І знову “біла пляма”. На цей раз садиба у селі Прибережне Ружинського району Житомирщини. Інформація про неї та її власників зводиться до чотирьох слів – “садиба лікаря Адольфа Кнотте”. Що ж, будемо латати цю “інформаційну дірку”.
Село Прибережне раніше називалось Пустоха, як на мене колишня назва досить цікава та гарна. Теперішня назва губиться серед таких же схожих. Скільки тих банальних Прибережних, Прирічних, Приозерних тощо у нас?
У вже відомого вам Тадеуша Епштейна вказується, що землевласником в селі Пустоха Сквирського повіту на 1900 рік був Йозеф Кнотте (Jozef Knotte), а до нього батько – Адольф Кнотте (Adolf Knotte).
Про Адольфа Кнотте відомості знайти вдалось майже відразу. Досить відома, хоч і у вузьких медичних колах, людина. Минулого року Вінницький медичний університет навіть вшановував його 195-у річницю з дня народження.
Отже, народився Адольф Адольфович Кнотте у Вінниці 1824 року, у 1848 з відзнакою закінчив медичний факультет Київського університету св.Володимира, з 1850 року разом з батьком практикував у Верхівні, в маєтку Ганських. Після польського повстання переїхав аж до Пензенської губернії, але через рік повернувся до Катеринослава (тепер – Дніпро), де працював 16 років. Адольф Кнотте дуже багато зробив для міста, будучи санітарним лікарем. В той час в Катеринославі поширювались різні інфекційні хвороби, санітарний стан був на невисокому рівні, тому Міська дума прийняла рішення з впровадження протиемідемічних заходів. Була створена санітарна комісія та санітарний комітет, до якого також ввійшов і Адольф Кнотте і був його головою у 1886 році. Окрім того, він безкоштовно виконував обов’язки лікаря місцевої жіночої гімназії та Товариства Добродійності, був віце-головою Лікарського товариства, гласним Міської думи, почесним мировим суддею. Брав участь у будівництві Катеринославського костелу. У 1886 році повернувся до Києва, де раптово вмер у 1887 році.
Що стосується його сина, Йозефа Кнотте, останнього власника маєтку, то він пішов іншим шляхом, став гірничим інженером. У 1880-1882 роках навчався у фізико-математичному відділі Варшавського університету, у 1885 закінчив фізмат Харківського університету, а в 1991 – Гірничий інститут у Санкт-Петербурзі. По завершенню навчання був головним інженером Південно-Російського товариства кам’яно-вугільної промисловості, представляв його на численних з’їздах, мав чин колезького асесора, потім дослужився до чину надвірного радника та у 1903 році був начальником гірничого училища С.С.Полякова у Горлівці, яке було відкрите 1878 року та утримувалось згаданим Товариством. Подальша його доля на теренах імперії не прослідковується. Але відомо, що помер він у Варшаві у 1842 році. Отже, повинна бути інформація про діяльність Йозефа Кнотте у Польщі після еміграції. Знаходжу статтю Zenon Szmidtke про історію та діяльність найбільшої у Польщі 1920-х років вугільнодобувної компанії “Skarbofermu”, та ще й із світлинами. Кілька абзаців є і про Йозефа Кнотте, який у 1937 році в зв’язку з похилим віком та станом здоров’я (а на цей час було йому вже 76 років) пішов у відставку з поста заступника генерального директора компанії. “Скарбоферм” зобов’язувався пожиттєво виплачувати йому щомісячно по 2921 злотих, а в 1938 році створив преміальний фонд імені Йозефа Кнотте для дітей працівників компанії – студентів Краківської гірничої академії та учнів гірничної школи. Прожив останній власник пустохівського маєтку після цього ще 5 років, похований у Варшаві.
Але ж хотілось ще більше взнати про коріння родини Кнотте. Виявилось, що польські джерела надають два варіанти прізвища – Knotte і Knothe, і обидва відносяться саме до Адольфа та Йозефа. У польському біографічному словнику знайшов підтвердження саме за прізвищем Knothe. На жаль, ресурс є платним, але видно, що там інформації є вдосталь. Навіть з того, що вдалось там витягнути та вказано нижче, можна робити деякі висновки.
Адольф Фердинанд Кнотте (1824-1887), лікар, народився у Вінниці, помер у Києві, дружина (1830-?), шлюб біля 1850.
Мав двох дітей: 1) Йозеф Вацлав Станіслав Кнотте (1861-1942), гірничий інженер, народився у Борщагівці під Києвом, помер у Варшаві, дружина (1874-1856), шлюб біля 1890, мали 5 дітей, одна з них (1898-1987), друга (1895-1940); 2) друга дитина (1855-1930), дружина (1843-1914), подружжя мало дитину (1880-1951).
Батько Адольфа Фердинанда Кнотте – Адольф Кнотте (1797-1881), дід (1751-1807).
За кожним з них інформація є, проте недоступна.
Що найбільше бентежить, що Адольф Кнотте і його син Йозеф практично не перебували в маєтку. Батько практикував лікарем досить задалеко і до самої смерті. Правда, зважаючи, що помер він у Києві, можна припустити, що час від часу все ж навідувався у Пустоху. Син також працював далеко від родинного маєтку. Напевно, керування маєтком здійснювалось кимось іншим. Але це потребує більш детального дослідження.
Ще така деталь. У с.Сідава Браїлівської волості Вінницького повіту була ще одна поміщицька родина Кнотте – брати Іван та Вацлав Вільгельмовичи, які згадуються як землевласники у селі в 1897 році та в 1914 році. Про Вацлава більше нічого не відомо, а от Іван в 1910-х роках мав цегляний завод у селі Халеп’я Київського повіту (втім, на той час у селі існувало п’ять цегляних заводів різних власників, поруч знаходились значні поклади необхідної для виготовлення цегли глини), і в 1911 році проживав у Києві на Микільсько-Ботанічній вулиці, 31. Підтведжееь не маю, але можливо, враховуючи народження Адольфа Кнотте у Вінниці, ці Кнотте мають якесь родинне відношення до пустохівських.
Водяний млин.
Щодо самої садиби, то відомостей про час її побудови нема. Ймовірно, що будувалась вона ще до польського повстання, можливо ще й за батька Адольфа Кнотте, якого теж звали Адольф і який теж був лікарем. За стилем садиба навіть ближче до першої чверті XIX ст.
Вже згадуваний Тадеуш Епштейн пише, що до садиби Кнотте близько 1875 року була перевезена велика бібліотека Ганських з маєтку у Верхівні, а також колекція картин, ймовірно теж з Верхівні. Подальша їх доля невідома, картини, можливо, були розпродані, оскільки того ж року за сприяння Абрамовича проводилась їх оцінка.
В будівлі сьогодні розміщується місцева сільська школа. Зараз важко впізнати в ній садибу ХІХ ст. Звичайний та невиразний прямокутник у шубі та з металопластковими вікнами. Хіба що портик видає її вік, але й він, якщо порівнювати з малюнком Наполеона Орди, вже виглядає дещо інакше. Неподалік розташовується старий льох, а до садиби веде стара липова алея. Ще у маєтку на ріці Роставиця можна знайти старий напівзруйнований дерев’яний водяний млин.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
