Керч – найстаріше місто України
У VІ ст. до нашої ери лідійці напали на іонійців і спустошили їхні землі. Але яке відношення до України може мати війна що відбулась у Греції задовго до Різдва Христового? Виявляється має. Якби не та війна – можливо і не було б нині в Україні найстарішого міста, адже саме греки-іонійці, які переселились із спустошених лідійцями земель, заснували у 590-570 рр. до н.е. місто Пантикапей. Цей поліс став попередником сучасного міста Керч.
 |
| Пантикапей. Реконструкція В.П.Толстікова |
Пантикапей, як перша грецька колонія у Північному Причорномор’ї, майже відразу став головним і найбільшим містом регіону, а згодом – столицею новоствореного Боспорського царства (Боспором Кіммерійським греки називали сучасну Керченську протоку, а Боспорська держава об’єднала грецькі поліси, що були розташовані обабіч Боспору). Завдяки вдалій торгівлі з племенами, що населяли Крим, та вивозу збіжжя у Грецію, місто швидко розвивалось та розросталося. Його населення займалося землеробством, скотарством, різноманітними ремеслами.
У V столітті до н.е. почався розквіт Боспорської держави. Сталося це у період правління династії Спартокідів. Саме тоді у Пантикапеї звели велику кількість кам’яних будівель: храми різних давньогрецьких богів, царський палац, суспільні будинки, театр. Місто оточили міцними мурами, перетворивши його на справжню фортецю. Населення Пантикапея тоді становило 40-45 тис. жителів. Це був найбільший торговий і ремісничий центр Північного Причорномор’я.
Руїни Пантикапея
Крім Пантикапея у VІ столітті до н.е. на території сучасного міста Керч були засновані й інші міста: Мірмекій, Пормфій, Тірітака, Німфей. Останній був досить великим полісом і довго зберігав незалежність від боспорських правителів.
Боспорське царство тривалий час було настільки потужним, що союзу з ним прагнули майже всі народи Північного Причорномор’я. Навіть скіфи жили у мирі з мешканцями Боспору, забезпечуючи його найманим військом. Скіфські царі намагались поєднатися з боспорськими кровними узами… Але у ІІ столітті до н.е. Боспор почав занепадати. Скіфи і сармати все частіше грабували боспорські поселення і обклали їх жорсткою даниною. У цей же час в Криму з’явилась нова потужна сила – армія понтійського царя Митридата VI Євпатора, якою керував стратег Діофант. Вона прибула на півострів на запрошення громадян Херсонеса, що просили допомоги у боротьбі із скіфами. Понтійці завоювали кримських скіфів і таврів. Вражені силою понтійців міста-держави Херсонес, Ольвія і Тіра добровільно перейшли під протекторат Понтійського царства. Те ж саме зробив і останній боспорський цар з роду Спартокідів Перисад V. Він уклав угоду з Діофантом, за якою влада у Боспорі офіційно переходила до Митридата VI. Але ця угода стала смертним вироком для Перисада, адже відразу після її укладення у Пантикапеї стався державний переворот. Владу захопив скіфський царевич Савмак, який, ймовірно, був одружений з дочкою Перисада. Савмака підтримало наймане військо, яке було на службі у боспорських правителів і складалося переважно із скіфів. Перисада убили. Але через деякий час Митридат надіслав великий військовий загін і приборкав повсталого Савмака. Повноправним володарем Боспорської держави став понтійський цар, а сама Боспорська держава стала частиною Понтійської імперії, яка об’єднала майже всі причорноморські грецькі поліси.
