Нині це село має не дуже оригінальну назву Українка, а до 1960 року воно називалося Пинязевичі. У XV ст. на місці, де пізніше засноване село Пинязевичі, як на ймовірному шляху вторгнення турецько-татарських орд, будуються засіки, службу на яких несли «пеняжні» люди, тобто ті, хто отримував грошову винагороду з королівської казни — пеньондзи. Їхнім завданням було попередження населення про наближення ворогів та організація опору. Між селами Пинязевичі й Любовичі, як свідчення про ті часи, збереглися високі могили-курганці, де було поховано загиблих після татарського набігу.
У 1768 році в селі збудовано на місці давнішньої дерев’яну церкву в ім’я Архістратига Михаїла, яка існує й досі. На початку XX ст. в селі нараховувалося 309 дворів, в яких проживало 1727 жителів. В Пинязевичах діяли православна церква, церковноприходська школа, водяний млин, магазин. Поміщик М. В. Маслов мав цегельно-кафельний завод продуктивністю 5 тис. штук цегли високої якості. З давніх часів жителі Пинязевичів займалися також різноманітними промислами: залізоробним, смолокурним та іншими. Багато жителів села були зайняті в гранітних каменоломнях, значна кількість яких розміщена в околицях села. Гранітні брили переробляли в млинові жорна, точильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь, стовпи для воріт, корита для напування худоби, могильні камені тощо. За свідченням відомого краєзнавця Л. Похилевича з гранітних плит з Пинязевичів збудовано центральний корпус Київського національного університету, комплекс споруд Печерської фортеці, головний військовий госпіталь МО України, головний корпус Миколаївської юнкерської школи (зараз тут розміщується Академія Збройних сил України).
Фото Романа Маленкова, Сергія Щербія.
