Землі в околицях селища Кочеток були заселені з давніх часів Дикого поля. Ще до формування Бєлгородського приказу тут несли службу Путивльські станичники, а в 1571 році князь Михайло Тюфякін та диякон Матвій Ржевський встановлювали прикордонні межові стовпи. Назва Кочеток відноситься до першої половини 17 ст. і походить від одноіменного колодязя. Після заселення покинутого козаками Чугуєва служивими людьми, ці землі стали належати боярським дітям, що служили в Чугуєві. Згідно записів 1647 року, земля була записана за боярськими дітьми Федором Голобоком та 11 його товаришами (майже як по фільму – 11 друзів Оушена). Заснування села Кочеток було покладено ними, а також ченцями Володимирської пустині. У ньому мешкали господарські селяни монастиря, які після його закриття у 1787 році були переведені у розряд державних селян. З 1817 року Кочеток відноситься до Українського військового поселення, з центром управління у Чугуєві.
Кочеток став відомим на всій території Росії після відкриття тут в 1846 році колезьким радником Є.Следзієвським гідропатичного закладу. Він, будучи дуже відомим лікарем у південних провінціях Російської імперії, запропонував керівнику українських військових поселень генералу Олексію Петровичу Нікітіну відкрити в Кочетку медичний заклад. Для цього Следзієвський 1845 року поїхав за кордон вивчати на практиці організацію та застосування мінеральних вод за системою Прісніца. Повернувшись до Харкова, лікар за допомогою Нікітіна, отримує дозвіл на відкриття курорту з мінеральними водами у Кочетку. Заклад вів свою діяльність щороку з 15 березня по 15 жовтня. Спочатку сюди приїздили кілька родин з губернського Харкова, офіцери та чиновники українських військових поселень, а також навколишні поміщики. Але “сарафанне радіо” працювало й тоді. Після того, як військові чиновники з Москви та Петербургу почали відвідувати Кочеток, кількість знатних родин різко зросла.
У лісі було вирубано кілька широких практично майже проспектів, що вели до джерела. Були побудовані лікарні та будівлі з ваннами, збудована ціла вулиця котеджів з балконами та верандами, і, нарешті, була зведена ротонда з хорами для двох оркестрів і з великою верандою. Заможні поміщики прямували на курорт в село Кочеток, та не самі. Вони везли з собою цілий штат слуг, що складався з кучерів, конюхів, кухарів, перукарів, гувернантів, вчителів музики та співу. Кожен хотів похизуватись перед іншим заможністю. Особливо виділялись серед інших струнний оркестр Стремоухова, з 40 осіб, та бальний оркестр Фідлера, з більше ніж 50 музикантів. Також батьки молодих дівчат на виданні розраховували на успішне знайомство, роман та шлюб. Курорти закінчувались кількома весіллями щороку.
Як писав один з відвідувачів курорту у своїх споминах: “Дешивизна, зручність приміщень, клімат, мальвниче розташування, близькість Чугуїва з чудовим товариством офіцерів, нарешті, щоденні вечори з танцями у вокзалі, феєрверки – все приваблювало сюди клієнтів.”
Курорт в Кочетку розвивався, але після закриття військових поселень в 1862 році відбулось невелике зниження його діяльності, маса офіцерів та їх родин виїхала з військовими частинами на нові місця служби. Ситуація вплинула і на курорт, куди стали навідуватись менш значущі чиновники. Часто змінюються власники курорту. В кінці 19 ст. в околицях села з’являються Старий Кочеток та Новий Кочеток. Ці котеджні поселення влаштували чиновники з Харкова, а мешканці з них використовували лишу воду з курорту, а ввечері збирались на танцювальні вечори та концерти. У 1880-х роках курорт Кочеток належав дворянці Марії Зубковій, і в цей час багато будівель курорту почали занепадати.
У Кочетку знаходиться прекрасна церква Володимирської ікони Божої Матері, яку видно здалеку, оскільки розташована вона на горі. Історія її наступна.
Перша дерев’яна церква в Кочетку була побудована служивими людьми в ім’я Архангела Михаїла в період з 1680 по 1700 рік. На згадку про цей храм в 1850-х роках на його місці існувала каплиця, пізніше перенесена на парафіяльне кладовище.
За версту від села з кінця 17 ст. існувала Володимирська пустинь. За указом Петра І їй була відведена земля. Згодом, в 1730 році був підписаний указ на ім’я Всесвятського ігумена Димитрія відкрити Богородицький монастир. Наступного року Богородицьку пустинь приписали до Харківського училищного монастиря, з якого сюди направляли настоятелів. У 1756 році було дозволено побудувати новий храм на місці вітхого, через рік його освятили. В 1787 році пустинь закрили, за клопотанням поміщика майора Стремоухова до єпископа Бєлгородського Аггія, в 1789 році дозволили монастирську церкву Володимирської ікони Божої Матері перевести в сільську парафіяльну, а колишню парафіяльну Михайлівську церкву було скасовано. Ієромонах Вікентій з лікаідованого монастиря став першим священиком храму. Сліди існування самого монастиря ще були помітні в кінці 19 ст.
За кліровими записами, нова церква в Кочетку була побудована коштами парафіян, але священик Г.Дуков повідомляв, що будівля була нічим іншим, як оновленою старою, тобто розширена приділами та оздоблена куполом. Дерев’яна дзвіниця була збудована 1818 року.
