Таке затишне та симпатичне село.Так подумалось, коли ми заїзжали у Вірлів Зборівського району Тернопільщини. Але залишали ми його з неприємним присмаком.
До того, що люди є різні, і деякі з них мають гіпертрофоване почуття відповідальності, що межує з безглуздям, мені не звикати. В подорожах стикався із всякими. Але тут було дещо. В місцевій Михайлівській церкві якраз йша служба. Щоб не заважати, ми з товаришем акуратно вирішили пофотографувати зовні. Лишень встигли зробити кілька кадрів, як були з усіх боків оточені місцевими чоловіками. Питання “Що ви тут робите?” та “З якою метою фотографуєте?” – типові, на них не звертаю увагу. Проте тут цим не обмежилось. Викликали поліцію. Добре, що серед прихожан була голова сільради, досить адекватна жіночка, яка розрулила ситуацію і навіть присоромила земляків. Надалі в селі залишатись вже не хотілось. Тим більше, вже все, що хотіли тут побачити – побачили.
Село невеличке, близько 350 мешканців, хоча раніше було вдвічі більше, відносно молоде, перша писемна згадка – 1732 рік, встигло побувати і в Руському воєводстві Королівства Польського, і в ЗУНР, і знову ж таки в Польщі, але вже в Тернопільському воєводстві. Ну а потім радянщина, та нарешті – незалежна Україна.
Село колись належало родині Ліпінських.
І ось на постаті першого з Ліпінських, що придбав маєток в 1845 році, зупинюсь детальніше.
Кароль Юзеф Ліпінський (1790-1861) – відомий польскій скрипаль (один з найвідоміших в світі того часу), диригент та композитор. Батько його був при дворі Потоцького капельмейстером, тому любов до музики Кароль мав з дитинства, і вже в 10-річному віці володів скрипкою досконало. Коли Каролю було 9 років, сім’я переїхала до Львова, де він прожив 20 років. В 19 років став першою скрипкою у Львовському театрі, а в 22 роки – диригентом та музичним директором.
В 1812 році Ліпінський знайомився з оперним мистецтвом у Відні, і там йому порадили не розпорошуватись на диригентство та скрипальство, а зосередитись виключно на скрипці. До поради Кароль прислухався, це визначило його майбутню долю. З театру він звільнився і почав давати концерти, спочатку у Львові, потім і у Європі. В 1818 році Ліпінський знайомиться з Паганіні, разом вони дають кілька концертів, які ввійшли в історію як великі дуелі скрипалів. Далі – європейські столиці, культурні центри, звання почесного громадянина Відня, концерти при королівському дворі у Лондоні та на коронації Миколи І, отримання в подарунок скрипки Страдіварі, 1745 року, з якою Ліпінський не розлучався до кінця життя. Дружні стосунки з Шопеном та Лістом, його прихильниками були Шуман, Вагнер та Берліоз.
1845 року Ліпінський придбав маєток в селі Вірлів, заснувавши однокласну музичну школу для селянських дітей з українською мовою навчання. В селі був наїздами, на відпочинках, а у 1859 році, коли захворів, переїхав сюди на постійне проживання. Помер знаменитий музикант у Вірліві 16 грудня 1861 року від астми. Після цього вся власність перейшла до рук синів – Густава та Константія. За заповітом – прибутки маєтку мали йти на заснування фонду, з котрого вплачувались стипендії юним скрипалям для навчання у Львові, Неаполі, Відні. Фонд діяв до початку першої світової війни.
Поруч із церквою в селі є могила Ліпінського. На могилі 1963 року було встановлено пам’ятник за проеком архітектора Т.Єзовського. Колись тут ще була родинна каплиця із склепом. Каплицю зруйнували, а на місці склепу нині пагорб. Поруч ростуть липи, які є ботанічною пам’яткою природи місцевого значення. Так і називаються – липи Ліпінського.
Що стосується Михайлівської церкви та її історії, то стара церква-попередниця почала будуватись в 1840 році, освячена аж через 21 рік, у 1861-му. Під час першої світової війни церкву було спалено. У призначеного священиком Йосифа Филиповича була мрія відновити церкву, тож 1924 році він закликав мешканців села до будівництва нової дерев’яної церкви. Храм був збудований у 1927 році, тоді ж і освячений. Досягши своєї мрії, Й.Филипович у 1928 році спочив у мирі. На протязі 30 років, з 1961 по 1991 церква була закрита. Нині належить УАПЦ, або після об’єднання – ПЦУ.
Риторичне питання в якості епілогу.
Чому у нас для видатної постаті із світовим ім’ям, яка жила, працювала та творила в Україні, ні те що не створено музею, а нівіть місце поховання перебуває в неналежному стані?
Текст та фото Ігоря Дорожка.
