«Подільський Версаль» у Новому Поріччі: недобуд Мнішків чи творіння Скібнєвських?

Нове Поріччя, що входить до складу Городоцької МТГ, по праву вважається одним із найбільш насичених пам’ятками сіл Хмельницької області. До першої десятки рейтингу воно навряд чи потрапить, але у другу — безперечно. У певному сенсі це село можна порівняти із знаменитими Антонінами. Нагадаємо, що Антоніни колись були резиденцією Потоцьких. Юзеф Потоцький, окрім розбудови власного палацово‑паркового комплексу, прагнув, аби його оточувала «справжня Європа». Він перетворив Антоніни на своєрідний куточок Голландії чи Німеччини, забудувавши село фахверковими будинками та особняками у стилях готики й модерну. Ці споруди він надавав у користування кваліфікованим спеціалістам, які працювали в його маєтку.

Палац в Антонінах спалили російські більшовики у буремні пореволюційні роки. Але господарські споруди, парк та фахверкове оточення дійшли до нашого часу.

Подібну ситуацію маємо й у Новому Поріччі. Тут, як і в Антонінах, був грандіозний палац із велетенським парком, а щоб довколишній краєвид тішив панське око «європейськістю», околиці палацу забудували спорудами у неоготичному стилі. Палац, зауважимо, революційні роки теж не пережив.

Про село Нове Поріччя автор писав чимало. Це чи не найбільш насичене пам’ятками село рідної Городоцької громади. Та й краєвиди тут вражають: маємо оточену чималими горбами й скелями глибоку долину Тростянки, яку деякі недолугі фантазери навіть каньйоном називають. Це село не відпускає: сюди хочеться повертатися знову й знову, тим більше що у кожну пору року, та навіть за різної погоди, воно виглядає по‑різному. А ще не відпускають його загадки.

Нове Поріччя колись славилося одним із найбільших у цих краях палацовим комплексом, який отримав назву «Подільський Версаль». Звісно, це гіпербола, адже до справжнього Версалю цьому палацу було так само далеко, як пагорбам  «Подільської Швейцарії» до Альп. Втім комплекс був дійсно унікальним, і його розміри тут відіграють другорядну роль.

Майже всі палацові комплекси зазвичай зводилися в одному архітектурному стилі. Наприклад, у Малієвцях, Мурованих Курилівцях, Самчиках, Лісоводах бачимо класицизм. В Ізяславі — бароко. У Жищинцях та Кривчику — еклектику: в першому випадку мікс класицизму з неоготикою, у другому — поєднання неоготики, класицизму й бароко.

Палацовий комплекс у Новому Поріччі був єдиним, де бачимо не еклектику, а саме сусідство двох різних стилів. Це добре видно на малюнках Наполеона Орди, білорусько‑польського художника, який створював свої акварелі майже з фотографічною точністю. На жаль, дві акварелі, намальовані у 1871–1872 роках, — єдине зображення палацу, що дійшло до нашого часу.

Головна його частина була класицистична: велика двоповерхова споруда, центральну частину якої підкреслено п’ятиосьовим ризалітом із пілястрами та портиком на шість коринфських колон великого ордеру, встановлених на високій терасі. До портика на всю його ширину вели монументальні сходи з кількома десятками східців. Колони підтримували масивне антаблемент, завершене кубчастим карнизом і невеликою, вигнутою посередині півкруглою стінкою аттика.

На акварелі, яка зображує загальну панораму села, ліворуч від головного палацу бачимо також чималу споруду незрозумілого призначення, що стоїть на схилі стрімкого пагорба. Через це вона мала з одного боку два, а з іншого — три поверхи. Її накривав високий гладкий чотирисхилий дах. До входу вели двобічні сходи, поставлені на трикутному фронтоні. Стиль визначити складно, але явно не неоготика і, швидше за все, не класицизм.

Праворуч від головної палацової споруди бачимо пишно декоровану неоготичну годинникову вежу з гостроверхими вікнами, порт‑фенетром на високому партері та балконом. Її завершував аркадний фриз із зубцями та кутовими башточками. На вежі майорів прапор власника. Поруч із баштою стояла одноповерхова неоготична споруда з гостроверхими вікнами та подібними порталами, накрита сплощеним дахом із зубчастим парапетом і декоративними стрижнями.

Вище згадана споруда майже не відрізняється від аналогічного будинку, що стоїть на сусідньому пагорбі, відомому як «Рогата школа». Нині там розташований музей села.

Враховуючи, що донедавна акварель Наполеона Орди, де він намалював загальний вигляд села, була практично невідома загалу, натомість широкого поширення набула робота із зображенням самого палацу, виникла думка, що «Рогата школа» — це та сама неоготична споруда, що стояла біля башти. Автор у ранніх публікаціях теж, здається, висловлював цю думку. Насправді це різні споруди, та й стояли вони навіть на різних пагорбах.

У XVIII столітті Нове Поріччя належало магнатам Замойським, як і сусідній Городок та низка інших сіл і містечок. Згодом, коли Урсула — єдина дочка Людвіки з Понятовських та Яна Замойського — вийшла заміж за маршалка великого коронного Михайла Мнішека з Вишнівця, Городок з  Городоцьким ключем, у тому числі й Нове Поріччя, перейшли до Мнішків.