1847 року командир кавалерійського корпусу Українських військових поселень звернувся до архієпископа Харківського та Охтирського з тим, що в селі Кочеток у старому дерев’яному храмі знаходиться Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Володимирської, і до цієї ікони приходить велика кількість богомольців, які вирішили зібрати кошти на спорудження нового кам’яного храму. Того ж року проект храму був затверджений. Будівельний комітет очолив начальник корпусного штабу генерал-лейтенант Борщов. Будівництво тривало до 1854 року. Згодом до святині добудували і дзвіницю.
На початку 1860-х років було побудовано дві дерев’яні каплиці: одну над джерелом, де, за легендою, з’явилась ікона Божої Матері, а іншу на коадовищі. 1884 року була відкрита церковноприхідська школа. Вона знаходилась у найманій квартирі та утримувалась на кошти священика, протоієрея Олексія Ілларіонова і приходу. Друга церковноприхідська школа була відкрита 1906 року, попечителем був сенатор Микола Костянтинович Кульчицький (колишній попечитель Петроградського учбового округу). Окрім того, при храмі 1903 року заснували ремісничу школу для глухонімих. У 1910 році навколо церкви було побудовано залізний паркан на мурованому фундаменті.
За радянської влади храм закрили та перетворили на зерносховище. Аж у 1984 році зробили повну реставрацію церкви та урочисто відкрили 1989 року. Відтоді церква є діючою та приймає прихожан та паломників. Церква має незвичайну архітектуру та нагадує казковий палац, багато декорований восьмикінечними зірками, різноманітними геометричнимии орнаментами та арками. В інтер’єрі храм прикрашають давні образи.
Відродження храму є чудовим прикладом того, як це можна було здійснити навіть в радянські часи. Нехай це займе трохи часу, але ми й вам розповімо (за метеріалами з сайту otkudarodom.com)
В 1960-70-х роках церква використовувалась як склад. За свідченням очевидців: “Стіни були настільки пошкоджені вогкістю, що виглядали чорними, наче обгорілі. Внутрішній простір позбавлений вівтарної перегородки. Скрізь – купи чогось, схожого на хімічні добрива. Ніяких ознак розписів. Ні найменших! Лише похмурі, немов обвуглені, склепіння”.
У 1980-х роках начальником ВУВГ “Донець” (управління водного господарства) був Михайло Ніколаєнко, який вирішив відновити храм силами очолюваного ним підприємства. Спочатку був потрібен дозвіл на передачу на баланс підприємства будівлі храму, який був наданий 1984 року заступником голови Харківського обласного виконкому Уваровою під власну відповідальність, але ще до цього Українське спеціалізоване науково-реставраційне управління провело проектно-вишукувальні роботи.
Під час реставраційних робіт у підвалі храму в правому куті західної його частини під бетонною плитою було віднайдено склеп з арочним склепінням близько 1,8 м. У склепі була труна з напрочуд добре збереженими мощами священика. Один із старожилів розповів, що це були мощі настоятеля та протоієрея Різдво-Богородицької церкви Олексія Ілларіонова. Похорон відбувся взимку 1910 року, а відспівували священика у Покровському кафедральному соборі Чугуєва, потім доставили на санях у Кочеток. Мощі отця Олексія майже рік знаходились у закритому приміщенні храму і лише у вересні 1986 року їх перепоховали на кладовищі.
Хрести для храму були виготовлені за ескізами директора музею води С.Л.Комарова силами спіробітників ВУВГ та Чугуївського заводу паливної апаратури. Метал для хрестів доставили з Донецького металургійного заводу, а на заводі “Електротяжмаш” зробили зірки. За встановлення хрестів на храмі Миколаєнко отримав сувору догану. В обкомі, куди його викликали, він довів, що пам’ятка архітектури повинна бути відновлена в первісному вигляді.
1986 року Миколаєнка запросили до Києва на з’їзд Товариства охорони пам’яток. На виступі він передав до президії світлини із зображенням храму до і після реставрації та наголосив, що хрести не золочені. Заступник голови Ради Міністрів СРСР П.Тронько відреагував на це, і через тиждень з Києва приїхав автомобіль, щоб везти хрести для позолоти. У цей час ліси на храмі вже прибрали, тому хрести для цього знімали харківські альпіністи. Незабаром прибули художники-реставратори з Києва, які почали відновлювати настінні розписи.
Після 1991 року настав час відновити дзвони, їх відливали лише у Воронежі на ливарно-механічному заводі. Хоча замовлень було на кілька років наперед, директор заводу відступив ВУВГ “Донець” дзвони із замовлення для Канади. Три дзвони вагою 248, 140 та 45 кг перевозили в обхід митниці в Двурічанському районі, де допоміг один з голів колгоспу, силосні ями якого розташовувались за межами кордону України, на російській території. Дзвони присипали силосом і так доставили в Україну.
Багато співробітників ВУВГ “Донець” працювали над відновленням Володимиро-Богородичського храму. Згідно з рішенням профспілкового комітету, кожен працівник відпрацював на суботниках по 40 годин, перерахувавши частину зарплатні для закупівлі матеріалів, необхідних для потреб храму.
Є в селищі унікальний музей води, створений 1984 року, в якому вже біля 2000 експонатів.
Поряд з селищем знаходиться кілька природних заказників з мальовничою природою. Ілля Рєпін тут написав кілька етюдів для свого “Хресного ходу в дубовому лісі”.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Максима Назаренка та Олега Години.
