монголо-татарами. Але населення, що вціліло, відбудувало його, зберігши назву. У 1552 році Ярославець був вже досить значним населенм пунктом, оскільки в казанському поході Москви поряд з “боярськими дітьми” Новгород-Сіверського і Путивля були зазначені такі й з “Ярославця малого”. Після Деулінського перемир’я Ярославець увійшов до складу Речі Посполитої. Під час Хмельниччини багато з селян покозачились та були приписані до Глухівської сотні Ніжинського полку, брали участь в боях проти Речі Посполитої.
Під час правління гетьмана Івана Мазепи Ярославець було передано у володіння на той час генеральному писарю, а згодом генеральному судді Війська Запорізького Василю Леонтійовичу Кочубею (1640?-1708). 28 квітня 1688 р. він отримав царську грамоту на це володіння. Василь Кочубей та його нащадки володіли Ярославцем 230 років. І не лише Ярославцем, а також і багатьма маєтностями у нинішній Чернігівській, Сумській, Полтавській та Київській областях.
Після страти 1708 року Василя Кочубея (це окрема трагічна то водночас повчальна історія), в 1710 році володіння передані його сину, бунчуковому товаришу
Федору Кочубею (?-1728), який спорудив у маєтку панські та службові будівлі. Подальша історія села пов’язана з життям та діяльністю нащадків Василя Кочубея.
В часи володіння маєтком його онуком, Василем Васильовичем Кочубеєм, Ярославець набуває найбільшого розквіту, в 1781 році в ньому є регулярний сад, оранжерея, панська двоповерхова садиба на 15 покоїв, два мурованих флігелі, приміщення для дівчат-вихованок, будинок для гостей, конюшні та інші господарські споруди, власна лікарня та музична школа.
Окрасою маєтку була побудована в 1796 році, за особливим дозволом, дворова Благовіщенська церква, де зберігалися родинна реліквія — скривавлена сорочка діда, В. Л. Кочубея, у якій він був страчений.
Приблизно в середині 19 ст. Дем’ян Кочубей збудував у селі родову усипальню, флігель і садибу. Житловий флігель зберігся донині, садибу в 1918 році повністю розграбували. Окрім того, був закладений великий англійський парк на 20 га (є й інші дані, що на 30 га), встановлено розкішний фонтан.
Місцеві Кочубеї були також меценатами та благодійниками.
Першу школу в селі відкрив у 1848 р. Дем’ян Кочубей. За Василя Аркадійовича Кочубея відкрито школу для хлопців (1887) та школу для дівчат (1895), а також приміщення земської школи (1897).
Ним же у 1893 р. на околиці села було побудовано та відкрито лікарню (1960 р. в приміщенні колишньої кочубеївської лікарні відкрився Будинок ветеранів праці на 25 місць).
Після смерті чоловіка справу продовжила Марія Олексіївна Кочубей-Капніст, яка за власні кошти побудувала нове цегляне приміщення земської школи у 1912 р.
Останнім власником Ярославця був Петро Васильович Кочубей (1880-1918). На той час в маєтку діяли дві ферми, сушарка, маслобійня, цегельний, цукровий та спиртовий заводи у сусідніх хуторах. Ярославецьким Кочубеям належала також найбільша на Лівобережжі паперова фабрика в слобідці Ретик, заснована в 1842 р. Всього у володінні було 3500 десятин землі.
В 1918 році в зв’язку з відомим подіями, Петро Кочубей з родиною вимушений був виїхати у Київ, проте там його заарештували та вбили більшовики. Похований Петро Васильович на Аскольдовій могилі. Дружина, Любов Олександрівна, з дітьми емігрували за кордон, та з 1924 року проживали у Бельгії.
Нині на території маєтку Кочубеїв розміщується школа та дитячий садок, в школі є кімната-мезей, де зберігаються деякі вцілілі речі та документи. Із будівель маєтку залишилось дві. Це перебудований, як ми говорили, колишній флігель, а також дерев’яний будинок дружини Василя Аркадійовича Кочубея, М.О.Кочубей-Капніст, який у напівзруйнованому стані, проте ще має вцілілі колони та подекуди залишки оздоблення, ліпнини.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.