Від початку ХІХ століття Городоцький ключ починає дробитися. Зокрема, Городок купує російський генерал і німецький барон фон Гейсмар, а син Урсули Кароль Мнішек у 1830 році продає Нове Поріччя Віктору Скібнєвському (1787–1859).

На цьому перелік власників поки що можна завершити.

Донедавна тема порічанського палацу та його «еволюції» здавалася зрозумілою й завершеною. Автор неодноразово писав про це у своїх публікаціях, щоправда із застереженням «вірогідно». Вважалося, що палацовий комплекс почався з одноповерхового палацику з баштою (ймовірно збудованого Замойськими чи Мнішками), а великий класицистичний палац постав пізніше — за Скібнєвських. Цю версію автор десь вичитав ще років п’ятнадцять тому й загалом не заперечував.

На користь версії, що комплекс бере початок від кінця XVIII століття, свідчили знахідки специфічних цеглин на місці, де колись стояв палац. Їхні розміри й форма відповідають саме кінцю XVIII — початку XIX століття.

Останнім часом автор почав професійно займатися дослідженням давньої архітектури. Заглиблення в тему викликало сумніви щодо речей, які дотепер вважалися хрестоматійними. Зокрема, неоготична частина комплексу навряд чи могла бути старішою за класицистичну. Хоча мода на неоготику серед шляхти зародилася ще на початку XIX століття, справжнього розквіту і масового поширення вона досягла ближче до середини століття.

Класицизм же, навпаки, почав набувати популярності ще від 1770‑х років, змінюючи бароко. Еталонним прикладом є класицистичний палац графів Орловських у Малієвцях (1782 р.). Класицизм залишався в моді навіть до 1840‑х років.

На жаль, про маєток у Новому Поріччі документів наразі немає. Навіть такий «зубр» як Роман Афтаназі нічого не зміг відшукати й писав про порічанський маєток лише за непрямими свідченнями.

Афтаназі у літописі родини Скібнєвських знайшов згадку, що Віктор Скібнєвський у 1830 році, придбавши Нове Поріччя, «створював резиденцію графів Мнішків». Це означає, що станом на 1830 рік у Новому Поріччі вже існувала резиденція цієї знаменитої родини.

Втім у своїй праці Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej («Минуле резиденцій на давніх прикордонних землях Речі Посполитої») Афтаназі, виходячи з логічних міркувань, версію будівництва палацу Мнішками відкидає. Він цілком слушно  зазначає, що Мнішки, маючи розкішний Вишнівець і занедбавши подільські маєтки, навряд чи збудували б у Новому Поріччі велику й непотрібну їм резиденцію. Крім того, якби на час придбання Поріччя у цьому селі вже існував би  житловий будинок, Скібнєвські переселилися б туди. Натомість, як видно з документів, майже всі його діти народилися у Волковцях.

Відповідно Афтаназі більш правдоподібною вважав версію Лусаковського, за якою палац збудував саме Віктор Скібнєвський близько 1840 року.

На жаль, документів, які б пролили світло на історію зведення порічанського палацу, досі не знайдено. Відсутні навіть світлини палацу та його інтер’єрів, які могли б дати основу для більш певних висновків. Єдине свідчення — дві акварелі Наполеона Орди.

Втім Афтаназі не взяв до уваги одну річ — тип цегли, яку використовували при будівництві палацу. Вона й досі трапляється на «палацовищі» й відповідає саме кінцю XVIII — початку XIX століття.

Якщо припустити, що Мнішки почали будувати тут резиденцію, але закинули будівництво на досить високій стадії (близько 60-70 % готовності), то все стає на свої місця.

Таким чином, визначення «створював резиденцію графів Мнішків» означає добудову недобудованого. Завершення будівництва основної класицистичної споруди дійсно датується близько 1840 року. Неоготичні ж споруди, як на теренах палацу, так і на сусідньому пагорбі, постали пізніше — у 1840–1850‑х роках.

Підсумок і реконструкція хронології

Отже, найвірогідніше розбудова маєтку в Новому Поріччі виглядає так:

• Початок будівництва ще за Мнішків — на самому початку ХІХ століття.
• У 1830 році Нове Поріччя разом із недобудованим палацом викуповує Віктор Скібнєвський.
• Близько 1840 року він завершує будівництво основної класицистичної частини палацу, розпочатого попередніми власниками.
• У 1840–1850‑х роках, за тодішньою модою, зводиться неоготична башта з годинником та поруч — неоготичний павільйон.
• У той ж час на пагорбі навпроти палацу постає ціла вуличка з неоготичних споруд: «Рогата школа» (ймовірно офіцина), каретовня (нині в руїнах), велика господарська будівля — чи то клуня, чи то конюшня (знищена ще перед Другою світовою), а також незрозуміла споруда, від якої залишився лише перший ярус із великим льохом. Останнє цілком могло бути «мисливським будиночком» із винним підвалом. Нагадаємо, у Малієвцях у маєтку Орловських «мисливський павільйон» стояв за сотню метрів від палацу.

Таким чином, класицистична частина комплексу, почала зводитися десь на початку ХІХ ст. та  була завершена близько 1840 року, а неоготичні доповнення з’явилися у середині ХІХ століття.

Сьогодні від комплексу лишилися лише фрагменти, але його загадки й досі муляють.

Текст і фото: Дмитро Полюхович

Окрема подяка Максим Федірчук