У понеділок увечері євреї розпочинають святкування Пуріму — одного з найвеселіших свят, установленого на згадку про порятунок перських євреїв від винищення, яке замислив Гаман, улюбленець царя Ахашвероша (Ксеркса, V ст. до н. е.).
- Робота на основі оздоблення надгробку Сари, доньки рабина Меїра. 1783 р.
У ці дні традиційно читають сувій Естери, що розповідає про давні події, та веселяться, зокрема й за допомогою надмірного споживання вина. Згідно з приписом, юдеї мають пити доти, доки перестануть розрізняти слова «нехай буде проклятий Гаман» від «нехай буде благословенний Мордехай». У синагогах під час читання сувою, коли звучить ім’я Гамана, вірні заглушують його тріскачками.
- Цей ж надгробок наживо
Центральна постать Пуріму — Естера, яка врятувала свій народ від загибелі. Тож свято має й жіночий вимір — своєрідне вшанування єврейської жінки.
Втім, ця публікація не про Пурім, а про народне єврейське мистецтво. Пурім тут лише інформаційний привід.
- Монохромний варіант
«Україна Інкогніта» вже давно й плідно досліджує давні некрополі України. Переважно українські, але й польські та єврейські ми не оминаємо — особливо ті, що вирізняються мистецькою цінністю. Серед них — давній єврейський некрополь Сатанова, одна з найцікавіших пам’яток такого типу в Європі.
- Герць лева та єдинорога на надгробку Цві-Гірша, сина Нафталі Сеґала, 1759 р. Також тут бачимо зайців – втілення богобоязкої людини. Посудина для омовіння рук та чаша вказують, що небіжчик був із левітів. Грифон – страж-охоронець.
Його активно досліджує член команди «Україна Інкогніта» Дмитро Полюхович. Торік у видавництві «Дух і Літера» вийшла його книжка «Єврейський цвинтар Сатанова. Кам’яні звірі та містичні обряди», яка увійшла до престижного списку найкращих книжок 2025 року за версією Українського ПЕН. Вона також номінована на здобуття престижної премії ім. Шолом-Алейхема. Про результати дізнаємося за кілька днів.
- Надгробок Леї, дочки Менахема Наума, 1755 р.
Результатом досліджень стала й низка художніх робіт, створених на основі світлин оздоблення надгробків XVII – початку ХІХ століть.
«Саме на цей час випадає пік розквіту єврейського кам’яного різьблення, – пояснює Дмитро Полюхович. – Кожна мацева цього часу — справжній мистецький шедевр. Такоу концентрацію барокового різьблення, як у Сатанові, в Україні можна побачити хіба що у Львові».
- Надгробок на могилі Брайни (дослівний переклад з їдишу – темна, коричнева), доньки Аарона, яка померла 1776 року. Бура/коричнева ведмедиця тут втілює ім’я небіжчиці.
Спершу Дмитро лише фотографував давнє різьблення, а згодом придумав робити на його основі «витинанки».
«Світлини не передають усієї краси робіт давніх майстрів, – каже він. – Сильно заважає сприйняттю поросле лишайниками та мохом тло. Хіба що застосовувати спеціальне освітлення й фільтри, що в польових умовах складно. Тож я вигадав «витинанку»: у комп’ютерних програмах видаляється тло, лишається лише оздоблення. Завдяки цьому вдалося яскраво розкрити красу різьблення».
- «Геральдичні» леви на надгробку Гедалії, сина Нафталі Гірша, помер 1816 року.
За підтримки Об’єднаної єврейської общини України та її виконавчого директора Віталія Камозіна було організовано масштабну виставку «витинанок» під назвою «Сатанів: загублений світ давнього єврейського цвинтаря». Вона з успіхом пройшла у Дніпрі, Харкові, Одесі, Хмельницькому, Вінниці та низці менших міст. Особлива гордість — експонування у павільйоні Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» у Києві.
- Центральне зображення – оздоблення надгробку жінки Фрейди, 1813 р. Цікаво – медальйон з троьома зліпленими вухами зайцями придумали у 4-му столітті нової ери будистські ченці Китаю
Згодом Дмитро удосконалив техніку й почав створювати композиції. А ще пізніще – додав колір.
«Первісно оздоблення було поліхромним, – пояснює він. – Це підтверджують світлини кінця ХІХ – початку ХХ ст. та залишки фарб на надгробках XVIII–ХІХ ст. Спершу я хотів розфарбувати акварелями один із надгробків, але зрозумів: сучасними фарбами по різьбленню XVII–XVIII ст. — це вандалізм. Тож зробив це у комп’ютерних програмах. І результат вийшов цікавим».
- Надгробок, під яким спочиває «старець, учитель наш, рав» на ім’я Хаїм, який помер 1788 року. ВАжливо – орел тут метафора Бога і до російського немає відношення
Дослідник наголошує: розфарбовки не є вигадкою чи фантазією.
«Я використав традиційну єврейську колористику, відому з розписів ренесансних синагог, манускриптів та «пінхасів», – каже він. – Звісно, певна фантазія присутня: мацеви мали скромнішу палітру — 3–4 кольорів без напівтонів. У моїх роботах колористика ширша, ніж на кладовищах, але бідніша, ніж у розписах синагог. Це щось середнє».
