Село Виграїв розташоване на лівому березі Росі. Заснували його ще у ХІІ столітті. Раніше Виграїв мав назву Горохова Діброва. Але після видатної перемоги козацько-татарських військ над поляками у Корсунській битві село перейменували у Виграїв.
Різаний яр
До села ведуть дві дороги. Обидві відходять від траси Київ-Дніпропетровськ. Дороги ці дуже відрізняються. Та, що лежить північніше – доволі якісна й асфальтована. Але нас більше зацікавила південна дорога – так званий Богуславський шлях. Саме цією дорогою йшли війська козаків та поляків. Мабуть, ще з тих часів ця псевдобруківка (соша) не знала ремонту. Нею зараз їздить лише сільгосптехніка. Поїхали нею й ми.
Богуславський шлях перетинає порізану глибокими ярами долину Росі. Він майже не має вирівняних ділянок – постійно доводиться або дертись на гору, або котитись донизу, у балку чи яр. Дорога дуже нервова. Усюди стирчать викорчувані бульдозерами, тракторами та комбайнами камені.
Пам’ятні знаки на честь битви
Їхали досить довго. Інколи здавалося, що ми прямуємо зовсім не туди, куди треба. Відсутність орієнтирів та постійні спуски-підйоми доводили мене ледь не до паніки. Нарешті зупинились, вирішивши оглянути навколишню місцевість та хоч якось визначити своє місце розташування. І правильно зупинились, адже з-за вододілу почали проглядатись крайні хати якогось села. Ми понадіялись, що Виграєва. Підтвердив наше припущення кам’яний пам’ятний знак, який указував, що саме тут відбулася Корсунська битва. Тепер можна було передихнути й уважніше оглянути навколишню місцевість.
Нас оточували високі пагорби з крутими схилами, а перед нами лежав славнозвісний Різаний Яр. Місцина дуже похмура. Навіть за сонячної погоди. У глибині яру протікає якийсь потічок. Невже отакий поганенький струмок став згубним для коронного польського війська? Мабуть. Адже саме він став причиною формування болота на дні цієї великої балки. Зараз потічок заглибили, тому болота майже немає.
Різаний яр та околиці
Протилежний схил Різаного Яру вкритий густим лісом. У 1648 тут усюди був ліс. Місце дихає якоюсь темною енергією. Поглянувши на довге й рівне днище балки (Різаний Яр зараз є балкою), на круті схили, можна уявити, як котилися цими схилами закуті в залізо польські лицарі. Як хрипіли і грузли в болоті їхні коні. Як поливав гарматним вогнем поляків схований у лісі навпроти загін Кривоноса. Можна уявити той відчай, який охопив польських керівників Потоцького та Калиновського, коли вони зрозуміли, що це пастка. Смертельна пастка.
Виходить, що недаремно ми поїхали цією дорогою (на відміну від поляків).
Село Виграїв, яке в часи Хмельниччини було маленьким хутором, зараз доволі велике й розкидане схилами. У селі мешкає 1330 чоловік. Неподалік від села, у лісі, на березі Росі розташовані численні бази відпочинку, що колись належали різноманітним підприємствам. Кому вони належать зараз – хтозна.
Виїхавши з села, на асфальті ми побачили написи “Фестиваль “Модус”” і стрілочки, що вказували напрям кудись у густий ліс. Очевидно, там і відбувається такий фестиваль. Уже потім, з Інтернету, ми дізнались, що це фестиваль бардівської музики.
Текст та фото Романа Маленкова
Дуже цінною пам’яткою Виграєва є земська школа, збудована у 1914 році у стилі українського модерну. Проект, ймовірно, розробили метри українського модерну Дмитро Дяченко та Опанас Сластіон. Далі текст Андрія Власенка із сайту Сад українського модерну.
Подейкують, що над проектами земських шкіл та лікарень для Черкащини (зокрема, Канівського повіту) працювали разом два великі українознавці та українофіли: Опанас Сластіон і його молодший колега, архітектор Дмитро Дяченко. Схоже, так воно й було: у видатного тандему й результат вийшов видатний.
У сосновому лісі на околиці Виграєва (історичного села поблизу поля переможної Корсунської битви 1648 року) перед Першою світовою війною збудували найліпшу земську школу «черкаського» типу. Вона успішно діяла аж до 2016 року і поки що перебуває у зразковому стані. Адже учителі та учні робили все, щоб уберегти свою лісову красуню від лихоліття сільського «школомору». Та й нинішні орендарі споруди обіцяють відкрити в ній дитячий табір. Жовта цегла найвищої якості, із якої зведено школу, також дає надію на «многії і благії літа» рідкісної «зірки» українського модерну.
Дасть Бог, так і буде. І не тільки у Виграєві. Аби ж нащадки звитяжних козаків і талановитих зодчих не легковажили тим прикрим фактом, що в Україні й на культурній ниві після Корсуня і Жовтих Вод надто часто траплялися Берестечки і Переяслави…
Текст Андрія Власенка із сайту Сад українського модерну. Фото Романа Маленкова.
