Після окупації Російською імперією так званого Дикого поля, виникла необхідність освоєння степових земель, які раніше належали ногайцям та іншим ордам. Не було й мови, щоб пустити сюди, на вольності, українців – панщину хтось відбувати мав, та і поява нової Січі, не заставила б себе довго чекати. Тому російські державці вирішили зробити так, як робили в таких випадках державці угорські, польські та інші – запросити спраглих до землі німецьких колоністів. Німці прийшли на Бесарабію, Таврію і Запоріжжя, щоправда, серед них, значну частину становили меноніти – представники протестантської релігійної течії, заснованої Менно Сімонсом в Нідерландах у 16 столітті. З кінця того ж 16 століття меноніти мігрували на територію Німеччини, й до рідних країв більше не повертались. І мову рідну забули, перейшовши на німецьку. Хто вони – німці, чи голландці – вони й самі точно не скажуть, але я буду їх називати німцями – який же ти голландець, коли не знаєш рідної мови. Німцями їх назвали й у Російській імперії, коли вони у 1803 році прийшли на землі Запоріжжя.
Величезний паровий млин нагадує подібні господарські будівлі Прусії.
Протягом 1803-1806 рр. в басейн річки Молочної із Пруссії переселилося 365 родин менонітів. За релігією пацифісти, меноніти тікали із німецьких земель, в першу чергу, через військовий обов’язок. Російська влада пообіцяла відміну обов’язку служити у війську (подумаєш – якихось 25 років), для колоністів, та ще й земельку, в неабияких кількостях, роздавала… У 1804 році було засноване найбільше менонітське поселення імперії – Гальбштадт Halbstadt (Півмісто). У 1915 році, вже після міграції звідси значної кількості менонітів, місто перейменували у Молочанськ.
За Гальбштадтом на Запоріжжі почали з’являтися нові й нові німецькі колонії – у 1863 році їх вже було 57. До 1871 року колонії входили у Молочанський менонітський округ, центром якого був Гальбштадт, але потім його трансформували у Гальбштадтську та Гвандефельдську волості, Бердянського повіту, Таврійської губернії.
Спочатку менноніти мешкали у невеликих глиняних хатках під соломою, або очеретом, але багатіли і розбудовувались. В середині 19 століття, за ініціативи Йогана Корніса, керівника менонітської громади, були впроваджені правила стандартного менонітського будинку, який повинен був зводитись із цегли, й вкриватись черепицею. Ще й нині стоять ці великі двоповерхові будинки (другий поверх мансардний) по селам Запорізької області, які колись були німецькими. Я вперше побачив такі будинки у селі Міколай-Поле. Вони мені здалися дуже дивними, неукраїнськими точно, й тим більше не російськими – все стало зрозумілим, коли проскочило слово «німці».
Палац Шредера (або Вільямса).
Колишня приватна жіноча гімназія. Нині Менонітський центр.
Колишня Центральна школа.
Менонітський будинок мав шість житлових кімнат, кухню, дві печі та два входи. Значне використання цегли та черепиці при будівництві, потребувало наявності цих будматеріалів, тому в менонітських колоніях з’явилася значна кількість цеглових та черепичних заводів.
Основним заняттям менонітів було сільське господарство, зокрема вирощування зернових. Ще колоністи активно займались садівництвом та вівчарством. Специфічний аскетично-релігійний спосіб життя, принципи комуни, робили поселення менонітів досить заможними. Не дивно, що на зламі 19-20 століть менонітська «столиця» перетворилася на одне із найгарніших міст губернії. Значна кількість пам’яток того періоду зберіглася до нашого часу.
Найбільшою і дуже ефектною пам’яткою Молочанська є паровий млин (західна околиця міста, вул. Комсомольська), одним із засновником якого був Хенрік Вільямс (деякі джерела називають його Якубом). Цьому ж підприємцю належала ще одна розкішна будівля – палац у центрі міста. Млин так і не змінював свого галузевого профілю – він і нині млин (хоч частину приміщень орендують під щось інше), а от палац чим тільки не був. Найбільше він працював будинком культури, потім його закинули й занехаяли, зараз знову намагаються привести до ладу (видно сліди реставрації, але зараз , у 2020 році, все стоїть), як і навколишній парк. Цікаво, що більшість сучасних джерел називають власником і будівничим палацу, співзасновника Гальбштадтського чавуноливарного заводу – Шредера. Я не буду розбиратись, кому ж належав палац точно – залишу це місцевим краєзнавцям.
Банк менонітів.
Медичне училище.
У 1843 році голова громади, Йоган Корніс, впровадив серед менонітів обов’язкову освіту. В колоніях почали з’являтися школи. Відвідування шкіл було обов’язковим для дітей 7-14 років. Навчання велося німецькою і російською мовами. В Гальбштадті побудували окремо гімназії для хлопчиків (вул. Шевченка, 110, її ще називали Центральна школа) та дівчаток (нині будівля Товариства менонітів, вул Паркова, 17а). А ще було медичне училище – ця будівля теж зберіглася (вул. Садова, 18), нині тут житловий будинок. Офіційно медичне училище називалося – Марія, товариство євангельських сестер милосердя (Diakonissenheim «Marija»).
Маючи значні доходи та чималі кошти у обігу, меноніти потребували власного банку. Наприкінці 19 століття такий банк з’явився, і його будинок і нині є – він стоїть на вулиці Дружби, 14.
Одним із найбагатших мешканців «столиці» менонітів був, той самий, Йоган Корніс. Його господарство Jushanlee вважалося еталонною моделлю ферми півдня України. На екскурсію до цієї ферми приїжджали навіть особи із монаршої родини, твердять, що і самі імператори відвідували ферму Корніса, дорогою у Крим. Загалом у господарстві було 25 тисяч акрів землі (100 кв. км), 8 тисяч голів мериносових овець, чотириста коней та величезне стадо корів. Отакий був багатий меноніт. І саме він відіграв провідну роль у розвитку Гальбштадту у 19 ст. Може й нині знайдеться якийсь меценат, який зробить із Молочанська «туристичну цукерочку». Потенціал тут є – це точно.
Текст та фото Романа Маленкова.
Будинки менонітів.
