Дарахів. Загадкове кладовище

Тернопіль-Карпати, через Бучач, Станек (Івано-Франківськ), Коломию на Жєб’є (Верховина)… якісь 200 кілометрів, три години їзди. Ми примудрилися подолати цю відстань за неповні десять годин… Рекордсмени))).

Хіба можна, в передчутті від кількох спокійних днів у вільних від психозу мегаполіса горах, відмовити собі в задоволенні порозмовляти з охоронцями (два величезні (псиська) собацюри) Микулинецької фортеці, перевірити, як просувається реконструкція Бучацької ратуші, чи випити «келішок кави з філіжанкою коньячку» біля Коломийської ратуші))).          

Але, все вийшло як завше. Найдовша зупинка, десь до години, неочікувано виникла там, де планувалося п’ять хвилин на знимки з серії «я тут був».

Сталося це в селі Дарахів, яке лежить майже на середені шляху, котрий сполучає Тернопіль та Бучач. Якихось десять кілометрів на захід від давньої князівської столиці – Теребовлї. 

Ян-Александр Байґер в своєму дослідженні Теребовлянщини «Powiat trembowelski: szkic geograficzno-historyczny i etnograficzny» виданому в 1899 році датує першу згадку про Дарахів 1554 роком, хоча в інтернеті я також зустрічав був 1648 рік (правда, без жодних документальних посилань). 

Стосовно походження назви теж немає одностайності. Згідно з першою версією одним із засновників села був чоловік на ім’я Дарах. Друга версія виводить назву від птиць дрохв, які у великій кількості водилися у навколишніх степах.  Може, полях чи лугах, а то на Тернопільщині – степи.

Церква-костел

Нова церква (фото звідси)

Одразу на в’їзді в Дарахів з боку Тернополя зупинилися біля церкви-костелу-каплички, яку оточував величезний цвинтар (і не дивно, село є одним з найбільших на Тернопіллі). Приблизно такий самий цвинтар ми минули кілька хвилин тому в Струсові, то ж нічого особливого не очікували, але, саме він і виявився тим, що затримало нас у Дарахові. Він складається з двох частин. На першій частині – ближчій до дороги – знаходяться міжвоєнні та післявоєнні поховання. Вона досить типова для цього регіону України. Хрести над могилами українців (кириличні надписи) та скульптури над могилами поляків (надписи латинкою). Слід зазначити, що цвинтар має мішаний українсько-польський характер. Але, якщо проминути вхід до церкви, звернути зі стежки вліво, то можна потрапити на стару частину цвинтаря. Більшість поховань на ній датовані кінцем ХІХ – початком ХХ століття (1890-1910 рр.). Якщо не вчитуватися в надписи, то, здалека можна прийняти цвинтар за типово польський (римо-католицький), всюди скульптури святих чи Матері Божої. Всього з десяток хрестів, до того ж, деякі з них формою мені нагадували «козацькі», більш звичні для Черкащини чи Полтавщини, ніж для поховань кінця ХІХ століття на півдні Тернопілля. Якщо ж почати читати надписи під скульптурами та на гробівцях, розумієш, що цвинтар – український (греко-католицький). В крайньому випадку – мішаний з явною перевагою українських поховань. Десь на три-чотири десятки надписів, які я прочитав, всього два були зроблені латинкою (польські), решта – кирилицею (українські). Ось таке от дивне взаємопроникнення культур у володіннях Танатоса. 

Прицвинтарна церва, яка зараз належить УГКЦ, була збудована на початку минулого століття (1903 р.). В міжвоєнний період це був римо-католицький костел, а за «совітів» – колгоспна комора. У 1926 році греко-католики вибудували собі нову церкву в глибині села, далі від дороги. Дещо не зрозумілою для мене залишається, на разі, ситуація з приналежністю прицвинтарної церкви-костелу в довоєнний час. Місцеві мешканці, як і інформація в інтернеті, стверджують, що то був костел. Не заперечую, архітектурний стиль скоріше «костельний», а не «церковний». Але, тоді виникає питання, якщо культова споруда римо-католицька, то чому цвинтар навколо неї – греко-католицький, хоч і не виглядає здалеку на такий? 

Текст Андрія Кобилянського, фото Андрія Кобилянського та Романа Маленкова


Для перегляду карти треба активувати Javascript (чи просто трохи зачекайте)