Селище Гути Богодухівського району відоме перш за все тим, що більше 100 років тому тут знаходилась одна з основних економій на Слобожанщині надуспішнішого в той час підприємця та мецената Леопольда Кеніга, та за якого Харківська губернія стала одним із центрів цукрового виробництва в Російській імперії. Крім цього, Кеніг мав на Слобожанщині паркетну фабрику, винокурні, цегельний завод і фабрику з виробництва пакувального паперу. Багато що з тієї економії залишилось в Гутах до нашого часу, насамперед діючий і сьогодні, хоч і з перебоями, цукровий завод.
Гути засновані в середині XVII століття. В 1688 році російський цар подарував їх полковнику І. Перехрестову, а в 1704 році селище стало казенним. В 1767 (чи 1765) році Гути були за сумлінну службу подаровані графу генерал-майору Георгію Петровичу Підгоричані, нащадки якого володіли селищем довгий час (про родину дещо в статті про Кадницю).
Кеніг прийшов у Гути не відразу. Більшість джерел пише про те, що цукровий завод в Гутах був заснований саме ним у 1869 році, але це не так. З роком заснування все вірно, але все ж завод було збудовано товариством Ворожейкіна, Рубінштейна та Велитченко та знаходився у їх володінні до 1880 року, коли пожежа практично знищила завод. Через рік його було повністю відбудовано, він був доволі потужним (100 т буряка на добу, 400 працівників). І вже тоді, Кеніг, який, так би мовити, мав поруч «інші бізнеси», придбав його, разом з понад 4 тис. десятин гутянської землі, у свою власність. Завод, як власне, і сама економія, вважалися одним з найуспішніших та зразкових на півдні імперії. На них була задіяна найсучасніша європейська техніка, використовувалось першокласне насіння. У колі інтересів були також свинарство, вирощування коней, лісове господарство, переліковувати можна довго. Продукція підприємств Кеніга завжди асоціювалась виключно з якістю. Недаремно, на численних виставках було взято безліч золотих медалей: за рафінад, за відмінне ведення лісового господарства, за борошномелення, за виховання коней-трирічок, за виведення собак рідкісних порід, за селекцію насіння буряків, за вершкове масло, за картоплю, за спирт, за свиней. Навколо виробництва Кеніг створював інфраструктуру – школи, медзаклади, магазини, бібліотеки, церкви.
Більш того, маєток та економія в Гутах були детально описані в книгах, доволі товстих, з безліччю ілюстрацій та світлин. Вперше це сталось ще в 1887 році й книга була презентована на сільгоспвиставці у Харкові, потім інше видання, в 1897 році, в Києві. Вже після смерті Леопольда Кеніга, його п’ятеро синів, що в 1905 році організували повне торгове товариство під назвою — «Л.Є. Кеніг — спадкоємці», продовжили справу батька, та у 1913-1915 р.р видають ще кілька книг про Гутянський маєток, назви яких говорять самі за себе: «Имение Гуты Л.Е. Кениг и наследники. 30 лет свекловичного хозяйства. Опыт обследования естественно-исторических и технико-экономических условий южно-русского хозяйства», «Технические предприятия Гутянского имения фирмы Л.Е. Кениг и наследники», «Лесное хозяйство в Харьковских имениях Л.Е. Кенига — Наследники». В цих книгах описані всі підприємства, які знаходились в маєтку, земельні ділянки, на яких велось сільське та лісове господарство.
Всього цього Леопольд Кеніг досяг лише завдяки своїй завзятості, працелюбності та підприємницькому хисту, адже не було в нього ні великого спадку, ні високих покровителів. Дідом його був мірошник, який жив під Франкфуртом, а батько, переїхавши у 1812 році в Санкт-Петербург, 7 років працював помічником пекаря, після чого одружився з дочкою власника пекарні. Леопольд був одним з поміж їх 15 дітей.
Далі – 1917 рік. Все забрали більшовики. Всі Кеніги встигли емігрувати. Потому – націоналізація, колгосп, радгосп. Цукровий завод працював весь час, змінюючи назви, підпорядкованість, реформуючись та зазнаючи реконструкцій. На сьогодні, якщо не помиляюсь, належить харківській кондитерській компанії «Бісквіт-Шоколад».
Окрім цукрового заводу в Гутах з економії залишилась чудова забудова тих часів. Особливо виділяється різьб’яний дерев’яний будинок. Він і зараз, незважаючи на всілякі прибудови, паркани, вікна та супутникові антени, встановлені мешканцями, виглядає доволі помпезно. А якщо глянути на ще дореволюційну світлину, то просто «ах». Належав він директорові цукрового заводу у Кеніга. В кімнатах збереглись навіть каміни тієї доби.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
