Капитолівка на Ізюмщині в сучасному стані об’єднала два колишніх села, Моросівку та Капітольське. Обидва були засновані в другій половині XVIII ст. Перше засноване колезьким асесором Василем Рославлєвим, з відомого дворянського роду, але нас більш цікавить друга частина – Капітольське, оскільки саме в цій частині стоїть церква, якій 200 років.
Збудований храм був на кошти генерал-лейтенанта Петра Степановича Котляревського та його тещі, майорши Капітоліни Єнохіної в пам’ять молодої дружини генерала, Варвари, що померла в 19 років при пологах. У самого Петра Степановича маєток був у селі Олександрове біля Бахмута, проте дружина була з Капітольського, де її й поховали. Кажуть, що й саме село Капітольське отримало назву від імені поміщиці Капітоліни Єнохіної. А ось класицистичну церкву, що почали будувати 1819 року (через рік по смерті Варавари Іванівни Котляревської), та завершили 1823 року, освятили в честь Святої Варвари. Спроектував церкву архітектор Петро Ярославський.
На постаті Петра Котляревського зупинюсь докладніше. Представник шляхетського українського роду Котляревських, народився у сім’ї священика (батько, до речі, прожив довге життя та помер у 97 років), і йому теж готувався шлях духовного пастиря. Але доля склалась так, що вже з 11 років життя Петра Стапановича було пов’язане з віськовою справою та війнами. Все це відбулось завдяки випадку. 1792 року в будинку священика на перепочинок зупинився тоді ще підполковник Іван Петрович Лазарєв, майбутній головнокомадувач російських військ на Кавказі, та запропонував батьку влаштувати здібного та фізично розвинутого хлопчину на військову службу, а вже наступного року його було записано до Кубанського єгерського корпусу. В 14 років взяв участь у своєму першому поході, а в 17 – став офіцером, ад’ютантом у вже генерал-майора Лазарєва. Після смерті опікуна Петру Степановичу було запропоновано місце ад’ютанта у головнокомандуючого на Кавказі, князя Ціціанова, але Котляревський відмовився, віддавши перевагу суворій польовій армійській службі.
Потім була російсько-перська війна 1805-1813 років, в якій Петро Котляревський проявив себе непервершеним військовим тактиком та стратегом, перемагаючи супротивників, які були в 10-20 разів числено більшими, а поразок не мав взагалі, за що був прозваний «Суворовим Кавказу» та оспіваний Пушкіним. Котляревський малим числом брав фортеці, що вважались неприступними та потім уміло їх обороняв, в бою він був завжи у гущині подій поряд із звичайними солдатами.
В мережі можна знайти дость багато біографій Петра Степановича, змістовних та докладних. Кому цікаво, не полінуйтесь. Я ж додам, що Котляревський був наймолодшим, хто отримав звання генерала в ті часи, це сталось в 28 років. Своєю звитягою він не поступався багатьом воєначальникам Бородіно, події під яким розгортались в той же час. Під час бойових дій Котляревський отримав безліч поранень, що не могло не вплинути на його здоров’я. Особливо дісталось йому при штурмі Ленкорані. В генерала, що особисто брав участь у штурмі, влучило кілька куль. Одна з них вибила око та роздробила череп (Котляревський до кінця життя зберігав 40 уламків з кісток черепа, що дістали після поранення). Фортецю було взято, невдовзі після цього був підписаний і мир з персами. Але службу продовжувати з такими пораненнями Котляревський вже не міг і пішов у відставку з пожиттєвою пенсією, майже всі кошти він віддавав як допомогу солдатам-інвалідам.
Після цього генерал придбав маєток в Олександрівці, будує там Георгієвську церкву, куди переводить служити священиком свого батька. Далі відбуваються події з молодою дружиною Варварою Іванівною. 1826 року йому за заслуги присвоюють звання повного генерала від інфантерії та пропонують місце головнокомадуючого військами на Кавказі у новій війні з персами, проте страждаючий від наслідків поранень Котляревський вимушений відмовитись. 1837 року Котляревський придбав маєток в Криму, біля Феодосії, де стан здоров’я генерала значно покращується. Там він знайомиться та товаришує з Айвазовським, який після смерті Петра Степановича у 1852 році спроектував та звів усипальницю-мавзолей над могилою товариша.
Але повернемось до Капитолівки. В середині ХІХ ст Капітольським володіли вже Лонгінови, зокрема Никанор Михайлович Лонгінов – цивільний губернатор Катеринославської губернії. На жаль, нащадки не зуміли скористатись спадком, маєток було продано з молотка, садиба була розібрана, цеглу з неї новий власник маєтку дехто Шадлун віддав брату для будівництва пивзаводу в Ізюмі, а все інше місцева влада використаала для Ізюмської жіночої гімназії, якою керувала Вероніка Василівна Рославлєва (про рід Рославлєвих було згадано на самому початку).
В радянський період в Варваринському храмі облаштували склад, служби відновились з набуттям Україною незалежності.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