Відчуваючи за собою велику силу Митридат вирішив завоювати Малу Азію, Македонію, Грецію і, навіть, Рим. У 89-84 рр. до н.е. він розпочав першу війну з Римом, але війна та закінчилась невдачею. Як наслідок – грецькі міста римляни обклали даниною. Такою ж невдалою була і друга війна. Але цар не здався і назбиравши велику армію розпочав третю війну, яка тривала майже десять років (74-63 рр. до н.е.). у 66 р. до н.е. військо Митридата було розбите римським полководцем Помпеєм. Після цієї поразки Євпатор вперше поселився у царському палаці в Пантикапеї, де й прожив останні роки свого життя. У 63 році до н.е. зраджений усіма, зокрема своїм сином Фарнаком, понтійський цар, разом із своїми дочками прийняв отруту. Але смертельний напій не подіяв на нього. Кажуть, що за життя Митридат, боячись бути отруєним, приймав різноманітні отрути у невеликих кількостях і виробив імунітет до них. Не в змозі отруїтись, цар попросив вірного охоронця Бітоіта заколоти його…
Помпей, на знак поваги до свого ворога, наказав поховати Митридата з царськими почестями. Тіло його забальзамували й перевезли в столицю понтійської держави – Синопу.
Зрадник Фарнак отримав владу на Боспорі і зрадив вдруге – цього разу своїх римських союзників. Він спробував відновити Понтійське царство. Але у 47 році до н.е. у битві під Зеле Цезар вщент розбив армію Фарнака. З тих пір тривалий час Пантикапей був під протекторатом Риму.
У ІІІ столітті почалося вторгнення у Боспор варварів (переважно готів). Воно супроводжувалося поступовим занепадом держави. Незважаючи на це у 325 році у Пантикапеї була організована митрополія Християнської Церкви. Проіснувала митрополія недовго – лише 35 років, адже у 370 році Пантикапей захопили і майже зруйнували гуни. У V ст. античне місто Пантикапей припинило своє існування. Невелике поселення, що залишилось на його місці стало називатись Боспор.
Близько 670 року Боспор було захоплено Хазарським каганатом. Хазари трансформували назву міста у Карх або Карс (велике торгове місто). Ще одна хазарська назва Керчі – Чарша (ринок). Але хазари не мали повної влади над Боспором – вони були змушені ділити її з Візантійською імперією. Це підтверджується будівництвом у VIII столітті найстарішого із сучасних християнських храмів України – собору Іоана Предтечі.
Руїни Німфея
У ІХ столітті хазар змінили нові загарбники – печеніги, а у Х столітті, після захоплення київським князем Володимиром Херсонеса, Боспор став частиною руського Тмутараканського князівства і почав називатись Корчев. Печеніги, які постійно турбували набігами Корчев, після нищівної поразки від Ярослава Мудрого (1036 рік), поступово залишили цю територію. Але у ХІІ столітті прийшли нові кочівники – половці. Вони відрізали Тмутаракань від Русі і князівство припинило своє існування. У ХІІІ столітті половців витіснили татари. На місці сучасного міста Керч вони збудували своє місто. Відповідно до мусульманських рукописів воно називалось Карз, аль-Карш або Кард. Церква Іоана Предтечі була перетворена у мечеть.
Близько 1260 року татарський хан Йогай надав право торгівлі в Криму венеційським та генуезьким купцям. У 1318 році генуезці збудували у Боспорі замок Герзет. Боспор, згідно з італійськими джерелами називався Воспро, Пандіко та, найчастіше, Черкіо. Отже у XIV столітті на місці Керчі існувало два міста – генуезьке і татарське.
У XV столітті в Крим прийшли турки – кримські татари стали васалами турецького султана. 1477 року турки захопили фортецю Герзет. Після цього тривалий час Керч була турецько-татарським містом. Почався період занепаду міста. В цей час на Керч неодноразово нападали запорізькі козаки.
