Село Білорічиця на Прилуччині має досить цікаву історію.
До 1945 року село називалось Вейбахівка, очевидно, відразу після завершення другої світової все що мало німецьку назву, радянська влада вірішила змінити, хоч і таким чином, просто переклавши на іншу мову.
Дійсно, село, що згадується ще з 1629 року, придбав собі у 1717 році (чи 1727, є й така дата) Іоганн Бернгард Вейсбах (1665-1735), уродженець Богемії. Вейсбах мав титул графа Св. Римської імперії, і все життя присвятив військовій справі. Кар’єру розпочав в австрійській армії, а 1707 року прийняв пропозицію служити Росії. Почав з полковника в драгунах Петра І. Проявив себе у Шведській війні, і за два роки став вже генерал-майором. По тому був залишений для захисту рубежів від набігів кримських татар, в 1715-1716 роках перебуває в російському корпусі в Україні, а з отриманням у 1718 році чина генерал-поручика, очолює Український корпус. З 1720 року – командуючий військами в Малоросії, з 1723 – член Військової колегії. 1725 року, вже Катерина І дає Вейсбаху чин генерала від кавалерії, або генерала-аншефа. 1731-го призначений генерал-губернатором Києва (до 1735). Ну і нарешті, в 1735 році, збираючись походом в Крим, помирає. Це сталось не на полі бою, а, як пишуть, помер він від запалення шлунку.
Звісно, перебуваючи практично постійно на українських землях, граф придбає собі села. Так сталось і з хутором Кривеньки, який Вейсбах перейменував у Вейсбахівку. Треба сказати, що в цей період, особливо на посаді київського губернатора, “Богемський граф”, як його називали, досить активно скуповує землі, він вважається другим після Меншикова землевласником в Україні, йому належать 1245 селянських дворів. Переважно це були землі, що конфісковані у козацької старшини, в тому числі 500 дворів із селянами, подаровані графу 1722 року царем після вилучення їх у Пилипа Орлика.
Потім власники села змінювались. Спочатку – офіцер Ізмайлівського полку О.Гампф, а в середині 19 ст. – полковник лейб-гвардії уланського полку Іван Михайлович Корбе (1800-1868), який пізніше дослужився до генерал-майора. З ним кілька разів зустрічався Тарас Шевченко.
1850 році Вейсбахівку та село Вороньки (ми ще згадаємо про нього) купив Кочубей Аркадій Васильович (представник одного з найвідоміших козацьких родів) і передав у власність своєму сину Миколі Аркадійовичу (1827-1865), який в 1858 році одружився з княжною Оленою Волконською. Олена Сергієвна (1835-1916) була дочкою відомого декабриста Сергія Григоровича Волконського (1788-1865), й народилась в Забайкаллі, в той час батько відбував 20-річне покарання на засланні.
Аркадій Васильович Кочубей був другим чоловіком Олени Сергієвни, та й сам Кочубей оженився цього разу втретє. Першим чоловіком був Дмитро Васильович Молчанов, але він помер молодим, залишивши 22-річну Олену Сергієвну вдовою з 4-річним сином Сергієм (1853-1905). Від Кочубея, який до того вже мав дочку, Олена Сергієвна народила ще одного сина, Михайла (1863-1935).
І знову їй не щастить, Кочубей помирає теж, у 38 річному віці.
Олена Сергієвна не здається і втретє виходить заміж, на цей раз за керуючого маєтками Кочубеїв, поміщика Олександра Олексійовича Рахманова, та народжує від нього двох дочок, Марію (1871-1952) та Олену (1875-1946). Цікаво, що обидві народились в Києві, причому Марія, виходить, що народилась позашлюбно, оскільки шлюб відбувся 1873 року.
В 1870-і роки у Вороньки прибуває Олександр-Едуард Юлієвич Ягн (1848-1822), архітектор та художник. Сам з династіїї пензенських лікарів, він обрав інший шлях, творчий. Закінчив Московське училище живопису та зодчества, а потім Римську академію мистецтв. Чому саме він приїхав у глибинку, історія не каже. До цього у Ягна вже були роботи і в Італії, і у Франції. Як би не було, у Вороньках він захоплюється Оленою Сергієвною, яка старша нього на 13 років. Шлюб з Рахмановим вона розірвала, а оскільки вчетверте виходити заміж церква не дозволяла, то “молода” пара оселяється у Вейсбахівці разом з дочками Олени Сергієвни. Одне з джерел пише, що у пари народилась дочка, Олександра, яка носила прізвище Рахманова. Про це достеменно не можемо сказати.
Олександр Ягн відразу ж береться за роботу. У Вейсбахівці він будує цегляний завод, створює художньо-виробничі майстерні, де виробляли керамічну плитку, за його проектом у Вороньках над могилами батька та матері Олени Сергієвни будують казкову церкву-усипальницю, на жаль зараз не існуючу, її зруйнували в радянські часи, а церква була шикарна. Повертаючись назад, скажемо, що Волконський Сергій Григорович після відбуття заслання, 1859 року, разом з дружиною, оселяються у Вороньках, у свого, на той час, зятя, Миколи Кочубея. У Вороньках вони й померли та були поховані, мати в 1863, батько в 1865 році.
Для Кочубеїв за проектом Ягна також зводять каплицю-усипальницю в Ярославці, будинок для М.М.Кочубея у Вороньках, панські будинки на Полтавщині, Сумщині, Київщині.
В самій Вейсбахівці відбувається тотальна перебудова маєтку. Будується цілий компоекс нових споруд. У цей час з’являються новий триповерховий палац (1886), флігель (1878), готель, пекарня, церква. Особливістю було те, що в облаштуванні будівель рясно використовувалась майоліка та теракота, недаремно Ягна називали майстром художньої кераміки. А всередині постарався давній товариш Ягна ще по навчанню, художник В.М.Соколов (1841-1921), що розписав інтер’єри.
Маєток на архівних фото.
Зазнає також перепланування, фактично розбивається заново, парк плюс закладажиься ще й новий (від парку, що за межами села, залишилось лише пару сосен); висаджуються фруктові сади; викопуються два ставки, на яких насипають штучні острівці.
На жаль, до нашого часу з будівель дійшов лише флігель, в якому зараз розміщується Свято-Миколаївська церква. Деякі будівлі почали розбирати ще в міжвоєнний період. Палац сильно постраждав, практично був знищений, під час війни, після неї будівлю розібрали, те що ще залишилось. А церкву остаточно розібрали за Хрущова, в 1962р.
Хоча Ягна і вважають одним із засновників українського модерну, проте будівлі Вейсбахівки все ж таки еклетика, причому еклетика, що поєднує в собі мотиви українські і російські.
Про Ягна також відомо, що ним спланований дах та внутрішнє оздоблення Московських торгових рядів (1889-1893, зараз ГУМ), а 1902 року за ескізами Ягна було виготовлено майоліковий декор для оздоблення храму біля міста Шипки в Болгарії, проектована будівля Саратівської консерваторії.
Ягн та Соколов жили у Вейсбахівці до самої смерті, померли з різницею в один рік, і поховані в селі, хоча склепів вже не залишилось.
Десь в селі ще є старий дерев’яний будиночок земської школи, якщо його ще не розібрали.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
