Дідівці вперше згадуються в 1629 р. Входили до складу Полкової, а з 1757 — до Переволочанської сотні Прилуцького полку, після скасування козацького устрою – до Прилуцького повіту (1782–1923).
Спочатку це було вільне військове село. У 1690 гетьман Іван Мазепа надав Дідівці полковому сотнику Остапу Маценку. Після його смерті гетьман Іван Скоропадський залишив Дідівці вдові сотника Єфимії Остапівні і сину Антону Маценку. За останнім Дідівці значилися 1737 року, коли він був другим полковим хорунжим. У 1753 населення села належало 7 власникам, з яких прилуцькому протопопу М. Лисаневичу 7 господарств, а вдові Антона Маценка належали лише 3 двори. 1797 року діяла дерев’яна церква Параскеви, споруджена 1750 (перша церква збудована була ще до 1666 року).
В другій половині 18 ст. селянські двори в Дідівцях почав скуповувати бунчуковий товариш Петро Якимович Горленко (1780 р. йому належали 6 душ, а 1782 р. вже 28 душ). Його онук Єгор Іванович Горленко в 1840 рр. володів 27 душами
Окрім Горленка поміщиком Дідівців були також Кисілі. Так, 1861 р. за Марком Дмитровичем Кисілем в Дідівцях й хуторі Киселівщині значилось 39 душ селян та 5 дворових людей.
Останнім власником дідівської садиби був Олександр Маркович Кисіль, якому в 1885, після смерті батька, мати передала її в спадок.
У 1886 році в селі діяли: нова дерев’яна церква (1839), при ній школа грамоти, шинок, вітряк; у 1910 році: дерев’яна церква Параскеви (згоріла 1920 року), земське початкове училище (1906) з майстернями, де навчались столярній справі і плетінню мережив (О. М. Кисіль 1905 року подарував десятину землі під це училище), змішана церковнопарафіяльна школа.
В Дідівцях у 1874–84 кожного літа приїздив і відпочивав у Киселів в садибі Микола Іванович Костомаров. В цій садибі бували письменники В. П. Горленко, Д. Л. Мордовець, художниця К. Юнге, кобзар О. Вересай.
Значення особи Костомарова та його діяльності неоціненне для України. Не будемо переписувати всю біографію Миколи Івановича, вона досить повно викладена у Вікіпедії, зазначимо лише основні визначальні моменти та зв’язок Костомарова з Дідівцями та садибою Кисіля.
Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) — видатний історик, етнограф, прозаїк, мислитель, громадський діяч. Був співзасновником та активним учасником слов’янофільсько-українського київського об’єднання «Кирило-Мефодіївське братство», за участь в якому у 1847 році за заарештований та перевезений з Києва до Петербурга.
Ще в студентські роки Костомаров захоплюється історією та фольклором, козацьким минулим України.
Після закінчення навчання Костомаров став схилятися до думки про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов’ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства.
У 1845-46 році Костомаров разом з Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Пантелеймоном Кулішем та Опанасом Марковичем створює слов’янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були радше слов’янофілами, аніж українофілами, то Куліш і Шевченко становили патріотично-українське крило.
Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання. За доносом, 1847 року Миколу Івановича заарештовують та переправляють до Петропавлівської фортеці, а через рік він вже на засланні у Саратові. 1856 року Олександр II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду, після чого він вирушає за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії, ще через рік повертається до Петербурга і продовжує свої наукові пошуки, а 1859 року очолює кафедру російської історії Петербурзького університету. На цій посаді він мав величезний авторитет серед студентів та викладачів.
Свої погляди щодо України Костомаров не змінив, у Петербурзі він зустрівся з давніми друзями, Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським, разом вони створили й очолили петербурзьку українську «Громаду». На національних позиціях Микола Іванович стояв непохитно, про що свідчить його гасло, виголошене 1860 року:
Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом!
У ці роки Костомаров друкує історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».
Від викладачів у відповідь посипалися утиски, на знак протесту Костомаров 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався, зосередившись на дослідницькій роботі.
Протягом 1881-1882 років Костомарова двічі збиває екіпаж. Це, а також неймовірне перепапруження підривають його здоров’я, і 1885 року Микола Іванович помирає в своїй квартирі у Петербурзі.