Фортеця “Єні-Кале”
Наприкінці 17 століття на владу у Причорномор’ї почала претендувати Росія. У 1696 році, після захоплення турецької фортеці Азов, цар Петро Перший розмістив свій флот в Азовському морі. 1699 року у Керченській протоці відбулася демонстрація кораблів азовської флотилії Петра. Звичайно незначна кількість суден, що була у росіян на Азові, не дуже злякала турецький гарнізон, що стояв у Керчі, але змусила задуматись турецьку владу. Як наслідок, у 1699 році почалося будівництво мурів майбутньої керченської фортеці Єні Кале. Завершилося воно у 1703 році.
Фортеця перетворилась на головний штаб турецької армії у Криму. Тут розмістили двотисячний гарнізон, який мав охороняти вхід у Керченську протоку. Навколо укріплень виросло поселення, яке стало називатись Єні Кале (Нова Фортеця). У першій половині 18 століття в поселенні налічувалося 300 будинків, в яких мешкали турки, татари та вірмени. В Керчі, яка існувала у цей час ніби відокремлено від Єні Кале, мешкали татари, турки і греки. Останні, разом з єнікальськими вірменами активно займались торгівлею. Також у місті була розвинена рибна промисловість, якою займались переважно турки.
У 1711 році, після програшу Петром І Прусської кампанії Туреччина примусила Росію знищити свій флот на Азові. Відтоді тривалий час Керч не мала стратегічного значення і виконувала функції російсько-турецької митниці.
У другій половині XVIII століття знову посилилась боротьба між Османською і Російською імперіями. У 1771 році Керч та Єні Кале були захоплені російськими військами. Турки і татари залишили місто. Через три роки між імперіями було підписано Кучюк-Кайнарджийську мирну угоду згідно з якою Кримське ханство тимчасово було оголошене незалежною державою, а місто Керч та фортеця Єні Кале перейшли під владу Росії.
У 1775 році у Керчі поселили тисячу “архіпелажських греків”. Це були греки із середземноморських островів, які у російсько-турецькій війні активно допомагали Росії. Після закінчення війни вони боялися розправи зі сторони турків, тому утекли до Криму. Взагалі, заселення міста відразу після приєднання його до Росії відбувалося дуже активно, але коли весь Крим втратив незалежний статус і був захоплений Росією, більшість поселенців залишила Керч.
Того ж 1775 року у Керченську бухту перевели Азовську флотилію, яку у 1782 році перетворили у Чорноморську ескадру. Ще через рік Чорноморська ескадра була перетворена у Чорноморський флот і передислокована у Ахтіяр (нині Севастополь).
В період захоплення Керчі росіянами тут було розташовано два міста та шість сіл. На основі цих поселень в майбутньому утворилася Велика Керч. 1821 року було створене Керч-Єнікальське градоначальство – особлива адміністративна одиниця, керівник якої мав права губернатора. В місті будується порт та митниця. Тоді ж розпочинається будівництво нової Керчі, за генеральним планом, розробленим архітектором Франсуа Шаллем. В майбутньому цей план неодноразово коректувався. Особливо його змінила група ентузіастів на чолі з міським головою Іваном Стемпковським. Первісний генплан передбачав майбутнє місто, як зразок російського класицизму. Але Стемпковський заклав нову містобудівну концепцію – “зв’язок часів”. Ця концепція мала основі ідею зв’язку античного і сучасного (для 30-х років ХІХ ст.) стилів. Домінуючим елементом згідно з новим планом міста повинна була виступати гора Митридат. В результаті реалізації плану було збудоване місто, що у ХІХ столітті вважалось одним з найгарніших у Росії. Ще у ті часи за містом закріпилась назва “маленька Одеса”. Деякі старі керченські вулиці і нині нагадують Одесу, хоча азійська складова міської архітектури робить місто неповторним і дуже колоритним.
Старовинна забудова Керчі
У 1826 році у Керчі було засновано найстаріший музей України – Керченський Музей Старожитностей. Розвитку музейної композиції сприяла величезна антична спадщина міста та околиць. Ще у ХІХ столітті тут проводились археологічні дослідження й було здійснено немало відкриттів. Нині фондові колекції музею налічують 160 тисяч одиниць збереження, а лапідарна колекція (колекція надгробків) – 2 тисячі одиниць. Це найбільші в Європі колекції.
