Ця романтична колоритна будівля могла бути символом будь якого провінційного міста, у багатьох провінціях світу. Модернізоване необароко (та ще й з елементами неоготики), яке перетворило утилітарну, загалом, будівлю, на оборонну замкову вежу, нікого не залишить байдужим. “Ух ти” – кажуть туристи, побачивши цю розкішну башту, але я не впевнений, що усі житомиряни, знають про будівлю, яка могла б стати їхнім символом, а туристи біля неї бувають дуже рідко. І перебуває вона не у кращому стані, схована за безликою совдепівською забудовою, та ще й деревами, майже впритул обсаджена.
Водонапірна башта та каланча
Водонапірна башта розташована на вулиці Пушкінській (24) – це недалеко від центральної площі. Нині в частині будівлі розташований якийсь заурядний ресторан, в кількох кімнатах приймальня водоканалу, основна ж частина башти стоїть пусткою (от тобі і символ). Парадокс – у місті із майже 300-тисячним населенням одна із найгарніших водонапірних башт України нікому не потрібна. І це не у Чернівцях, і не у Франківську – це у Житомирі. Але тут якраз такий випадок далеко не поодинокий, це навіть добре, що ресторан є, он католицькій Микільській каплиці зовсім не пощастило – вона стоїть руїною, усіма забута, і, вибачте, обісрана, майже у центрі міста, біля – ви не повірите – житомирської резиденції Українського товариства сліпих. То може у Житомирі всі сліпі, й не бачать який туристичний центр можна зробити із їхнього чудового міста, де пам’ятки архітектури ледь не на кожному кроці, а пам’яткам природи могла б позаздрити більшість обласних центрів. А вони музеєм космічного Корольова гордяться.
Водонапірну башту звели на одному із найвищих пагорбів Житомира у 1898 році. Вона стала основою першого централізованого міського водогону, який простягнувся тоді на 2,3 км. Загальна висота башти становила 31 м, вона здіймалася над усією забудовою житомирського середмістя і використовувалася ще і як пожежна каланча – у найвижчій точці башти було споруджено приміщення для чергового, який, у випадку виявлення пожежі, мав включити великий прожектор (живлення на прожектор подавалося з електростанції насосної станції).
Водонапірна башта та філармонія (колишній театр)
На висоті 20 метрів у надбудові було встановлено два баки для води, місткістю по 100 кубів кожен. Це був акумулятор води і регулятор тиску її подачі у водопровід. Свої функції башта перестала виконувати у 1965 році.
Архітекторами водонапірки були Арнольд Енш та Мечислав Лібрович (перший був автором проекту кірхи, про яку ми вже писали). Вони будували башту поряд із театром (нині філармонія), тому розуміли що це не може бути щось банальне. Вийшло зовсім не банальне, тут можна використати одне слово – шедевр. Хоча мешканці Житомира цього абсолютно не бачать. Для них тут кафе-ресторан і якесь управління водоканалу (чи хто зна що воно таке).
Приблизно за кілометр від водонапірки, на вулиці 1-го Травня (33-а) стоїть ще одна цікава башта – пожежна каланча, яку збудували у 1895 році поряд із пожежною станцією. На верхньому майданчику вежі, у приміщенні для чергового (тоді використовували термін “вишковий”), було встановлено дзвін та два ліхтарі – синій та червоний. У випадку виявлення пожежі вишковий дзвонив у дзвін і підпалював червоний ліхтар. Із станції виїжджала пожежна команда на двох кінних бричках. На одній бричці стояла діжка з водою, на іншій – помпа.
В радянський період каланча теж справно виконувала свої функції, як і уся пожежна станція, де замість гужових транспортних засобів почали використовувати автомобілі. Переоснащення і перебудову верхнього поверху каланчі (вона значно зіпсувала загальний вигляд пам’ятки) здійснили у 1970-му році. У 80-ті роки на пожежній станції відкрилася виставка, яка розповідала про важку і небезпечну роботу пожежників. Нині тут музей.
Про архітектора, який звів каланчу у стилі неоготики, інформації я не знайшов, можливо це той самий Арнольд Енш (по стилю схоже).
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
