Мезинська стоянка
Кістяк людини, яку вважають предком сучасних європейців було знайдено у 1868 році у печері Кро-Маньйон (Cro-Magnon) у французькому департаменті Дордонь. Ця людина, яка заселяла Європу від 40 до 10 тисяч років отримала назву кроманьйонець. На теренах України поселення кроманьйонців було знайдено у 1907 році у селі Мізин (нинішня назва Мезин). Знахідка ця сталася за доволі цікавих обставин. Козак (на початку ХХ століття на Чернігівщині ще існувало козацьке соловіє, хоча офіційно українське козацтво Росія ліквідувала у ще у 1775 році) Сисой Кошель копав яму для фундаменту нового будинку (а може сараю) і знайшов кістку незнайомої йому тварини. Цю кістку мудрий козак передав місцевому священику, а той, у свою чергу, відвіз її до Чернігова.
Мезинською знахідкою зацікавився видатний український учений (етнограф, антрополог і археолог), на той час доцент Петербурзького університету, випускник університету Київського – Федір Вовк. Він ідентифікував кістку мамонтовою й розпочав дослідження у Мезині… В імперській археології це була «бомба» – археологи розкопали поселення людини доби палеоліту. За весь період досліджень було знайдено п’ять куполоподібних жител, які споруджувались із довгих жердин і вкривалися шкірами тварин. Були знайдені залишки посуду, знаряддя праці і, найголовніше, музичні інструменти – унікальна і єдина у Європі знахідка – примітивні брязкальця й тарабанілки вік яких – 18 тисяч років. Деякі з них виготовлені із кісток мамонта.
Вікіпедія пише: «Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.»
Також на Мезинській стоянці знайдено високохудожні вироби із мамонтової кістки: різноманітні прикраси (серед яких найдавніший у світі браслет із меандровим орнаментом) та статуетки, серед яких унікальні зображення прадавнього божества – Жінки-Матері. Ще однією феноменальною знахідкою є найстаріший календар, вирізаний також на кістці.
18 тисяч років тому на території України клімат значно різнився порівняно із теперішнім. Було значно холодніше, а замість теперішніх природних зон панувала лісотундра. Ймовірно кроманьйонці уподобали собі затишні глибокі й недовгі яри та балки Мізоцького Подесіння, адже мешкали вони тут не лише влітку, але й зимою, вдало полюючи на звіра та ховаючись від лютого холоду.
У 1965 році у Мезині було створено археологічний музей. Ініціатором його створення, хранителем та багаторічним директором був Василь Єлисейович Куриленко.
Національний природний парк
Наш сайт вже подавав офіційну інформацію про Мезинський національний природний парк, тому повторюватись не буду, додам лише неофіційно від себе.
Всю цю красу мені вдалося побачити завдяки прес-туру організованому Міністерству екології та природних ресурсів.
Прекрасна меандруюча Десна, із височенним правим берегом та широкою, майже до обрію, лівобережною заплавою, всіяною великими і малими старичними озерами. Густий ліс та безкраї луки, короткі, але навдивовижу глибокі яри у лесах та вкриті яскраво зеленим трав’яним килимом мальовничі балки. А ще багатовікові дуби, безкоштовні пороми на військових понтонах, крейдяний берег та белемніти (залишки доісторичних молюсків). Старовинна дерев’яна житлова архітектура Сіверського Полісся, ну й пагорби із фантастичної краси краєвидами, які відкриваються з них.
Прес-тур починався у археологічному музеї. Прекрасна місцина під горою була місцем стоянки кроманьйонців, на якому нині скляний купол законсервованого розкопу. А сам музей міститься у дуже цікавій дерев’яно-цегляній будівлі, датованій вісімнадцятим століттям. Більшість цінних знахідок, знайдених під час археологічних досліджень нині розкидані по різних куточках (музеях) нашої неньки України, та й у закордонних музеях їх немало. Але й у Мезинському музеї є на що подивитись, хоча провінційно-совковий стан експозиції мене не вразив. Значно краще виглядає «філіал» цього музею, створений при візит центрі національного парку.
Після музею був пором через Десну. Наче нічого особливого, але подібних в Україні практично не збереглося. Таких на території парку три. Вони заміняють населенню мости. Цікаво, що на лівому березі річки поселень ніяких немає, але населення туди переправляється регулярно із правого лісового берега, адже лише там воно має сінокоси – на заплавних луках.
Поромна переправа продовжувалась майстер класами із народного художньо-декоративного мистецтва, які були влаштовані спеціально для журналістів на березі Десни, але не є якоюсь фікцією чи бутафорією, адже діти у гуртках дійсно займаються плетінням із соломи, гончарством та розписом дерев’яних та керамічних виробів. Журналістам вони показали те що вміють (звичайно, разом із своїми майстрами-вчителями).
У заплаві Десни на мальовничому схилі ми доторкнулись до енергетичного заряду багатовікового дуба Мазепи. Пізніше побували у візит-центрі парку, а ще пізніше шукали белемніти на крейдяному річковому березі. Слід зазначити, що їх тут досить багато й хвилин за п’ять, маючи гарний чіпкий зір знайти їх цілу жменю неважко.
Із Вікіпедії: «Белемні́ти (Belemnoidea) — група (ряд чи кілька рядів) десятируких головоногих молюсків. Були схожі на сучасних кальмарів. Белемніти були найбільш поширені в юрському та крейдовому періодах. Окремі представники відомі з пермі; масового розвитку і найбільшої різноманітності белемніти досягли в тріасі; в еоцені вони вимерли. Це були рухливі хижі тварини. Белемніти мали внутрішній (вкритий мантією) скелет, викопні рештки якого часто зустрічаються у породах мезозойської ери. Цей скелет складався з фрагмокону (багатокамерної арагонітової черепашки, що у белемнітів мала вигляд маленького прямого конуса), ростра (rostrum — масивної кальцитової структури, що охоплювала фрагмокон ззаду) та проостракуму — довгого виросту фрагмокону спереду, що являв собою рудимент верхньої стінки передньої камери. В найбільшій камері фрагмокона містилося тіло молюска, а всі інші камери були, ймовірно, наповнені газом і сполучалися з тілом сифоном, що пронизував його поблизу черевної сторони.»
Завершився прес-тур фантастичним обідом (чи то вечерею) у фантастичному місці. Під часу обіду журналісти покуштували страви місцевої кухні, від одного погляду на які відразу текли слинки. Але яка ж українська кухня (особливо поліська) без прекрасних рецептурних наливок і настоянок. Це був справжній банкет на Пузиревій горі – саме так називалося те казкове місце де він відбувався. Під нею раніше була садиба місцевого (можливо легендарного) горшколіпа на прізвище Пузир – глина та суглинки – все що потрібно гарному гончару. Від його прізвища і пішла назва гори, яка здіймається над дзеркалом Десни метрів на шістдесят. Звідси видно величезний річковий меандр й не менш величну заплаву. Красота!
У парку є кілька будиночків для туристів. Місць небагато, але два десятки душ парк на проживання (або нічліг) прийняти може. Щоправда, готувати їжу доведеться самому (якщо не домовитись із кимось із місцевих). А ще тут є зелена сільська садиба і прекрасна ковбаса місцевого виробництва (підприємство називається «Авангард»). Та я вважаю, що якби й не було тут якихось зручностей – і в наметі розташуватись можна. Тутешня природа варта, щоб за неї і якогось комара стерпіти.
Текст та фото Романа Маленкова