- Лисенятко-хлопчика вирізьблено на надгробку, встановленому на могилі Естер і Авраама, – матері і її маленького сина, які померли в 1776 році. Чому мама та дитина померли одночасно, – сказати складно. На надгробку ми бачимо голубку/горличку, що символізує матір, і лисеня-сина в оточенні грон винограду (райського саду). Розділений на дві частини рослинний орнамент символізує ще й Дерево Життя
«Насправді йдеться не лише про єврейське мистецтво України, а про бароко загалом, – додає автор. – Рослинні орнаменти тут ідентичні оздобленню храмів українського бароко та костелів XVII–XVIII ст. Хто у кого запозичував — сказати складно. Найімовірніше, всі черпали натхнення з одного джерела. Євреї лише додали зооморфні мотиви й наповнили їх сенсами з Тори та Талмуду. Але передусім це БАРОКО. І воно — прекрасне!».
- Епітафія сповіщає, що тут поховано Ієшаягу сина Менахема. Дата пошкоджена, але впевнено можна казати про межу XVIII – ХІХ століть.
Цей ведмідь крім воскресіння із мертвих та очікування на месіанскі часи одночасно є ще й нетривіальним відображенням імені небіжчика – Ієшаягу (Ісайя). Клишоногий тут «прив’язаний» до рядків Книги пророка Ієшаягу (Ісайї), що після приходу Месії: «…корова й ведмідь будуть пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому, немов та худоба!» (Ісайї, 11:7).
- Надгробок Цві, сина Сімхи Бунема, 1794 р.
- Парні зайці, символічне Дерево Життя та пелікани, які роздирають собі груди. Надгробок Еліезера, сина Йосефа Єгуди, 1785 р. Пелікани, зауважимо, – запозичення з християнства, де вони є метафорою Христа. В єврейській традиції – це метафора воскресіння з мертвих.
- Надгробок Рухами, дочки Моше, 1782 р.
- Поховання Райзи (Рейзи), дочка Цві Гірша Сеґаля, 1774 р.
- «Геральдичні» леви на мацеві з поховання Єгуди-Лейба, сина Цві-Гірша, 1815 р. Леви відповідають імені Єгуда-Лейб. Пишний декор та велика корона свідчать, що тут, ймовірно, поховано рабина.
«Нестандартна» мацева на могилі Симхи Буниміма, сина Цві, 1798 р.
Тут маємо цікавий зразок. На одній із мацев в якості головного елементу бачимо традиційний для жіночих поховань досить вибагливої форми п’ятисвічник та якихось співочих пташок. Хіба що обабіч підсвічника не по одній пташці, як зазвичай, а по дві. До того ж вони ще й дзьобають грона винограду. Тобто пташки тут вже не лише хранительки гніздечка, але й одночасно праведні душі в райському саду, які насолоджуються його плодами. Ймовірно, тут маємо художнє цитування біблійного пророка Осії: «Немов виноград на пустині, знайшов Я Ізраїля» (Осія 9:10)
Якщо придивитися, то побачимо зображення змій «вбудованих» у підсвічник. Тут зміюки виступають не лише у ролі тримачів для свічок. Із пащі гадів ще й проростають галузки із гронами винограду, який і клюють душі-пташки. Це одна із найцікавіших і найоптимістичніших метафор смерті на некрополі Сатанова, а можливо й в Україні. Змія, втілення цієї самої смерті, у підсумку дарує праведній душі насолоду ласувати плодами Райського Саду. Здавалося би, тут маємо класичну, та що там, – абсолютно еталонну жіночу мацеву, але в епітафії значиться, що тут похований: «старий чоловік, мудрий, праведний, простосердечний, добрий, видатний знавець Тори, наш вчитель Симха Буним, син нашого вчителя Цві блаженної пам’яті…», 1798 р.
Цей надгробок здивував не лише Дмитра, але й багатьох поважних спеціалістів із юдаїки, яким була надіслана його фотографія. Відомий завець юдаїки доктор Борис Хаймович обережно припустив, що для цього поховання просто використали вже готову заготовку із стандартним «жіночим» оздобленням. Чому так сталося, можна легко здогадатися. Вчителі хедерів, хоч і користувалися величезною пошаною в громаді, але були зазвичай дуже бідними. Вірогідно надгробок встановили коштом общини, купивши вже готовий, а не замовляючи індивідуальний.
Найцікавіші представники вовчого племені прикрашають жіночий надгробок, що датується 1799 р. На жаль значна частина епітафії втрачена, тому ім’я похованої невідоме. Тут бачимо одразу двох хижаків із здобиччю у пащеках – якась пташка і козеня, які втілюють смерть. На цій же мацеві маємо ще одну метафору смерті. Якщо придивитися до п’ятисвічника (символ доброчесної жінки в обов’язки якої входить запалювати свічки на шабат) то він тут не зовсім традиційний. Тримачі свічок виконано у вигляді жахливих змій. Змія – теж втілення смерті. Можна припустити, що у цьому випадку встромлені у зміїні пащеки свічки символізують перемогу світла над темрявою, життя над смертю і сподівання на майбутнє воскресіння із мертвих.
Над усією композицією домінує двоголовий орел. Він немає жодного відношення до Росії. Це давній єврейський символ Бога (чому так, – розповімо нижче). Господь, що знаходиться над усіма переліченими метафоричними зображеннями смерті втілює сподівання, що Бог дасть душі небіжчиці вічне життя серед Райських Кущів, а по тому дарує воскресіння із мертвих.
Попри те, що це, мабуть, один із найбільш насичених символами смерті надгробків Сатанова, за своїм змістом він досить оптимістичний.
Вірогідно її виготовив то й ж майстер, що різав попередню.
Дмитро вже має майже три десятка кольорових композицій. До того ж з розлогими поясненнями що всі ці зображення приховують і втілюють.
“Мрію про виставку, – каже дослідник. – є низка музеїв та виставкових майданчиків готовиї її показати. Але все традиційно впирається у гроші. На винотовлення виставкових планшетів потрібн принаймні близько 30 тисяч гривень. Але де ж їх взяти?”
