Вірогідно перші вірмени з’явилися в Жванці десь наприкінці 1660-х років, але створити якусь помітну громаду, – не встигли, бо за кілька років по тому (1672) в Поділля, та й же через Жванець увійшла османська армія. Втім є досить непевні свідчення, що на той час вірмени встигли поставити дерев’яний костел. Термін «костел», до вірменських храмів вжито не випадково. На той час вони перебували в унії з римо-католиками.
Османи панували на Поділлі до 1699 р. аж поки не звільнили край за Карловицьким мирним договором. Наслідком низки війн другої половини XVII ст. стало майже повне збезлюднення Поділля, тому власники земель запрошували поселенців де лише могли. Саме тоді, до речі, на Поділля завезли чимало мазурів. Прізвища Мазур, Мауренко, Мазуркевич тощо і досі одні із найпопулярніших у цих краях.
- Від Жванця добре видно Хотинський замок
Дідичі Жванця Лянцкоронські запросили вірмен з Кам’янця та хотинських греків. Вони, на той час були торгово-ремісничими народами і залюбки погодилися, – містечко завдяки географії було жвавим торгівельним центром. Ба, – навіть портовим поселенням: сюди по Дністру доходили товари з чорноморських та навіть середземноморських міст. До того ж тут було місце де можна було переправитися через згадану чималу річку, – а це торгівля з Туреччиною та її васалами (Молдавією та Валахією) та далі аж до Балкан. Османи, зауважимо, були досить прагматичними, і одразу після припинення війни з Річчю Посполитою заходилися торгувати.
- Руїни замку Жванця та річка Жванчик
Вже за кілька років завдяки вірменським купцям, які через діаспору мали міцні і налагоджені зв’язки з одноплемінниками в Османській імперії Жванець постає з руїн і перетворюється на процвітаюче містечко. Вірмени тоді зосереджують у своїх руках торгівлю зерном, лісом, сіллю, популярним тоді угорським вином та предметами розкоші. Спроби єврейських конкурентів утвердитися в Жванці закінчуються нічим. На той час це було одне із небагатьох містечок поділля де єврейська громада була практично відсутня.
Перший мурований храм в Жванці постав коштом Лянцкоронських та авторитетного римо-католицького священика о. Григора Ханкевича. Останній був не проста так ксьондз. Він навіть встиг побути представником єпископа Адама Станіслава Красинського в Туреччині. Своє чимале майно він заповів на користь храму.
Храм вийшов нівроку – з шістьма вівтарями (головна на честь святого Грогора), постав в побудований в іонічному стилі та отримав хрещення на честь Непорочного Зачаття Діви Марії, позолочену фігуру якої поставили фасаді між кутовими дзвіницями.
Храм, як і більшість тогочасних мурованих споруд, особливо у прикордонні з такими агресивними сусідами як османи постав оборонного типу. Крім того його оточували чималі мури та інші укріплення.
- Руїни якогось укріплення
Але вся ця краса простояла недовго.
У серпні 1768 р. скориставшись колотнечою короля Станіслава Августа з Барською конфедерацєю, османи перейшли Дністер і незле пограбували та понищили Жванець. Наступного року містечко грабували та донищували вже самі барські конфедерати. Біда не ходить сама – трохи згодом, 1770 року, спалахнула ще й епідемія чуми.
- Костел оточує справжній фортечний мур
Після гостин турків, а потім конфедератів костел довелося відбудовувати. У 1791 році відновлений храм повторно освятили. Для проведення цієї церемонії до Жванцю прибув львівський архієпископ вірменського обряду Валеріан Туманович. На жаль на той час у Жванці залишалися лише 25 вірмен, основна частина колись чималої громади залишила містечко під час епідемії моровиці 1770 р і більше не повернулася. Остаточно ж вірменська громада зникла 1800 року. В останні роки її існування священик-вірменин обслуговував уже переважно місцевих поляків та українців римо-католиків.
Вірменські реліквії зберігалися в храмі принаймні ще у 1895 році, коли Жванець відвідав вірменський історик Кучук-Іоаннісян. Пізніше він згадував, що його настоятель виявив бажання вивчити вірменську абетку. Мовляв, йому дуже хотілося хоч трохи читати вірменською, щоб уміти вимовляти назви предметів, залишених від попередніх господарів.
За словами ксьондза, іноді через Жванець проїздять вірмени, які відвідують свій старий храм і дуже жалкують, що не чують тут жодного слова рідною мовою. За словами Кучук-Іоаннісяна, ксьондзу дуже хотілося утішити їх хоч би кількома вірменськими словами.
За радянських часів костел закрили й облаштували там майстерню місцевої “Сільгосптехніки”. Щойно 1992 року споруду повернули римо-католицьким парафіянам.
Оздоблення храму передовсім цікаве чисельними шляхетськими гербами, що прикрашають його фасад.
Просто над дверима бачимо ягнятко з хоругвою – символ відомий кожному християнину. У нашому випадку Агнець Божий – символ вірменської громади Жванця, якій від початку належав храм.
Над Агнцем в овальному медальйоні вирізьблено герб «Задора» – лев, з пащеки якого виривається полум’я, що належав Лянцкоронським (Вавжинєц [Лаврентій] Лянцкоронський був фундатором храму).
Ще вище бачимо одразу два герби під спільною графською короною – «Корчак», що належав останньому дідичу Жванця Олександру Комару, та «Доленґа» (герб його дружини Пелагії Комарової з Мостовських), які свого часу незле вклалися у ремонт храму.
Під час останньої реконструкції у пам’ять про вірменське минуле костелу з внутрішнього боку огорожі вмурували фрагменти вірменських надгробків, знайдених на подвір’ї храму, де був колись цвинтар. Правда, серед них дивом затесався ще й фрагмент єврейської мацеви.
Уламок мацеви
Текст та фото: Дмитро Полюхович