В своїх працях, особливо в виданій 1857 року праці «Богдан Хмельницький», Костомаров наголошує на головнім кредо усіх своїх майбутніх історичних праць — український народ є найголовнішим спадкоємцем державності Київської Русі, зберігши усі демократичні традиції своєї Давньокиївської держави. Наголошує Костомаров і на принципі соборності всіх тих земель, на яких мешкає український народ.
До кінця своїх днів обстоював Костомаров ідею різності «двох руських народностей», як він їх називав — українців (спадкоємців демократичних традицій Київської Русі) і росіян (творців деспотичного Московського царства та Російської імперії).
Але ж що пов’язує Костомарова з Дідівцями та садибою Кисілів? Рокове кохання.
Ще працюючи 1845 року викладачем в Києві у 1-й гімназії, Костомаров одочасно читав історію у приватному пансіоні Лаури Йосипівни де Кальян. Саме там він знайомиться з ученицею Аліною Крагельською, якій на той час було 15 років, і яка стала його єдиним коханням на все життя. Самому Костомарову було 28. Через рік, у 1846-му, вже будучи професором Київського університету, Микола Іванович випадково зустрівся з Аліною в Одесі, котра як і він, також була на відпочинку разом з матір’ю. Повернувшись до Києва, Костомаров часто навідується до Крагельських в гості, а вже через рік, в лютому 1847 обвінчується з Аліною. Весілля призначили на 30 березня, боярином запрошено Тараса Шевченка.
Але в ніч перед весіллям, всіх братчиків “Кирило-Мефодієвського братства” арештовують. Єдине, що дозволили зробити, це попрощатися, навіть не сказали, куди саме повезуть арештантів. Аліна сама через деякий час знайшла коханого в Петербурзі, та їздила на побачення, далі таємно листувалась з Костомаровим майже 2,5 роки. Костомаров, караючи себе та вважаючи пропащим, не хотів для Аліни поганої долі, та й мати дівчини виступила проти шлюбу, тому віддала дочку заміж за полковника Марка Дмитровича Кисіля, власника Дідівців, з яким вона прожила 19 років, та мала від нього трьох дітей.
Треба віддати належне Марку Кисілю, той поважав почуття дружини до Костомарова, не дорікав, навпаки, навіть подарував Аліні книгу Миколи Івановича з авторською присвятою “Присвячується незабутній А.Л.К. на згадку 14 червня року 1847″. 1865 року сім’я Кисілів переїзжає з Києва у Дідівці. Марко Дмитрович на той час вже був дуже хворим, і 1870 року залишає цей світ. Аліна Леонтієвна залишається з трьома дітьми, 15-річним Олександром, 13-річною Юлією та 7-річною Софійкою.
На той час Костомаров був вже всесвітньовідомим вченим, письменником. Але з сімейним життям у нього так і не склалось, перше кохання не відпускало всі ці роки. І ось 1873 року 17-річний юнак Олександр Кисіль передає Костомарову через професора Володимира Антоновича листа від його коханої Аліни з запрошенням «приехать к вечернему чаю». Так відбулась зустріч розлучених долею вже немолодих людей через 26 років. Через 2 роки листувань та зустрічей, 9 травня 1875 року, Микола Іванович та Аліна Леонтієвна, обвінчались в церкві Св.Параскеви села Дідівці. Протягом 10 наступних років, щоліта Костомарови приїздили в Дідівці водночас і відпочивати і працювати. Саме цей період творчості Миколи Івановича вважаєттся найбільш плідним. Та й з дітьми Аліни Леонтієвни у Костомарова було повне порозуміння та довіра.
На жаль, вчений помирає через 10 років подружнього життя. Його бібліотеку в майже півтори тисячі книг та рукописів дружина передала Київському університету. Сама Аліна Леонтієвна пережила свого коханого на 23 роки, померла 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.
А власником маєтку у Дідівцях з 1885 року став старший син Аліни Леонтієвни, Олександр Маркович Кисіль, депутат Прилуцького повітового земства з 1895 року.
P.S. Навпроти садиби Киселів у Дідівцях, через дорогу та трохи вбік, збереглись також господарчі будівлі маєтку Киселів початку 20 ст.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
