Я іду від джерел до джерел… (с)

Останніми подіями надихнуло.

У попередньому огляді ми розповіли про дивовижні подільські мури. Сьогодні ж згадаємо не менш цікаві джерела, які траплялися нам у подорожах. Виставляємо їх не за рейтингом — бо тут усе надто суб’єктивне, — а так, як на душу ляже.

Найпотужніші джерела (Маліївці)

Маліївці на Хмельниччині передусім відомі своїм палацово-парковим комплексом графської родини Орловських. Своєю красою ця пам’ятка значною мірою завдячує двом надзвичайно потужним джерелам.

Перше джерело розташоване просто біля палацу. Якщо спуститися від нього до ставків, то видно непримітну хатинку чи сарайчик. Усередині — джерело, яке наповнює чималий резервуар. Звідти насос качає воду чи не для всього села. Води вистачає і для невеличкого озерця збоку, і для фонтану «Лев». На світлині видно левову морду, з пащеки якої витікає струмінь. На лева вона схожа не дуже, але рік тому її замінили на нову — вирізану з каменю за старими фотографіями. На жаль, новішої світлини ми не маємо.

Друге, не менш потужне джерело, знаходиться на протилежному схилі. Його води вистачає, аби наповнити озерце й дати життя знаменитому Малієвецькому водоспаду — одному з наймальовничіших і найромантичніших в Україні. Водоспад рукотворний: у XVIII столітті джерельну воду на вершину скелі подавали дерев’яним жолобом, сьогодні — залізною трубою. Про силу джерела можна судити з кількості води, що безупинно струменить по скелі.

Рудківці. Джерела та криниця

Рудківці, що входять до Новоушицької селищної територіальної громади, відомі на Хмельниччині як популярне місце відпочинку на Дністрі. Але ми розкажемо про протилежний «куток» села, який поки що не поглинула зона відпочинку.

Місця тут надзвичайно мальовничі. Саме тут до Дністра впадає річка Матерка, що колись протікала глибоким каньйоном. Після створення водосховища каньйон перетворився на красиву затоку, схожу на норвезькі шхери.

Ця частина Поділля колись славилася каменотесами, тож не дивно, що кринички тут заховані у складені з обтесаних блоків «будиночки». Нам трапився один, але місцеві кажуть, що таких є чимало.

Найцікавіше джерело — у скельній капличці-гроті (як його знайти, підкажуть місцеві). Колись це була чи не найромантичніша джерельна капличка Поділля. На превеликий жаль, після «покращення» 2012 року вона втратила свій шарм.

Раніше тут був невеличкий грот під мальовничою скелею, з-під якої струменіло джерело з дуже смачною водою. На початку ХХ століття грот власним коштом перетворив на капличку й освятив її місцевий селянин Микола Михайлюк.

Щоправда, невідомо, хто встановив два ідентичні кам’яні хрести обабіч підскельного джерела. Навряд чи це був Михайлюк. За стилем вони належать до хрестів, характерних для першої половини ХІХ століття.

На жаль, місцеві православні вирішили, що унікальна капличка-печера — не те, що потрібно селу, і замість неї поставили стандартну «часовєнку» під московським шатром і такою ж московською «луковічкою», яких є сотні (якщо не тисячі) від Донбасу до Закарпаття. Вірні, до того ж, сумлінно пофарбували давні хрести огидною «сєрєбрянкою», як якогось провінційного Лєніна.

Над яром-затокою, нижче від валів городища, стоїть дуже мальовнича криниця. Це трішки не по темі, але все одно варте згадки! Вона цікава як мальовничим тлом, так і двома великими старовинними кам’яними жолобами для напування худоби.

Вірменська криниця біля Сатанова

До давнього надзбручанського містечка Сатанів належить село Кам’янка, у дівоцтві – Війтовина. Колись цей присілок дідичі містечка надавали у користування сатанівським війтам: прибуток від села був їхньою заробітною платнею. За радянської влади топонімічну згадку про колишні магдебурзькі вольності визнали «ідеологічно шкідливою» й замінили на Кам’янку — очевидно, на честь різнокаліберного каміння сусідньої Усикової (Гусикової) гори.