Ще у XVIII столітті в Керчі було відкрито поклади залізної руди. 1846 року на базі цього родовища почав працювати чавуно-плавильний завод. Вже у 1900 році в місті запрацював великий металургійний завод, розрахований на 2100 робочих місць.
Наприкінці 1853 року почалася Кримська війна. Не оминула вона і Керч. У травні 1855 року місто було захоплене англійцями. Багато міських будівель тоді було пограбовано та зруйновано. Захоплення міста відкрило вхід військам коаліції в Азовське море. Англійці рік пробули у Керчі.
Після поразки у Кримській війні, за умовами Паризької мирної угоди, Росії було заборонено тримати військовий флот на Чорному та Азовському морях. Не маючи флоту Росія вирішила створити укріплення, які б захищали вхід у Азовське море. Для цього у 1857 році в Керчі почали зводити величезну фортецю яку назвали як і місто – “Керч”. Фортецю будували більше двадцяти років. Маючи площу понад 400 га вона стала однією з найбільших і найпотужніших фортець Європи. Але фортеця “Керч” так і не стала Російській імперії у пригоді – з появою нової нарізної артилерії вона втратила своє значення і у 1907 році була перетворена на військові склади.
Починаючи з 1856 року розпочався новий містобудівний етап у Керчі. Відновлюються зруйновані англійцями будинки і зводяться нові. Більшість нинішніх будівель центральної частини міста були зведені саме у другій половині ХІХ століття. Тоді з’явились Вірменська та Афанасіївська церкви, синагога, чоловіча і жіноча гімназії, Костянтинівські сходи. У 1860 році збудували ефектну споруду митниці, поряд з якою з’явились численні пристані пароплавних компаній. Тоді ж була розбудована набережна зона з бульваром та парком.
У 1900 році розпочався рух залізничною гілкою Керч-Джанкой. Ця подія започаткувала бурхливий промисловий розвиток міста. Відповідно почала зростати кількість населення (за матеріалами перепису 1897 року в Керчі мешкало 33,4 тис осіб).
Після подій 1917-20 років розпочалася радянська доба в історії Керчі. Квітуче колись, архітектурно довершене місто перетворилось на потужний індустріальний центр, промисловість якого була невідривно пов’язана із покладами залізної руди. Тут працював металургійний завод, а у 1939 році закінчили будівництво Камиш-Бурунського залізорудного комбіната.
Перед початком Другої Світової війни Керч був досить великим містом. В той час тут проживало близько 105 тисяч мешканців.
У листопаді 1941 року німецькі війська окупували Керч.
Керч – місто-герой
Аджимушкай
Перша окупація Керчі була нетривалою. 30 грудня 1941 року радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили Керченський півострів від німців. Операція полягала у одночасній висадці 51-ї і 44-ї армій в Керчі та Феодосії. Блискавичні дії радянських військ (42 тис. солдат) були спрямовані на оточення і знищення керченського угрупування німецьких військ (25 тис.) Кінцевої мети операція не досягла – втрати німців були відносно незначними, але відступити гітлерівці були змушені. Керч став єдиним містом яке радянським військам вдалося відбити.
Наприкінці квітня 1942 року розпочався новий німецький наступ на Керч. Стримати його радянські війська не могли. Керівництво 51-ї армії отримало наказ про відступ. Прикривати термінову евакуацію військ повинен був великий загін під керівництвом полковника Павла Ягунова, що складався із бійців 83-ї бригади морської піхоти, 95-го прикордонного полку, 276-го стрілкового полку НКВС та кількох сотень курсантів різних військових училищ. В результаті бойових дій що проводились частинами Ягунова, вдалося евакуювати не менше 120 тисяч осіб (переважно солдат), в тому числі кілька десятків тисяч поранених. Після закінчення переправи, сам загін Ягунова був відрізаний і потрапив у оточення.
