Чудовий зразок дерев’яного цивільного зодчества знаходиться в Кадниці Богодухівського району. Вірніше, був чудовий… Ще вірніше, він і зостається чудовим, незважаючи на те, що давно стоїть пусткою, вкрай занедбаний та розтягується на дрова. Але чи довго йому ще залишилось, якщо не вжити відповідних заходів ?
Вікіпедія пише, що заснували село у 1790 році, і, напевно, це прикра помилка. Ще Філарет Гумілевський описував це село й зазначав, що «по переписи 1732 г. было в с. Кадницах подпрапорного Григория Ковалевского 82 души муж., в дер. Ивановке сотника Ивана Ковалевского — 132 души, Якова Ковалевского — 29». Скоріш за все, це був 1690 рік, часи заселення слобідської України черкасами. Причому Кадниця тоді була вже селом, мала з 1714 року храм Іоанна Предтечі, а Пан-Іванівка (або просто Іванівка), яка зараз називається Сковородинівка, до 1793 року лиш хутором. Це зараз ми багато більше знаємо про Сковородинівку, зрозуміло чому. Але про неї, як і про дружбу Ковалевських із Григорієм Савичем Сковородою, в іншій статті.
І дійсно, родина Ковалевських (а з часів козацтва предки мали прізвище Коваленко, як то сотник Харківського полку Яків Іванович Коваленко) тісно пов’язана як і з Кадницею так і з Пан-Іванівкою. Найбільш відомим є Андрій Іванович Ковалевський, предводитель валківського дворянства у 1783-1786 роках у чині колезького асессора. Його дружиною була його ж кузина Варвара Яківна Ковалевська, дочка того самого вищезгаданого сотника. Як бачимо, родинні шлюби не завжди призводили до вад у дітей, тому що іх син, Петро Андрійович, був дуже освіченою людиною і разом з братом по матері Василем Назаровичем Каразіним (а Варвара Яківна була також в шлюбі і з героєм турецької війни Назаром Олександровичем (Караджи) Каразіним) приклали багато зусиль для створення Харківського університета. Сподіваюсь, не дуже заплутав читачів у родинних зв’язках? )
За архівними даними 1804 року в Кадниці зазначається кілька власників. Поряд з Андрієм Івановичем Ковалевським, на той час вже колезьким радником, згадуються надвірний радник Іван Євстахійович Куликівський та майорша Уляна Олексіївна Петрович. Про майоршу якихось даних нема, а ось про Куликівського дещо відомо. У 1783-1786 та 1795-1798 роках – Золочівський повітовий предводитель, у чині капітана та колезького асессора, у 1801-1804 роках – Богодухівський повітовий предводитель, вже в чині надвірного радника. Саме Андрію Івановичу приписують зведення на початку 19 ст. біля озера садибного будинку, який ми бачимо на світлинах. Куликівські мали також водяний млин та винокурню на 1000 відер гарячого вина в зимовий період.
В 1834 році маєтком та садибою володіє граф, поручик Підгоричані-Петрович Георгій (Єгор) Пилипович, із сербів/далматів. До певного часу, Георгій Пилипович не мав графського титулу і мав прізвище лише Петрович. Але так склалось, що успадкував і те, й інше. У бравого генерал-майора Георгія Петровича Підгоричані, племінника ще більш бравого генерал-поручика Івана Михайловича Підгоричані, передчасно помирає син Єгор. Не маючи більше прямих нащадків, Георгій Петрович заповів, щоб його прізвище та титул передали двоюрідному брату Георгію Пилиповичу. Після смерті, вже його вдова Ганна звернуласть з цим клопотанням до Сенату, відповідний указ було підписано 1814 року. Графський титул також отримали діти Георгія Пилиповича: Микола, Валеріан, Олімпіада, Марія, Володимир, Надія. Напевно, згадана в 1804 році як одна із власниць села, майорша Уляна Олексіївна Петрович, мала якись родинні зв’язки з цими Підгоричані-Петровичами, але я не досліджував це питання так глибоко.
Найвідомішим власником маєтку та садиби був Єгор Степанович Гордієнко (1812-1897), дворянин, що походив з давнього козацького старшинського роду Доценків (Григорій Доценко був сотником Сумського слобідського полку). Він був одним з восьми дітей у колезького секретаря Степана Матвійовича Гордієнка. В 20 років отримав університетський диплом з відзнакою на звання медика та медаль, а в 26 років вже став професором кафедри фармакології. Надалі він багато років викладав в Харківському університеті, написав безліч наукових та дослідницьких праць, прогресивних та тих, що висвітлювали небачені до того часу питання. Визнання мав і за кордоном, був членом-кореспондентом Паризького фармацевтичного товариства. Окрім того, Єгор Степанович був видатним громадським та суспільним діячем, багато зробив для
Єгор Гордієнко
Слобожанщині та рідного Харкова. З 1858 року він регулярно обирається до Харківської міської думи, очолював Харківську повітову земську управу та Харківську міську думу (з 1871 року), був засновником та почесним членом багатьох товариств та колегій, дійсним статським радником.
Також Єгор Степанович був відомим благодійником, особливо піклувався освітніми програмами, заповівши 100 тис.рублів власних коштів на народну освіту та благоустрій шкіл. Маючи будинок у Харкові, він 1892 року передає свою садибу у Кадниці для облаштування земської школи, яку й відкрили через рік.
Докладно про видатного вченого та громадського діяча можна прочитати тут:
Ось такі неординарні особистості були причетними до історії Кадниці. Але хіба місцевим це цікаво ? Впевнений, що ніхто навіть цих прізвищ не назве. Більш того, єдина будівля, що зв’язує більш 2-х століть та кілька знаменитих родин, зараз перебуває у жалюгідному стані й до неї нікому нема діла, каміни розбиті, підлога гниє, а десь читав, що відпочиваючі біля озера навіть розтягують дошки для багаття при приготуванні шашликів. А до речі, в радянські часи тут був облаштований сільський клуб, був навіть кінозал. Е-е-ех….
… Будівля не має охоронного статусу та, за даними з окремих джерел, перебуває у приватній власності…
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