На південно-східній околиці цього села можна побачити цікавий об’єкт, який місцеві старожили називають «війтовою кам’яницею» або ж «вірменською криничкою» (49°13’17.1″N 26°16’56.8″E / 49.221405, 26.282442). Криниця-кам’яниця — це складена з каменю споруда, що оточує потужне джерело, яке б’є з підніжжя гори. Вода утворює чималий струмок, що впадає в річку Шондрову (Шмаївку) — притоку Збруча.

Місце виходу води знаходиться у невеличкій кам’яній хатинці. Далі — озерце з рівним кам’яним дном, оточене невисоким муром. На дні розкидані великі плоскі брили — так зване «прало», де жінки прали білизну й одяг (і досі використовують за призначенням). За століття активного користування поверхня цих каменюк стала гладенькою, мов шовк.

Місце виходу води знаходиться у невеличкій кам’яній хатинці. Далі — озерце з рівним кам’яним дном, оточене невисоким муром. На дні розкидані великі плоскі брили — так зване «прало», де жінки прали білизну й одяг (і досі використовують за призначенням). За століття активного користування поверхня цих каменюк стала гладенькою, мов скло.

Розповідають, що колись, дуже давно, на Поділля прийшла чумна пошесть, і єдиним неотруйним джерелом води залишилася ця криничка. Жадібний сатанівський війт, у користуванні якого було село Війтовина, вирішив нажитися й почав брати величезні гроші з кожного, хто хотів набрати чистої води. Аби не допустити «халявників», він наказав обгородити джерело муром — звідси й назва «війтова кам’яниця».

Страждаючи від свавілля війта, численна сатанівська вірменська громада звернулася по допомогу до своїх одноплемінників у Кам’янці-Подільському. Ті вирішили викупити криницю. Війт заломив таку суму, що гроші (у золотій монеті) довелося везти аж на двох запряжених волами фірах. Викупивши джерело, щедрі вірмени дозволили всім охочим безкоштовно брати воду. Так, буцімто, й виникла назва «вірменська криниця».

Насправді ж «вірменською» її назвали завдяки майстрам-вірменам, які спорудили цю гідроспоруду. Попри зовнішню простоту, вона досить складна й майже не має аналогів в Україні. Подібне можна побачити хіба що в Язловці (нині село в Бучацькому районі Тернопільської області), де вірмени теж працювали. Відомо, що Язловецьку вірменську криницю звели 1611 року (про це зберігся запис). Тож і кам’янецьку/війтовинську споруду можна датувати тим самим періодом.

Зауважимо, що стіни по периметру озерця колись були значно вищі й завершувалися склепінням. А сучасне «прало» виникло вже на руїнах зруйнованої водозбірної цистерни.

Язловець. Прихована реліквія Вірменської криниці

Язловець — невеличке село біля Бучача, переповнене цікавими й унікальними пам’ятками. Серед них — Вірменська криниця.

Зовні це традиційне джерело, яке на Поділлі називають «цюркачем»: невисокий кам’яний мур із чавунною трубою, з якої струменить (цюрчить) вода. Насправді ж це складна гідроспоруда, зведена працьовитими вірменами ще у XVII столітті. Основна її частина прихована від людського ока. Перед тим як потрапити до труби, вода накопичується у великому підземному резервуарі. А до нього вона надходить із потужного джерела, схованого у невеличкій мурованій споруді. Зовні вона нагадує вхід до сільського льоху. Двері замкнені, тож мало хто знає, що там усередині.

Якщо комусь поталанить зазирнути всередину, можна побачити різьблену плиту з написами латиною та вірменською. Минулого року експедиції команди ГО «Україна Інкогніта» це вдалося.

Верх плити прикрашає орел (судячи по гравюрі кінця 19 ст – янгол?) із розпростертими крилами, під яким зображено хрест?, оздоблений химерним рослинним декором. Далі йде напис латиною: «Вірменин Акоп для блага суспільства збудував 1611 р.»

Нижче — вже вірменською: «Цей хрест і побудоване джерело — роботи Акопа та його брата Степана. Закінчені по вірменському літочисленню 1000 і 60 року. Абрам [майстер-різьбяр по каменю] виконав з відданістю».