В загоні разом налічувалось за різними даними від 5 до 10 тисяч бійців, але було дуже мало зброї, тому прорвати кільце оточення Ягунов не міг. 21 травня на військовій раді було прийнято рішення зайняти оборону у Аджимушкайських каменоломнях, розташованих на північно-західній околиці Керчі. Таким чином з’явився легендарний підземний гарнізон (самоназва: “Полк оборони Аджимушкайських каменоломень ім. Сталіна”).
Пам’ятник героям Аджимушкая та авіаційна бомба (саме такими підривали поверхневі шари катакомб)
Назва Аджимушкай (Аджи Мушкай) перекладається як “старий сивий камінь”. Цей населений пункт, нині розташований в межах Керчі, з’явився у 30-х роках ХІХ століття. Його заснували каменерізи, які почали добувати тут будівельний камінь-черепашник. До 1941 року каменоломні вже мали значну протяжність і близько 160 га площі. Вони ділились на дві частини – Великі (Центральні) та Малі. Великі мали глибину 14-16 метрів й були одноярусними, а ось Малі сягали 30 метрів глибини та мали три яруси. Перед війною у катакомбах було влаштовано склади військторгу, тут зберігали переважно цукор і чай.
Бійці та офіцери загону Ягунова, маючи незначні запаси провіанту і води спустились у катакомби, в яких вже знаходилось близько 5 тисяч місцевих мешканців: стариків, жінок і дітей. Основна частина зайняла Великі катакомби. Близько 3 тисяч бійців, якими керував підполковник Єрмаков, отаборились у Малих катакомбах. Почалася героїчна оборона. На перших порах, поки німці не знали, що у підземеллях сконцентровані досить значні сили, бійці робили постійні вилазки атакуючи ворога. Але згодом гітлерівці все зрозуміли, і оточили каменоломні кількома рядами колючого дроту. Частину входів-виходів було завалено, інші взяли під контроль. В районі Аджимушкая зібралась досить велика група німецьких військ, якими було здійснено кілька спроб захопити каменоломні. Але бійці підземного гарнізону оборонялися дуже вдало і наполегливо. Всі спроби захоплення було відбито.
У підземному гарнізоні панувала залізна дисципліна, яку забезпечував великий загін НКВС. Особисти в зародку придушували будь-які прояви паніки. Неблагонадійні, “схильні до боягузтва та здачі в полон”, відразу безжально страчувались.
Продуктів гарнізон мав зовсім мало. Добова норма продуктів складала 50 грам крупи, 10 грам концентрату та 100 грам цукру (цього добра на складах військторгу вистачало). Значні проблеми були з водою, адже в підземеллі не було жодного джерела. Припаси води поповнювали під час вилазок нагору. Інколи доводилося жертвувати десятками й навіть сотнями бійців, щоб роздобути воду. Збирали конденсат зі стін. Це була досить складна операція. Воду доводилося збирати губами й спльовувати у фляжку. “Збирачі” води майже відразу підхоплювали запалення легень і швидко помирали. Весь цей час велися роботи з видовбування у твердому вапняку двох колодязів. Врешті-решт колодязі видовбали й проблема води дещо відпала.
В катакомбах було дуже темно. Спочатку проходи освітлювали електроенергією, яку виробляли два трактори, але після закінчення пального постала значна проблема світла. Невеликий запас свічок дуже швидко вичерпався. Довелося світити клаптями автомобільних камер, через це стіни галерей вкрилися шаром чорної кіптяви. Кіптявою вкрились і люди. Обличчя впізнати було дуже складно, тому доводилося перевіряти документи, щоб ідентифікувати особу.
