Якби албанці знали українську мову – їм би назва Дуррес, може і не сподобалася б, але ж не знають – тому Дуррес – супер, звичайно після Тирани. Жарт. А може й ні, адже тут все що люблять албанці – кілометрові корки, суцільне гудіння клаксонів, синтез совка і сучасних фешенебельних готелів, десятки дотів-бункерів Енвера Ходжі, і, звичайно, мерседеси, мерседеси, мерседеси… А ще, уявіть собі, скульптура чолов’яги, який тримає на руках зовсім голу красуню… у центрі мусульманського міста. Я не зрозумів чому вона тут, але нормально, та і крім цього є що подивитись у Дурресі, от лише довбані корки…
У 627 році до н.е. місто заснували греки – вихідці із Коринфу та Керкіри (як і більшість старовинних міст Албанії). Назвали його Епідамн. Воно процвітало, доки його не захопили іллірійці. Потім настав час Риму. Римляни перейменували Епідамн у Діррахій (грец. погана скеля). Потім він неодноразово захоплювався іллірійцями й знову повертався до римлян. Далі була Македонія, яка долучила Диррахій до себе. Саме в македонський період (2 ст. до н.е.) до Диррахія дійшла легендарна Егнатієва дорога зробивши місто надважливим торговим вузлом – звідси відправлялися човни на Апенніни, звідси йшли жваві торгові шляхи в Істрію та на південь, у Бутрінті та Грецію.
У 48 році до н.е. біля Діррахія відбулася відома битва – в громадянській війні зійшлися дві римські армії – Гней Помпей завдав поразки Юлію Цезарю, для того, щоб через місяць повністю програти у битві біля Фарсала, й тікати, з поля битви, у одежині раба.
У 395 році Діррахій став столицею провінції у Візантії, тут, навіть, народився один з її імператорів – Атанасій І. В 481 році місто зруйнував імператор остготів Теодоріх – майбутній імператор Риму, який переніс столицю у Раввену. А далі були знову візантійці, венеційці, нормани, болгари, сицилійці, Епірські деспоти У 1272 році місто завоював видатний монарх Карл І Анжуйський. Король Неаполя та Сицилії, оголосив себе, ще й королем Албанії, Діррахій перейменував у Дураццо. А серби, які прийшли сюди у 1336 році називали місто Драч. Цікаво, що і нині він у греків Діррахіо Δυρράχιο, у болгарів, сербів та хорватів – Драч Drač, у турків Дірач Dıraç, у італійців Дураццо Durazzo.
Оглядаючи Дуррес у лютому 2020 року ми помітили немало зруйнованих та дуже пошкоджених старих будинків, а ще напівзруйновану башту міської фортеці, величезні шматки муру якої лежали прямо на дорозі. Мабуть землетрус, подумалось тоді. Верифікація думки в інтернеті підтвердила, що руїни дійсно від землетрусу, який відбувся зовсім недавно – 26 листопада 2019 року, і силу він мав немаленьку – 6,4 бали. Пізніше я з’ясував, що землетруси в Албанії, а особливо в Дурресі – банальна штука. Вони десятки разів руйнували місто, інколи повністю. Нині влада не відбудовує поруйновані землетрусом будинки періоду Енвера Ходжі – страшний совок, на їхнє місце ставить новенькі готелі, та сучасні багатоквартирні будинки – купу зручного житла для мешканців міста та туристів.
Башта впала під час землетрусу 26 листопада 2019 року
Якби не деякі будинки без вікон та купи циган та циганчат на набережній, які постійно щось клянчать (ми їм відповідали ніхт ферштейн) та намагаються щось вкрасти – зроду не подумав би, що Албанія не у ЄС. А ще зовсім недавно Дуррес був центром масової міграції албанців у Італію. Щоденно із порту відправлялися транспорти, які везли сотні й тисячі біженців на Апенніни, а італійці відправляли їм назустріч військові кораблі, щоб не допустити їх висадки на берег «чобітка». У 1997 році, після дефолту, краху фінансових пірамід та масових заворушень, у місто увійшли італійські миротворці, а у 1999 році тут було 110 тисяч біженців із Косово. Але про ці негаразди нині мало що нагадує.
В Дурресі багато пам’яток архітектури. Вони розкидані на досить великій площі, як для двохсоттисячного міста. Тут важко виділити старе місто, або чіткий історичний центр (є влучне польське слово – старувка), адже комплексу суцільної старовинної забудови не збереглося – де не де є старі будинки, які перемежаються із сучасними, та будинками комуністичного періоду. Найбільшою пам’яткою є фортеця візантійського періоду, яка зберіглася окремими шматками стін і баштами. Стіни великі і башти теж досить великі. Висота стін 12 метрів, довжина 3,5 км, товщина – як мінімум кілька метрів. Збудували фортецю у 6 столітті, після страшного нападу остготтів. Попід стінами влаштовано гарний парк відпочинку, і саме там стоїть скульптура (чи то пам’ятник) парубка із голою дівчиною на руках. Ближче до моря зберіглася велика кругла башта, яку називають Венеційською. Її, як і більшість башт фортеці, збудували, або укріпили в 14 столітті, в період венеційського правління.
Головною пам’яткою Дурреса, на думку путівників та туроператорів, є амфітеатр, який збудували в І ст. римляни. Тут відбувалися справжні гладіаторські бої, а пізніше його використовували як театр. Припинив своє існування амфітеатр у 4 столітті, чи то після землетрусу, чи то після наказу імператора Феодосія Великого, закрити усі місця язичеських видовищ.
Нині амфітеатр включений у попередній список ЮНЕСКО. Він має форму еліпсу довжиною 132,4 м, шириною 113,2 м, висотою 20 м. Арена має розміри 61,4 на 42,2 м. Він міг розмістити на своїх трибунах 15-20 тисяч глядачів, і його часто називають найбільшим амфітеатром Балкан, але це не так, адже я на власні очі бачив, амфітеатр у грецькому Аргосі, який міг вмістити 25-28 тисяч глядачів.
Амфітеатр досить поруйнований. Нині відбуваються масштабні реставраційні роботи, тому всередину ми не потрапили.
Високо над амфітеатром є ще одна кругла башта, на ній влаштовано прекрасний оглядовий майданчик, але не намагайтесь дійти до неї прямо від амфітеатру – нічого не вийде, адже там прямого шляху немає. Потрібно обходити міські мури. Дорогою побачите купу бункерів Енвера Ходжі – в парку, над фортецею, на клаптику ми їх нарахували вісім штук. А взагалі їх у місті сотні, недаремно ж у 1980 році місто перейменували у Дуррес-Енвер-Ходжа.
У Дурресі є римські руїни, є кілька цікавих музеїв, зокрема археологічний, є мечеті, православні та католицькі церкви, але для туристів Дуррес – це місто моря і пляжу. Пляж тут дійсно дуже великий, але пляжі – не наша тематика.
Тест та фото Романа Маленкова
