Якось складалося враження, що у Малині дивитись нічого. Це враження підсилювали його мешканці – нічого дивтись казали, звичайний райцентр, хіба що пам’ятник підпільникам та Міклусі-Маклаю. От я так теж довго думав, але в n-й раз помилився – така вона вже наша ненька Україна, мало розповідає про собі, і про свої міста.
Перше, що ми оцінили у Малині – це його гранітні кар’єри, розташовані на південно-східній околиці міста. Один із них величезний – його діаметр близько кілометра, а глибина – понад 100 метрів. Поряд розташовано кілька менших. Це я про діючі, а ще велика кількість вже вироблених і затоплених, в одному, навіть, влаштували підводний музей. Я туди не спускався, але бачив на фото, що там усякі скульптури, стара техніка (танк є), якісь інсталяції – думаю для літа цікавий об’єкт.
На схід від Малина колись лежало село Городище – нині це вже частина міста. Тут колись був маєток родини Гіжицьких, який частково зберігся. Про нього написав у фейсбук-спільноті “Старовинні маєтки Житомирщини: історія, архітектура, сучасний стан” один із кращих дослідників регіону, Ігор Довбиш.
Маєток в селі Городище (тепер у складі м.Малина) розташований на лівому березі р. Ірши, на місці давньоруського городища 10-13 ст., а пізніше середньовічного замчища 16 століття. Садибу, ймовірно, звів у 1860-р.р. Микола Гіжицький. Його нащадками були сини Лев та Костянтин, які володіли садибою до 1920 року. Додам, що родина Гіжицьких відігравала в Малині певну роль в економічному, культурному та освітньому житті містечка. Зокрема сприяли будівництву в Малині пожежної частини, народного училища, створення у Києві історичного музею. Один з нащадків родини Гіжицьких був секретарем уряду Української держави у 1918 році. З 1920 до 1931 року в колишньому маєтку розташовувався сільгосптехнікум, потім, до 1941 р. училище по підготовці бухгалтерів. Після війни на території маєтку відкрили профтехучилище(тепер ліцей),а садибний будинок віддали під гуртожиток,де й нині проживають декілька малинських родин.
Будівлі, які залишились від маєтку – не архітектурні шедеври, а от родинна каплиця Гіжицьких, на цвинтарі недалечко від садиби – досить цікава будівля, зведена у стилі неоготики.
Історія Малина дуже детально описана на сторінках Вікіпедії, тому не буду сильно заглиблюватись у неї. Скажу лише, що у 19 столітті Малин був містечком у складі Радомисльського повіту Київської губернії, значну частину мешканців складали євреї. Малин можна було назвати класичним штетлом – синагога, костьол, православна церква у центрі, в оточенні єврейських кварталів. Частина єврейської спадщини збереглася до нашого часу – житлові будинки та будівля синагоги (вул. 1 травня), в якій нині, якась лабораторія. Знайти її легко – із Соборної площі, за церквою, зведеної вже за незалежності, варто повернути ліворуч і пройти метрів сто.
Синагога та єврейська вуличка.
Земська школа.
Соборна площа.
Пам’ятник Миклухо-Маклаю.
Найстарішим храмом Малина є костьол святої Анни. Першу будівлю, дерев’яну, збудували у 1780 році. У 1869-му вона згоріла, тому взялися за будівництво мурованого храму, який освятили у 1884 році. Костьол зберігся, щоправда більшовики добрячи познущалися над його виглядом, обклавши будівлю страхітливим, гидотним, стандартним жовтим кахлем. У 2017 році храм повторно освятили, й почали ремонт.
В центрі є декілька двохповерхових будинків, зведених на початку 20 століття, але з радянських часів головним туристичним об’єктом Малина, поряд із пам’ятником Міклухо-Маклаю, є Меморіальне кладовище Героїв Малинського підпілля, із гарним парком.
Всюди пишуть, що у Малині мешкала мати Миколи Міклухо-Маклая, але насправді вони мешкали у Гамарні – сусідньому селі. Ми про це уже писали.
Текст та фото Романа Маленкова.
Костьол святої Анни.