Після кількох невдалих спроб захопити катакомби штурмом, німці почали підривати проходи. Вони мали план підземних галерей, тому вибухівка закладалася зовсім не наосліп. Над проходами продовбували неглибокі свердловини, й закладали до них великі авіаційні бомби. Від вибухів у штольнях відчувалася страшна детонація. Обвалювались склепіння. Захисники несли величезні втрати. Але навіть питання не стояло про здачу в полон.
Бачачи безплідність спроб витягнути червоноармійців з-під землі гітлерівці застосували нову безжалісну зброю – газ. Перша газова атака відбулася 24 травня. Це був страшний день для підземного гарнізону, а особливо для жінок та дітей, що переховувались у підземеллі. Ніхто не чекав від німців подібної жорстокості… Жертвами перших газових атак було 5 тисяч людей. Всього від постійних цілеспрямованих газових атак та обвалів загинуло не менше 10 тисяч.
Захисники катакомб робили своєрідні газосховища. Для цього проходи завішувалися багатьма рядами тканини, переважно одягу. Ці сховища рятували під час планомірних газових атак.
Катакомби мали величезну кількість входів-виходів. Німці не змогли їх усі перекрити. В підземному гарнізоні було кілька місцевих мешканців, які прекрасно знали розташування підземних галерей та всі входи до них. Тому, незважаючи на дуже скрутне становище бійці підземного гарнізону продовжували здійснювати вилазки на поверхню. Головними цілями атак гарнізону були склади із продовольством та зброя. Кілька вилазок червоноармійці здійснили в кінці червня – на початку липня. Одна з них стала доволі успішною – бійці захопили значну кількість німецької зброї та боєприпасів. Але вона стала роковою для керівника гарнізону – Павла Ягунова. Під час перегляду захоплених трофеїв він підірвався на німецькій гранаті. У 1987 році дослідники знайшли могилу Ягунова. Тіло геройського командира перепоховали в центрі Аджимушкая.
Трактор, який деякий час забезпечував електроенергією захисників Аджимушкая
Із смертю керівника захисники каменоломень утратили віру. Ще більше вона похитнулася коли почався масовий голод…
Німцям вдалося захопити підземелля Аджимушкая аж у кінці жовтня 1942 року. Загалом оборона Аджимушкайських катакомб тривала 170 днів. Це безпрецедентний прояв героїзму, якого історія більше не знала.
Радянська влада тривалий час мовчала про підземний гарнізон. Ця історія кидала темну пляму на досягнення радянських військ. Адже всі розуміли, що захисники Аджимушкая були покинуті напризволяще. Про них практично забули. Вони виконали свою місію – прикриття відступаючих військ і повинні були зникнути. Але не зникли… Перші дослідження у катакомбах розпочалися лише в 60-ті роки.
Починаючи з 1973 року в підземеллях Аджимушкая майже щороку працювали досить великі експедиції, що складались із спелеологів, саперів, зв’язківців, спеціалістів із клубів військового пошуку та просто ентузіастів. Вони досліджували життя і діяльність підземного гарнізону, розбирали завали, відкопували тіла загиблих, особисті речі, зброю. Та основною ціллю цих експедицій був і є архів підземного гарнізону – збірка документів, що зникли під завалами й досі не знайдені.
У 1982 році було відкрито Меморіал героям Аджимушкайських каменоломень, який і нині є одним з найвідвідуваніших туристичних об’єктів Керчі.
Ельтиген
На кінець 1943 року німці вже відступали по всьому фронту. Вже було звільнено Київ. На півдні радянські війська підійшли до Перекопа. Німецька армія в Криму була фактично блокована, тому ставка не думала, що фашистські війська чинитимуть серйозний опір. На думку радянських керівників німці при найменшій загрозі повинні були евакуюватись з острова. Вирішено було створити їм таку загрозу. Для цього на Таманському півострові було підготовлено два десанти. Основний десант повинен був висадитись північніше Керчі й налічував 75 тисяч солдат. Південніше міста, біля поселення Ельтиген мав десантуватись менший допоміжний загін задачею якого було відволікання уваги ворога.
