Гадяч – столиця України. Колишня. Так, подібне твердження доводилось чути неодноразово. Ну столиця не столиця, але п’ять років він був резиденцією гетьмана Івана Брюховецького, і може б і дійсно перетворився у справжню столицю, якби Брюховецького не вбили. Після того Гадяч вважався однією із найбільших гетьманських маєтностей на Лівобережжі – ним володіли усі гетьмани, аж до Розумовського. В останнього місто викупили в казенну власність. З тих пір у місті почали селитись євреї – почався жвавий розвиток торгівлі і ремесел.
В українську історію Гадяч увійшов як місто, в якому підписали відомий Гадяцький договір – Іван Виговський домовився із Річчю Посполитою, про створення рівноправного князівства Руського, хоча домовленості так на папері і залишились.
Від 1781 року Гадяч був центром повіту. Не скажеш, що це було велике місто – в середині 19 століття тут жило близько п’яти тисяч мешканців, було 4 церкви, 2 синагоги, лікарня, 2 училища, 4 заводи і поштова станція. Щороку у містечку відбувалося 5 ярмарків, а щотижня був базар.
Колишня в’язниця
Всіхсвятська церква
У другій половині 19 століття Гадяч перетворився на своєрідний осередок української культури – тут, в родині небагатих дворян Драгоманових, народились Михайло Драгоманов та Олена Пчілка. Остання, придбала значний шмат землі на околиці Гадяча і збудувала тут велику дачу – хутір Зелений Гай. Тривалий час на хуторі жила і працювала Леся Українка. Сюди часто приїжджали гостювати Ольга Кобилянська та Михайло Коцюбинський. В 20 роки більшовики майже знищили хутір. Нині тут затишний парк – урочище Зелений Гай.
Бував у Гадячі Панас Мирний – по перше тут жила його сестра, і будинок зберігся, по друге – тут він учився у повітовому училищі. Нині у Гадячі планують зробити музеї, пов’язані із Панасом Мирним, а от Музей родини Драгоманових працює із 1995 року.
На околиці Гадяча, біля річки Псьол, є ще один об’єкт, який можна вважати туристичним – центр хасидизму «Адмор Азакен». Він відомий в усьому світі і є одним із дев’яти обов’язкових об’єктів відвідання для хасидів. Збудували його на кошти меценатів поряд із старим єврейським кладовищем. На кладовищі поховано видатного цадика Алтер-ребе (Шнеур-Залман із Ляд) – засновника руху Хабад. До могили цадика їде багато людей з усього світу – переважно це заможні (інколи дуже) євреї. Тут спеціальна новобудова – чи готель, чи просто культурний центр, охорона, яка дуже косо дивилася на нс, коли ми фотографували цей об’єкт. А машини біля центру стояли дуже дорогі. І вертольотний майданчик є.
Центр хасидизму «Адмор Азакен»
У центрі Гадяча збереглося трохи підземних ходів і приміщень. Функціонує туристичний маршрут «Підземелля Гадяча».
Ну от ніби всього багато у Гадячі, але цікавої архітектури майже немає. Як на мене, то найцікавіша будівля – колишня в’язниця, в якій нині розміщено сільськогосподарську школу – це єдина будівля, яка залишилася від Гадяцької фортеці. Часто її помилково називають гетьманським палацом. Ніде не зустрів років побудови, але архітектура і склепіння у підвалах вказують на 18 століття. А може й давніше. В’язниця-школа розташована на Замковій вулиці.
Гадяцька фортеця, резиденція Брюховецького, була земляно-дерев’яною. Її знесли ще у 18 столітті.
Найстарішим храмом Гадяча є Всіхсвятська церква, зведена у 1830-1836 рр. на міському цвинтарі. Стиль храму – класицизм. Вона невелика і приземкувата, хоча не позбавлена колориту. А от Успенський собор, розташований на Соборній площі, в центрі Гадяча – то новобуд.
Варто сказати, що на початку 19 століття Гадяч розпланували під повітове місто – вулиці зробили прямими, щоб вони перетиналися під прямими кутами. Така структура вулиць збереглася, і ними варто прогулятися. Тут зберігся провінційний затишок повітового центру із великою кількістю старовинних будинків, добряче розбавлених безликими радянськими коробками. Я звернув увагу на колишні повітове училище (школа №2), жіночу гімназію (училище культури), колишні лазні, будівлю повітового суду.
Текст та фото Романа Маленкова.