Ельтиген
Керченський півострів обороняв 5-й німецький армійський корпус, що був підсилений артилерією та авіацією. Всього на півострові було розташовано 85 тисяч німецьких солдат та офіцерів. Оборона півострова була побудована в три рубежі й мала глибину до 80 км.
Загальне керівництво операцією, що отримала назву Керченсько-Ельтигенська, було доручене генерал-поковнику І.Є.Петрову. Висадка обох десантів була призначена на ніч 1 листопада. Але нормальному проходженню операції завадив сильний шторм. Коли десант на Ельтиген вже вийшов, висадку основної частини військ на північ було відмінено. 4 тисячі солдат ельтигенського десанту, які висадились на Керченський півострів, змушені були самостійно протистояти в десятки разів переважаючим силам гітлерівців.
Переправа військ через Керченську протоку в такий страшний шторм – це вже був подвиг. Під час висадки десантників поливали шквальним вогнем з гармат та мінометів. Але незважаючи на це солдати продовжували висаджуватись. До вечора 1 листопада було захоплено плацдарм шириною в 5 кілометрів і глибиною в 2.
3 листопада на Ельтигенському плацдармі налічувалось 9418 солдатів, з гарматами, мінометами та боєприпасами. Десантників підтримувала берегова артилерія та авіація Чорноморського флота.
Починаючи з 3 листопада почалася висадка основного десанту, що відбувалася північніше Керчі на Єнікальському півострові. Було налагоджено переправу, якою постійно прибували нові загони десантників, озброєння та боєприпаси. Але незважаючи ні на що цей десант не зміг прорватись крізь німецьку оборону й не просунувся далі Єнікальського півострова. Тому допомогти військам на Ельтигені він не міг.
Фашисти блокували ельтигенський плацдарм з суходолу і з моря продовжуючи безперервний обстріл та бомбардування. В той час територія захоплена радянськими десантниками поблизу Ельтигена називалась “вогняною землею”. Але десантники тримались дуже стійко не поступаючись ні сантиметром.
ДОТ на Ельтигенському плацдармі
Поступово блокада ставала все більш жорсткою. Підвіз продовольства і боєприпасів, який здійснювався повітрям і морем постійно зменшувався.
Навколо ельтигенського плацдарму фашисти сконцентрували дві дивізії, 16 артилерійських та 8 мінометних батарей, до 30 танків. 4 грудня почався масовий штурм плацдарму. На той час живих захисників залишалося близько 4,5 тисяч і їхні ряди все більш ріділи. Крім того закінчувалися боєприпаси. Тому командування десанту прийняло рішення йти на прорив на північ, в сторону Керчі. Група прориву налічувала 1800 бійців, серед них було 200 поранених. Прикривати групу прориву залишилось прикривати близько 100 бійців.
Прорив десантників-ельтигенців застав гітлерівців зненацька. Розпочався він вночі 7 грудня 1943 року. Зранку десантники вже були в центрі Керчі й зайняли гору Митридат та частину узбережжя. 4 дні вели вони бої в Керчі. В ніч з 9 на 10 грудня кораблями Азовської флотилії розпочалася евакуація десантників. 11 грудня залишки ельтигенського десанту було знято з берега.
За участь у Керченсько-Ельтигенській операції 129 бійців отримали звання Героя Радянського Союзу, серед них 61 – безпосередньо за бої на Ельтигені.
Керч – місто-герой. Дві героїчних оборони зробили місто героєм. Хоча жодна з них не була обороною самого міста. І обидві ці події виникли в результаті катастрофічних помилок та прорахунків радянського керівництва, для якого залишити тисячі людей напризволяще, здається, було рядовою справою. Хоча не хочеться нікому нав’язувати власної думки. Помізкуйте самі.
Автор тексту та фото Роман Маленков
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КЕРЧ
